Допоки я живу
Поезії
ДОПОКИ Я ЖИВУ
Допоки я живу, то я співаю.
Допоки я співаю, я живу.
Старих пісень чомусь не забуваю
І пісню перехоплюю нову.
Бо що життя без пісні? – Тлін і порох.
Бо тільки в пісні зродиться любов.
Бо тільки в пісні серця добрий порух,
Все, що минуло, воскресає знов.
А вже ті вірші ! От морока з ними !
Вихлюпуються повінню з душі.
Мене самі шукають горді рими,
Лише їх записати поспіши.
Хтось прочитає – може й посміхнеться,
А може і сльозу з очей змахне.
А може, як життя моє минеться,
Хтось з віршами згадає і мене.
Ну що ж, я даром літ своїх не трачу –
Співаю пісню, і стару, й нову,
Сміюся часом, часом і поплачу.
Допоки я співаю, я живу.
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ (САМА ПРО СЕБЕ)
Я належу до старшого покоління, до дітей війни. Я народилася 22 квітня 1941 року.
Через два місяці після мого народження почалася війна. Нас було шестеро дітей. Ще
шестеро повмирало. Я була дванадцятою дитиною. Жили ми на Тернопільщині, в селі
Білозірка Лановецького району. Як нам жилося? А що про те казати? Важко жилося, як
всім тоді. Батько пішов на фронт і незабаром від нього перестали приходити листи. Мати
плакала. А тут ще її час від часу в район викликали.
– Де твій чоловік?. Пішов на фронт. А чи живий, не знаю.
І плакала. Та хіба могли вразити когось її сльози?
– А може він дезертир?
Не знала моя мати такогог слова. Вона знала тільки, що наш батько пішов на фронт,
а вона з нами тяжко бідувала. Показувала батькові листи з фронту. Це на якийсь час
допомагало. Вже з району писали в його частину. Прийшла відповідь: мовляв, був такий,
але пропав безвісті: або загинув, або потрапив у полон.
Батько і справді потрапив у полон, а потім разом з іншими в радянські табори під
Москву. Добре, що не на Сибір. Йому ніхто нічого не пояснював. Писати не можна було,
то ми й не знали, чи живий. Напичас у 1947 році, а потім в тому ж таки році повернувся
додому. Це про батька. А я?
На другогму році життя втратила зір. Чи треба пояснювати, що таке сліпа дитина на
селі? Жили… у 1949 році почули про знаменитого Філатова і мама повезла мене до нього.
Нічого він мені вже не міг зарадити, зате ми тут вперше почули, що є спеціальні школи
для сліпих дітей.
Вчилася у Львові. Та вже й залишилася тут жити. Працювала в цеху, вчилася в
університеті, вийшла заміж, народила дітей, розлучилася з чоловіком. Чи треба вам
казати, що за кожною цією фразою роки життя, нелегкого, а часом і полинового. Та була
втіха – діти. А ще були вірші. Їх я писала ще зі школи. Та це так, для душі. Видаватися не
пробувала. Яке там! З десять віршів надрукували в газеті. А так: «мало ідейної вагомості».
Читайте радянських поетів. Або: «Про любов вже писав Олесь».
Дала собі з тим спокій. Та вряди-годи все ж писала, хоч не завжди зберігала
написане. А для чого?
Першим, хто дуже серйозно поставився до моїх віршів, то був мій чоловік, кобзар-
бандунрист Лайош Молнар, за якого я вийшла заміж 1995 році. Це був його задум: видати
поетичну збірку. Так народилася збірка «Виклик долі». З того часу і я почала серйозно
ставитися до своєї творчості.
Минала роки. Виходили мої книжки: поетичні збірки, казки, ополвідання і повісті,
автобіографічні книжки. Дуже серйозно мене підтримав академік Микола Мушинка. У
Пряшеві він видав мою книжку «Стежка від воріт» (частина перша автобіграфічної
трилогії «Поклонюся земля»). Це мене дуже окрилило. Я зрозуміла, що треба писати, доки
є ще час, доки життя ще не поставило свою останню крапку.
На цей час серед казок, оповідань і повістей у мене вийшло одинадцятть поетичних
збірок. «Допоки я живу» – моя дванадцята поетична збірка. Я завжди найперше в силу
моїх можливостей намагаюся пояснити, чому саме таку назву я придумала для своєї
збірки. Ніхто не знає, скільки кому бог життєвого шляху відміряв. І я того не знаю. Я знаю
лише одне: живе людина доти, доки щось робить на землі. А якщо вона вже неспроможна
нічого робити, тоді вона вже наче й не живе. Бо що тоді таке життя? Фізіологічне
існування. Та й то… Не приведи, господи, до такого. Не зарікаюся ні від чого – все у
божій волі, але хотфла б, як я вже колись писала: «Горіти, не тліти». Допоки я живу, то
хочу людям нести те, що маю: силу слова, силу пісні, а чолловік мій, кобзар Лайош
Молнар, – звучання бандури, кобзи, ліри. Така наша місія на землі.
Про свою творчість не можу сказати майже нічого. За мене говорять мої книжки. Ні
хвалити себе, ні ганити не буду. Пишу, як пишеться. Чую від людей вдячні слова – і це
моя найкраща нагорода. Не шукаю ні слави, ні почестей. А навіщо? Слава часом
минається ще скорше, ніж люди. Я хочу, щоб мої твори жили серед людей, щоб їх читали і
любили. Не лише тепер, у наші дні, а й потім, колись, ще довго. Відома може не дуже
багатьом, не лауреат ніяких премій – це, зрештою, не так вже й важливо. Та я хочу, щоб
моя творчість, а особливо моя поезія, свідчила про мою щиру любов до рідної землі і до
вас, дорогі люди. З тієї любові народжується всі мої вірші – веселіф і сумні, радісні і
зболені. Нехай ті вірші знайдуть відлуння у ваших душах, переберуть на себе ваші болі,
примножать ваші радощі. Допоки я живу і потім, колись…
ЯКБИ ТО СТАЛОСЬ, ЯК ГАДАЛОСЬ