Було у батька три сини

Жив та був собі на світі чоловік один на ім’я Дмитро. Був той чоловік ні бідний, ні багатий, а так, середнього достатку. І мав той чоловік три сини. Один син роботящий був, на всі руки майстер, другий – так собі: скажеш – зробить, а не скажеш – то й не візьметься. А що вже третій син – то там таке ледащо, що просто біда з ним. А тут на лихо ще й батько йому потурав, ніжив і пестив його більше від других. Нехай, мовляв, він же ж таки молодший. Їдуть хлопці косити, а Іван ніжиться в постелі, не хочеться йому так зарання вставати.

– Їдьте, хлопці, без Івана, – каже батько. – Нехай вдома залишиться. Щось мені тут допоможе.
– Нічого, тату, він вам не допоможе, – обурюються брати. – Даремно ви з ним так панькаєтесь.
Нагримає батько на синів та й випровадить їх у поле, а свого мізинчика, свого пестунчика вдома залишить. Поспить Іван до полудня, поснідає, що вже й сніданком не назвеш, та й на річку піде, а потім на сонечку вилежується. Повернуться брати з поля, натомлені та сонцем насмажені, а Іван собі веселенький, усміхається та ще й з братів кепкує. Дурнем його не назвеш, і на розумного наче й не схожий. Словом, ледащо несусвітнє.
Як дійшли сини до зросту, покликав їх батько та й каже:
– Сини мої любі, годував я вас, доглядав, вчив вас, як міг, а тепер пора вже вам своїм розумом жити, самим свій шматок хліба заробляти. Як будете дбати – так будете мати. Візьміть собі по хлібині, по вузлику солі, по кілька сорочок та й ідіть собі в світ. Мене, сини мої, не лайте та лихим словом не згадуйте. Світ широкий, то може і знайдете там свою долю.
Попрощалися хлопці з батьком та й пішли у світ різними шляхами. Старший син Сидір, той, що роботящий був, тільки-но дійшов до сусіднього села, як став для себе роботу питати.
– А чи не маєте ви, дядьку, якої роботи для мене?
– А що ж ти вмієш, парубче?
– Ви б краще спитали, чого я не вмію. Вмію косити, молотити, коней підкувати, дім будувати. Що батько вмів, того й мене навчив.
– То добре. Ставай у мене до роботи. Якщо ти не хвалько, то без роботи не будеш та й заробиш добре.
Середущий син Микита йшов, йшов, доки всю хлібину не з’їв, а далі й задумався:
«А що ж його робити? Їсти хочеться, а нічого. І не хотілося б за роботу братися, та треба. Бо задурно ніхто їсти не дасть».
Став і собі роботу напитувати. Проситься до багатого господаря.
– Чи нема у вас для мене якої роботи?
– А якої ж тобі роботи?
– Та… Щоб не дуже важко робити і щоб добре заробити.
Господар глянув на хлопця уважно та й подумав собі:
«Лінкуватий, видно, хлопець. Та візьму, бо саме наймит від мене пішов. Нехай пробує».
– Є у мене, парубче, робота. Саме для тебе. Робота не важка, та робити однак треба. Маю я пару виїзних коней. Добрі коні. До плуга їх не запрягаю. Тримаю тільки для виїзду. Коні мають бути доглянуті, бо, дивлячись на моїх коней, люди і про мене судять. Робота в тебе буде така: цілий день тих коней чистити і вичісувати. Щоб лисніли. Будеш мати добрий харч, я тобі добре платитиму, але й ти старайся. Лінкуватих я не люблю. І мої коні не люблять.
– То добре. Ця робота саме для мене.
– То завтра ж і виходь.
«Ото мені поталанило, – подумав хлопець. – Від такої роботи і не втомишся, і харч добрий буде, і, либонь, зароблю непогано».
Спершу Микита дуже старався, боявся добру роботу втратити. Працював отак тиждень і другий, а потім собі подумав:
«Який же я дурень. Що тих коней кожного дня чистити і вичісувати? Вони й так лиснять. Звідки той господар буде знати, чи вичісую я тих коней, чи ні? Він і так за мною не дивиться».
Та й покинув ту неважку роботу. Коні собі пасуться, а хлопець лежить та на сонечку гріється. Даремно думав собі парубок, що за ним ніхто не спостерігає. Мав той господар сизого ручного голуба, котрий вмів говорити і був на диво мудрий. Сидів той голуб на дереві та й все бачив. Спершу він хвалив хлопця перед господарем, розказував своєму господареві, як той старається. А по якімсь часі прилетів та й каже:
– Геть розледачів той наймит. Коней не чистить, не вичісує. Лежить собі, на сонечку гріється.
– Е-е, – сказав господар. – За неробство я нікому не платив, і тобі, хлопче, платити не буду. Та й прогнав ледачого наймита. Пішов парубок далі. Вже й сварив себе, і паплюжив.
– Мав добру роботу, та не шанувався. Що ж, пропало. Треба другу роботу шукати. І знайшов. Бо роботи нема тільки для того, хто працювати не хоче. Та тут вже треба було добре лоба загріти. Та хіба хочеш? Мусиш. Бо шматок хліба рот не дере. Або, як у народі кажуть:
«Навчить біда ворожити, коли нема що в писок вложити».
А як же склалася доля наймолодшого сина? А як могла скластися доля у такого лінька? З’їв він свою хлібину та й далі пішов. Йшов, йшов, зголоднів дуже, а їсти нічого.
– Ото скупий наш батько. Дав нам лише по хлібині. Міг би й більше дати. Щоб надовше хватило. І що тепер робити? Їсти хочеться, аж, здається, живіт до спини приріс.
Проте, щоб заробити, Іван і не думав. Така думка йому і до голови не приходила. Красти, слава Богу не навчився. Жебракувати – воно наче й нічого, та такому молодому не дуже й дають. Раз чи два нагодували, а далі – живи, як знаєш.
Нарешті постукав до найбіднішої хати і у старенької бабусі попросив чого-небудь поїсти.
– Нема у мене, синочку, нічого. Я стара і немічна. Живу сама. Виживаю на людському милосердю. Хіба дам я тобі ось…Торбинку з сухарями. Зуби в тебе молоді, ото розмочиш собі та й підкріпишся.