Я ВАЛЬСУЮ У СПОГАДАХ
Я сьогодні вночі
Десь вальсую у спогадах,
Десь кружляю тремтливо
У вихорі літ.
Ще любов не розквітла,
Живе тільки в здогадах.
Я не знаю, чи слід …
А можливо, й не слід …
Зовсім поруч зі мною
Руді його кучері.
Я п’янію від них
І не знаю, чому …
Перший трепет й бажання
Мене так замучили.
Але я не скажу,
Не признаюсь йому.
Не скажу, не скажу,
Щоб нічого не знав він.
Нащо знати йому,
Що я плачу вночі ?
Що казати, коли
Всі слова, наче зайві ?
Що скажу, коли він
Невблаганно мовчить ?
Перший присмак сльози
У життєвому леготі,
А життя проплива,
Мов бурхлива ріка.
І моргали зірки,
Й захлиналися в реготі,
Що така я наївна,
Немудра така.
Ти ніколи зі мною вже
Не вальсуватимеш.
Знову зорі сміються,
Та я вже не та.
Ти ніколи не знав
І ніколи не знатимеш,
Що до тебе іду,
Все іду крізь літа.
В мене й досі лежить
Лист, тобі не відісланий.
Чи злякалась років,
Чи доріг далини.
Зачерпни з моїх губ
Поцілунок нездійснений.
Хоч на відстані літ,
А таки зачерпни.
Так вже сталось, що ми
По неволі розлучені.
Ти мені посміхнись
І хоч слово шепни.
Чи хтось любить, як я,
Ті руді твої кучері ?
Чи в рудому волоссі
Нема сивини ?
ПОКАРАНІ ЛЮБОВ’Ю
Із-за гір, із-за гір захмарених
Поспішають до мене вітри.
Ми обоє любов’ю покарані
Не на день, не на два, не на три.
Обімліли, та не обміліли.
Хай коханням оновиться світ.
Серед безладу ми уціліли,
Проживемо тепер сто літ.
Через роки і через роси
Ти до мене таки прийшов.
І травневі могутні грози
Хай омиють нашу любов.
І прадавня відродиться сила,
І ніхто не здолає повік мене.
Я для тебе народжу сина
І назву його твоїм іменем.
Він ростиме міцним та дужим.
А як прийде його пора,
Він ніколи не буде байдужим
До людської біди і добра.
Із-за гір, із-за гір захмарених
Напливають нові почуття.
Ми з тобою любов’ю покарані
Не на день, а на все життя.
НЕ ДАРЕМНО НАС ДОЛЯ ЗВЕЛА
Не дивись на мою сивину,
Не питай, скільки маю вже років.
Нам до щастя всього кілька кроків.
Ну давай увійдем у весну.
Наші весни ще не відцвіли.
Ми з тобою спізнились, можливо.
Але це хіба так вже важливо ?
Одне одного все ж ми знайшли.
Не боюсь ні пліток, ні обмов.
Знаю, будуть людські пересуди.
Головне, що мене ти знайшов,
А все інше – як буде, так буде.
Не даремно нас доля звела.
Все на світі сплановано небом.
І журитися зовсім не треба,
Що вже молодість наша пройшла.
ТІЛЬКИ Б В ДУШАХ НЕ СНІЖИЛО
Діти вже в своїх гніздечках
Доглядають пташенят,
І вже зовсім недалечко
Наш осінній листопад.
Та не треба сумувати –
Все це істини старі.
Осінь треба шанувати,
Як вона вже на порі.
Тільки б в душах не сніжило,
Тільки б в серці не зима.
То нічого, моя мила,
Що вже пролісків нема.
Будуть котики вербові,
Буде птаство на крилі.
Починаються з любові
Наші весни на землі.
У РОКІВ НЕ СПИТАЮ ДОЗВОЛУ
Вечір п’є з запахущого цвіту
Зеленаву росу, як вино.
Ти мені дарував півсвіту,
Але це було так давно.
