ЗІЙШЛА НА УКРАЇНІ ВЖЕ ЗОРЯ

«Ой, зоре, зоре,
І сльози кануть.
Чи ти зійшла вже
І на Вкраїні ?»

(Т.Шевченко)

Зійшла, Тарасе, і твої слова
Повторює відлуння аж донині.
Вони – як правда, вічна і жива.

Зійшла на Україні вже зоря.
Та, що любив він, що звіряв їй думи.
Ти, зоре, не забула кобзаря ?
Я знаю, у космічному безумі
Такого дива, мабуть, не було.
Таких земля народжує не часто.
Дарує їм всю силу і тепло,
Та не завжди їх наділяє щастям.
Хоч правда й те, що в кожного своє
Те щастя, і химерне, і примхливе.
Один багатий, все у нього є,
А світом нудить – бачте, нещасливий !
А другий – бідний. Як він і живе ?
Та от … веселий, мов не знає лиха.
І сходить радість, бідна, але тиха,
У щире серце, добре та нове.
Таких земля народжує не часто.
Та й тих ми цінувати не навчились.
То хоч би ревно Богу помолились,
Що він зіслав нам із своїх висот
І від святих своїх щедрот
Такого велета по мислі і по духу.

І я звернулась знову до зорі.
– Ви з ним удвох так часто розмовляли,
Свою журбу і смуток виливали,
Бо знали мову зір лиш кобзарі.
Та ще поети, що від духа родом,
Такі, що народилися згори.
Вони завжди були з своїм народом.
Для них співали в полі жайвори.
Для них калина зацвітала в лузі,
І вітер розвівав чиїсь жалі,
І сумували вороги і друзі,
Як не ставало їх на тій землі.
Він все питав тебе про карі очі …
Йому боліло, бо він їх любив.
В житті нічого він не розгубив,
Бо подумки він жив в землі праотчій.
Усе, що міг,
В душі зберіг.
І, повернувшись з втомлених доріг,
У рідну землю відпочити ліг.

Зоря на світ здивовано дивилась,
А потім над могилою схилилась,
Ронила довго сльози чи росу,
Воздаючи пророкові ясу.
Ти не святий, та я тобі молилась.
Шукала порятунку від брехні,
Від словоблудів, що тобі в’язали.
Чужу одежу і чужі слова
До тебе, наш кобзарю, приміряли.
Хотіли досягти
Крамольної мети:
Щоб ми тебе, пророче, не впізнали.
Але ми знали,
Що це був не ти.
Про тебе нашептали нам гаї.
Ти з нами жив у батьківській оселі.
Співала мати думи невеселі,
А батько знав, що думи ті – твої.
Від сповиточку жив, Тарасе, з нами.
Хто нас навчив тебе так шанувати ?
І твій портрет висів між образами,
І рушником його вбирала мати.

Стара сільська сніпками шита хата.
Там чоботи старі латав наш тато.
Він працював. Працюючи, співав
І твої думи нам передавав.
А ми, малі, вбирали їх у себе
І з тим росли, з тим пізнавали світ …
Не знали ще нічого ми про тебе,
А вже співали ми твій «Заповіт».

Коли я приїжджала до села,
То матері читала «Катерину»,
Бо мати неписьменною була,
А я хотіла, щоб вона те знала,
Щоб потім ще й сусідкам розказала,
Таким же неписьменним, як вона.
Була така в ті роки не одна.
Ми плакали над долею її,
Пригадували всі жалі свої.
Хвалила мати ту свою дитину,
Що вже могла читати «Кобзаря».
На Україні сходила зоря.
А над столом схилялись рушники,
А за вікном німіли квітники.
І вишня припадала до вікна,
А може й те, що не вона одна.
Хотіли чути: що таке читають.
То може ще і досі пам’ятають.
То не були прості собі слова.
Вони – як правда, вічна і жива.

Літа і весни сумно пропливали,
Журилась осінь, сердилась зима.
Твою могилу, кажуть, розривали,
Шукали те, чого у ній нема.
А ти лежав, нетлінний та безсмертний.
Високе незахмарене чоло …
Ти не посмів би просто так умерти.
Бо що ж би з нами, грішними, було ?
В тобі сплелись прийдешні і минулі,
Й сучасні наші неспокійні дні.
Як жаль, що ти не міг зсукати дулі
І тицьнути у пики їх брудні.
За що ви продалися ? Юди ! Юди !
Вже за доляри, не за срібняки.
Та пам’ятайте, прощі вам не буде,
Ані тепер, ані через віки.
Німують плити на твоїй могилі.
Тече внизу одвічний наш Дніпро.
Ти тут, Тарасе, на Вкраїні милій,
В тобі вся наша правда і добро.

