Дійшла черга і до наймолодшого чорта.

• А що ти зробив? – старший питає.
• Я? О, я таке зробив… На Великдень, коли всі йшли до церкви паски святити, один бідняк не мав паски, то йшов святити бохунець хліба. Коли вже підходив до церкви, то зупинився, щоб ноги помити, та й взутися у свої дрантиві чоботи. Заховав він свою хлібину, доки ноги мив, а я ту хлібину вкрав. Ото було! Той бідолаха аж плакав, бо не мав що святити.
• Так… – набурмосився старший чорт. – Ти зробив таке, чого навіть у нас робити не прийнято. У нас теж є свої правила. Хай навіть неписані. Та їх треба знати. Розумію, що ти ще молодий, та за свій проступок мусиш відповідати. Іди тепер в наймити до того чоловіка і служи йому доти, доки він тебе до чорта не пошле. Отоді вже, тільки тоді, ти зможеш повернутися в пекло.

Зажурився молодий чорт, та робити нічого: мусить іти. Обернувся він парубком та й пішов до того бідного чоловіка у найми проситися.

• Найми мене, добрий чоловіче, за наймита.

Іван аж засміявся.

• Чи ти, парубче, з дуба впав? Навіщо мені наймит? Мені й самому робити нічого. Ні поля, ні худоби нема. Ледве у людей на харч собі заробляю.
• А ти однак найми мене. А може у двох нам легше жити буде.
• Яке там вже легше, – зітхнув бідняк. – І не просися. Не найму. З мене люди сміятися будуть. Іди і пошукай багатшого.
• Та я знаю, що ти чоловік добрий. А я сирота. Жити мені ніде та їсти нічого. А удвох ми може якось розживемося.

Пожалів чоловік парубка тай залишив його у себе.

• Платити тобі не буду, бо нічим. Хіба так: живи собі. Як буду щось мати, то й з тобою поділюся, а коли ти щось роздобудеш, то поділишся зі мною. Воно й справді може удвох легше буде.

І зажили. Хлопець таким проворним виявився. До всякої роботи здатний. От вони вже й не голодують. А там і гроші в Івана завелися.

• В толк не візьму: і як це в тебе так виходить, – дивується Іван. Посміхається парубок у чорний вус та й далі старається. От уже і пара волів є, а там і поля прикупили. Іван господарем став. З наймитом живе душа в душу. А чого сваритися? Стіжки стоять, є хліб, є й до хліба. Чого ще? Нема причини наймита до чорта посилати. Бачить чортисько, що так він і довіку наймитувати буде. Бо чоловік той і не думає його до чорта посилати. За що? Івану добре, а чортові не дуже. Набридло йому наймитувати. Що ж робити? І придумав він горілку! Зробив раз – нічого. Випили вони з господарем по трохи, розвеселилися, навіть заспівали «На городі верба рясна». Добре їм пішло.

«Е, думає чорт, – так може у мене щось і вийде».

Та й ще затіяв. Випили вони з господарем потрохи. Та Іван хлоп з головою.

• Досить, – каже. А чорту конче хочеться Івана споїти.
• Та давай ще вип’ємо.

Ну, ще по одній випили – та й годі. Більше Іван нізащо пити не хоче. А той причепився, як шевська смола: пий та пий. Іван розсердився – не хочеться йому напиватися – та як гукне:

• Пішов ти до чорта!

А наймиту тільки того й треба було. Пішов у своє пекло, аж за ним засвистіло. Чорт пішов, а горілка зосталася і баламутить людей.

 

 

            Місто Львів заснував князь Данило Галицький і назвав на честь свого сина Лева. У Львові понад 3 тисячі левів. Це пам’ятки історії. Про тих левів розказують казки та легенди. А часом хочеться вірити, що це правда. А може й правда?

            Мені хочеться розповісти про одного лева, якого можна побачити, коли в’їжджати у Львів від Винник. Там стоїть великий приватний лев. Наче й не страшний, та все ж лев. Кажуть, що йому князь Данило наказав стерегти місто від нападників. І лев стеріг. Про ттого лева розказують всякі дива кажуть, що цей лев вночі оживає сходить з свого місця. Він гордо ходить вулицями Львова і пильнує, аби ніхто не чинив ніякого зла. Розказують, що якось поверталася додому одна дівчина. Чи з вокзалу вона йшла, чи так звідкись. Пора була пізня. Ходити в такий час дуже небезпечно, це всі знають. Та мусила йти. І раптом до дівчини причепилися два хулігани. Хоч плач серед ночі. На спорожнілих вулицях не було нікого. Де шукати порятунку? Аж раптом з-за рогу будинку вийшов лев. Хулігани потетеріли. Лев грізно рикнув інаблизився до хлопців. Ті нарешті отямилися і навтьоки. А дівчина зовсім не злякалася. Вона підійшла до лева і погладила його і сказала:

– Дякую тобі, мій хороший.

А лев що? Нічого. Кажуть, що він посміхнувся. І запевняють що так і було. А може це правда? Не бійтеся лева, коли зустрічаєте його на спорожнілих вулицях Львова.