– Ні, сину. Тепер я не дам тобі вмерти.
Батько дістав з торби пляшку і дав ковтнути йому цілющого напою, настояного на травах.
– А тепер з’їж шматок сиру і запий молоком.
Хлопець так обезсилів, що спершу не міг ні жувати, ні ковтати. Та з кожним шматком, з кожним ковтком життя поверталося до нього. Був ще зовсім молодий. Риби в річці було видимо-невидимо. Хоч руками її лови. Батько – чоловік бувалий. У всяких оказіях бував. Змайструвавши з очерету своєрідний черпак, умудрився виловити кілька чималих рибин.
– Живемо, сину. Зараз ми рибу запечемо – і буде у нас королівська вечеря.
Розклав вогнище, запік рибу, ще сякий-такий харч у торбі знайшовся. Іван дивився на світ наче не своїми очима, та поступово приходив до тями. Повечерявши, батько сказав:
– Не даремно мене змія хотіла вжалити. Не даремно. За тебе, сину. Що виростив тебе таким ледачим і не привчив ні до якої роботи. Ти, сину, то мій тяжкий гріх. Любив тебе, леліяв, беріг від всякої роботи – і от що з того вийшло. Підемо додому і почнемо життя спочатку. Спробуємо. Ти ще молодий. Тобі ще все під силу. Ще можеш заново вчитися жити. Шкода тільки, що я вже такий старий. Не знаю, чи встигну тебе чогось навчити. Спізнився я. Дуже спізнився. Правда й те, що життя тебе чогось таки навчило. На те сподіваюся. А зараз, хлопче, гайда у воду. Змиєш бруд і з душі, і з тіла.
– У воду? – пересмикнув плечима. – Вода холодна.
– Нічого. Зате чиста.
Робити нічого. Мусив Іван купатися. А потім згадав, як колись плавав і пірнав – та й зовсім повеселішав. До місяця обсихав, а потім дістав йому батько чистий одяг.
– Як на світ народився, – сказав хлопець.
– Дав би то Бог, щоб народився. Заново. А зараз лягай спати, відпочивай, а завтра зраненька й рушимо додому. Скрізь, кажуть, добре, а вдома найкраще.
Вклалися горілиць. Над ними було небо, погідне і лагідне. На ньому висвітився чумацький шлях, по котрому колись ішли три царі, щоб повитати і обдарувати новонародженого Ісуса Христа.
Хлопець відразу заснув і спав, як по купелі, а батько ще довго не спав, і все думав, думав, як воно там на небі і тут на землі.
Ще сонце не встало, як батько розбудив Івана.
– Вставай, сину. Дорога не близька.
Іван, накритий батьковою одежиною, тремтів від холоду.
– Ще рано, – занюняв, як мала дитина.
– Рано – не буде пізно. Вставай.
– Так холодно, – сказав хлопець та й накрився з головою.
– Розніжив я тебе, сину. Моя вина.
Та Іван нічого не чув. Накрився з головою і захропів далі. Батько розсердився і став на нього гримати.
– Вставай, лежню. Бачив би ти, як живуть твої брати. Бо сказано: хто дбає, той і має. А ти перевівся на нінащо. А який парубок був. Як ружа. Любо було глянути.
Та Іван його не чув. Вранці йому особливо солодко спалося. Не витримав батько, зачерпнув холодної води та й вихлюпнув на свого ледачого сина. Той звереснув, зірвався на рівні ноги і заледве не плакав.
– Тату! Ну чого ви? Мені так добре було, коли я був без вас.
– Дуже добре було! Ти вже майже на тамтому світі був. А все через лінь свою. Де ж таки? Лінь було сухар розмочити. Ледацюга!
А тут і змія звідкись виповзла.
– Я казала, що то моя здобич, – зашипіла. – Ну дай мені його вжерти. Це ж так просто. І ти не матимеш мороки.
– Згинь! – гарикнув батько. Замахнувшись на змію костуром. Змія зникла, та по якімсь часі знову висунула голову з-поміж каміння.
– Не розумію тих людей. Я ж хочу, як краще.
А Іван сидів, натягнувши на себе батькову одежину, і тремтів від холоду.
– Чого сидиш? Вмивайся та й будемо снідати.
– Вмиватися? Та нізащо в світі! Вода холодна. Бррр!
– Ну і розпустив же я тебе. Гріх я буду мати, що виховав таке казна-що. То йди вже хоч снідати.