Ти тепер прагматично тверезий
І сміявся б з колишніх мрій.
Поклади любов на терези –
Найдорожчий дарунок мій.
Вечір сипле зірки, як яблука.
Ти збирай їх, лише збирай.
Це для тебе колишня забавка,
А для мене минулий рай.
У років не спитаю дозволу –
Загуляю в терпкім маю.
Серця слухаюсь, а не розуму
І любов молоду свою.
Розпашіла і розхвильована,
Сповню хату сміхом дзвінким.
Одурю тебе, зацілована,
Не тобою, то іншим ким.
Ти не віриш мені, банальнику.
Це і справді вигадки всі.
Бо колишні мої залицяльники,
Розумієш … давно дідусі.
Що минулося, не забудеться,
Хоч сміються з нас молоді.
Ви не смійтеся. Все вам збудеться,
Тільки потім, колись, тоді …
ВСЬОМУ СВІЙ ЧАС
А старіти ніяк не хочеться.
Як же жаль розлучатись з мрією.
А туман по землі клубочиться,
І вернулись пташки із вирію.
Ходить світом весна заквітчана.
І від неї не заховатися.
І здалось мені, що я – дівчина
І що можу ще закохатися.
Заспіваю при зорях й місяці –
І забудеш на мить образу ти.
Тільки жаль, не судилося пісні цій
Твоє серце любов’ю вразити.
Не дивуйтеся, не жахайтеся,
Що весна мені спів принесла.
Якщо можете, то кохайтеся,
Якщо ні, то сушіть свої весла.
І пливіть за велінням течії,
Розгортайте руками кригу,
Розберіть свої весни – де чиї
Й запишіть у життєву книгу.
Бо без весен чого ми варті ?
Без любові світ не відродиться.
Неодмінно знайдіть на карті,
Де дороги із небом сходяться.
І прямуйте до того обрію,
Недосяжного і манливого.
Щоб душа тільки була доброю,
Не дай, Боже, серця зрадливого.
Я тримаю тебе на відстані
І боюся про тебе думати.
Почуття мої справжні, істинні,
Та нема кому напоумити.
У житті у нас все відміряно,
Все окреслено, перевірено.
Час любитися, час лукавити,
А приходить час внуків бавити.
КАШТАНОВІ СВІЧКИ
В душі щось повернулось й запалило
Каштанові свічки навпроти вікон,
Де я колись жила й була щаслива.
Все так яскраво виринає з віком
І паморозь снує мені до кіс.
Усе життя чомусь на перекіс.
Усе не так, як я того хотіла.
Каштанові свічки із далини
Лиш додають у коси сивини
Й ні крапельки бадьорості для тіла.
Це так було давно … вже діти в вирій
Злетіли з материнського гнізда,
Вже й внуки підросли. В задумі щирій
Гортаю свої струджені літа.
Сміюся часом, часом і поплачу.
Невже це я була ? Невже це я ?
Знаходжу часом щось, а часом трачу –
Така вже доля латана моя.
Коли огорне душу біль і відчай
Через проблеми, більші і малі,
Тоді каштани неймовірні свічі
Запалюють – дар небу від землі.
ЗУСТРІЧІ НЕ ТРЕБА
Привіт ! Привіт !
З давно минулих літ.
З минулих днів,
Зі спогадів і снів.
Привіт ! Привіт !
Буяє знову цвіт,
У груди б’є.
Ми ще з тобою є !
Чи ти забув,
Як ти щасливим був ?
Чи біль розлук
Не роз’єднає рук ?
Крізь років плин
У серці ти один,
А інше все
Хай вітер рознесе.
Мені приснись
Таким, як був колись.
Нехай для нас
Назад поверне час.
Були тоді
Ми зовсім молоді.
Тепер в житті
Ми стали вже не ті.
З тих давніх літ
Привіт тобі, привіт !
Молитимусь за тебе,
Та зустрічі не треба.