А ви замовкніть, лицеміри.
Він вам однак би не повірив.
Від вас не треба похвали,
Ані хули. Ви залишайтеся такими,
Як були.

ХТО ЗАХИСТИТЬ УКРАЇНУ

Я – Чумаківна з прадіда і діда.
Я – Чумаківна з поклику століть.
У мене сонце спить після обіда,
Ще й досі віл за хатою стоїть.
У мене сіль на віях і на скронях,
У мене спрага степу на губах.
Якби ще вміла їздити на конях,
А то не вмію навіть на волах.
Переродився наш народ дорешти,
Та дух козацький в ньому ще не згас.
Він пережив репресії, арешти,
Та гублять гроші так нещадно нас.
Чи так вже є, чи так мені здається ?
Звідкіль взялась на нас така напасть ?
Один краде, а другий продається,
Піде за тим, хто більше йому дасть.
Опам’ятайся, люде наш хрещений,
Не дай розкрасти надбане добро.
Цей світ такий безбожний і шалений,
Та ми ще маєм Київ і Дніпро.
Опам’ятайся, мій великий люде.
Хіба ж не чуєш чийсь глумливий сміх ?
Бо України другої не буде.
Хто захистить її від нас самих ?

НЕ КАРАЙ НАС, БОЖЕ, БРЕХУНАМИ

О Боже, змилуйся над нами,
не слухай нашої хули
і не карай нас брехунами,
пророків, Отче, нам пошли.
Вожді, сліпі та бездуховні.
Кого й чому вони навчать ?
Серця пусті, рахунки ж повні,
але традиції мовчать.
Нехай народ не кличуть всує
на розбрат, злочини в ганьбі.
Цей світ, допоки він існує,
належить, Господи, Тобі.
Дай нам і розуму, й відваги
здолати кривду та ганьбу.
Пошли нам сили та наснаги
на справедливу боротьбу.
Дай сили вижити народу,
що боронив спокон віків
одвічне право на свободу
своїх дітей, своїх батьків.
Хай буде так, допоки віку,
допоки слово не зійде.
Відродим націю велику –
і Україна розцвіте.

Я МАЛЮЮ СВІТ

А РОКИ КЛИКАЛИ

Вже осінь прискорює кроки.
Куди ти спішиш ? Зупинись.
А роки летять, мов сороки.
Скрекочуть і кличуть кудись.
– Куди ви ? Чи ж встигну за вами ?
– Ти спробуй. – Вернутись назад ?
В минуле, до тата й до мами,
В густий наш затінений сад …
– Ти спробуй. Ну що ж тут такого ?
Хіба ностальгія чужа ?
– Боюсь, не знайду там нікого …
А де та межа ? Де межа ?
– Не знаємо. І полетіли.
А я залишилась сама.
І коси чомусь посивіли.
А може прийшла вже зима ?
– Чому не летіла за нами ? –
Почула я відгомін літ.
– Нема вже ні тата, ні мами.
Лишився вже тільки їх слід.
Куди там мені вже летіти ?
Хіба що в солодкому сні …
Куди вже ? .. А внуки ! А діти ! ..
Вже пізно. Зима у вікні.

ВИРОСЛА Я, МАМО

Вчила мене мати
Старших шанувати
І молитись Богу,
Й кланятись землі.
Вчила мене мати
Травам довіряти
Всі свої печалі,
Всі свої жалі.
Виросла я, мамо.
Вже іду стежками,
Що топтала доля
У широкий світ.
Де б я не бувала,
Завше пам’ятала
Ту найпершу стежку
Від своїх воріт.
В світі я блукала
Різними стежками,
Що було і гірко,
Й солодко не раз.
Подумки верталась
Я до тата й мами,
Й до садка старого,
Де наш перелаз.
Сяду на травичку
Біля перелазу
Й до верби старої
Голову схилю –
І забуду сльози
І гірку образу,
Бо люблю цю землю,
Те село люблю.