– Та куди ви вже підете, на ніч глядячи? Ночуйте вже. А вранці, як Бог день благословить і підете.
Довелося погодитися. Батькові таке не дуже. Вдома на нього робота чекає. А Івану хоч би не йти звідси нікуди. І страва смачна і молодичка гарна. Він навіть взявся дров нарубати. Аж батько з дива остовпів. І нарубав. А чом би й ні? Все ж він вміє робити не гірше за других. Просто ледачий вдався.
А на ранок молодиця каже:
– А може б ти, Іване, у мене зостався? За наймита чи за чоловіка. Як захочеш.
– Та він у мене… – пробував щось сказати батько.
– Тату! – аж почервонів хлопець. Батько й замовк.
«Розберуться самі, – подумав батько. А може з нього ще й люди будуть…»
Пішов батько додому, а йому навздогін линула пісня – аж у груди била.
Під тим дубом
Криниця стояла,
В тій криниці
Дівка воду брала.
«Вів я додому сина – так і не довів, – думав старий. – А може воно й на краще».
Але ж сумління гризе його. Щось наче муляє.
«Ото! – думає собі чоловік. – Покинув молодиці свого ледачого сина, ні словом не попередивши її. Чи ж це добре? Може й так бути, що він схаменеться. Повстидається перед молодицею свою лінь показувати. А коли ні?..»
Постояв чоловік, подумав – та й назад повернув. Ні, таки мусить він їй сказати. Прийшов під хату та й не мало здивувався. Поросята кувікають, корова недоєна реве, зачинені качки кахкають, квочка з курчатами у смітті гребеться, а з хати на два голоси пісню чути.
Ой за гаєм зелененьким
Брала вдова льон дрібненький.
– Оце так штука, – тихо сказав чоловік. – Так захопилася молодиця піснею, що й про господарку забула. Нічого. Опам’ятається. Та може ще й того дурня до роботи привчить. Та й пішов з двору, швиденько, щоб ніхто його не побачив.

Минуло скількись років. Батько тим рокам і лік втратив.
– Ну, пора, – сказав нарешті сам собі та й зібрався в дорогу. Давно вже хотілося йому провідати молодшого сина, та стримував себе.
– Ще не час, – казав собі. А тепер таки вирішив: пора. А серце батьківське летіло б скорше, ніж могли іти ноги. Як він там, його ледачий син? Та чи ледачий, чи проворний, але ж таки син.
І те село батько добре пам’ятав, і ту хату з криницею край дороги. Підійшов – а на подвір’ї двійко дітей бавляться: дівчинка і хлопчик. Спитав за батьків.
– Тато в полі, а мама хліб печуть, – жвавенько відповіла дівчинка.
– Мамо, тут якийсь дідусь за вами питає.
Виглянула у вікно усміхнена молодиця, запнута білою хусткою.
– О, тату! Гість дорогий, – гукнула через вікно. – Заходьте до хату. Я тут з хлібом.
Увійшов, почоломкалися. Сів на лаву. Роздивлявся по хаті. У хаті прибрано. Хлібом пахне – аж дух забиває.
– А я й не знав, що у мене онуки.
– Наша вина. Я давно просила Івана.
– Давай, – кажу, – поїдемо до батька.
Та все ніколи.
– Як же тобі живеться, дочко, з моїм сином?
Хотів сказати «ледачим», та вчасно стримався.
– О, добре. Іван такий господар, що й не сказати. І в полі, і вдома, і біля худоби. А вже дітей як любить! Часом аж забагато.
– Розманіжиш їх, – інколи сварюся.
А він сміється. Ото скоро вже приїде з поля – та й будемо обідати.
– Не сваритеся?
– Чого б мали сваритися? А коли часом на сварку зайде, то хтось з нас почне пісню – сварка й минеться.
Наче бальзам на душу батькові. Звів очі до неба і подумки подякував Богу за навернення сина на добрий шлях.