Отак жив собі Панас Крячка. Жив, багатів і нічим не журився. Може б і досі жив. Та раптом, зовсім несподівано, прийшла по його душу смерть. Ну, зі смертю не посперечаєшся, від неї не відкупишся. Вже коли та пані прийшла, то треба збиратися. Чи ти бідний, чи багатий, збирайся – і квит. Воно й бідному вмирати не хочеться – життя кожному миле. Та бідний все ще десь надіється, що може на тамтому світі буде краще. А як же ж багатому? Такому скажімо, як Панас Крячка? Та так же ж шкода, що й не сказати. Стільки всього надбав. Живи і радій. Так ні. Треба вмирати. І не відпросишся, і не відкупишся, і нічого з собою не забереш. А ще ж ні жінки, ні дітей, нікому своє багатство покинути. Та що ж… смерть не питає. Склав руки на грудях та й помер.

          Перебрався на тамтой світ, роздивився та й попрямував до раю. Куди ж ще? До пекла йому щось не дуже хотілося. Підійшов до райських воріт, а там святий Петро стоїть, ключами дзвонить, кого слід, того у рай пропускає. Чоловік до нього.

• Я – Панас Крячка. Пустіть мене, пане Петре, до раю.
• Е, почекай, рабе Божий Панасе. Я спершу подивлюся, чи ти заслужив у раю бути, чи багато ти зробив добра на землі.
• Та я…

Святий Петро глянув у якусь велику книгу.

• Е, чоловіче, на світі ти нікому добра не зробив. Нічиєї сльози не осушив. Тобі пряма дорога до пекла. Та й то… не знаю, чи й там тебе приймуть. Там тепер теж перебирають, кого брати, а кого ні.

Тут Панас Крячка заплакав.

• Куди ж мені тепер?
• Спробуй все ж у пекло. Може приймуть.
• А може якось… все-таки до раю?
• Ну що ти! В раю праведники спочивають. А ти? Хіба ж ти схожий на праведника?
• Та я… от якби мені хоч на три дні вернутися на землю. Я б стільки добра зробив, що всіх праведників перевершив би.
• Ти так думаєш?
• Так, святий Петре.

Святий Петро задумався, а потім сказав:

• А знаєш що? Ризикну я. Повертайся на землю. Рівно на три дні. Тоді й побачимо, що доброго за цей час ти встигнеш зробити. Хоча… якщо ти за все своє життя нічого доброго не зробив, то за три дні… Та спробуй.

І опинився Панас Крячка знову серед живих людей. Знову для нього світило сонце і співали пташки. Та це його мало обходило. Найперше він кинувся у свій тайник перераховувати гроші. Все було на місці. Такий радий був, що не сказати. Три дні – це дуже мало. Та все-таки. Йде по селу, парадний такий, як у житті ніколи не ходив: шкодував собі гарного одягу. А на смерть ясна річ, вже одягнули його, як годиться.

• Куди ж мені йти? Кому найперше добро зробити? А-а, піду до Марини. Вона ж не раз мене просила.

Прийшов, аж Марина зблідла з переляку.

• Ой! Панасе! Сусіде дорогий! А казали, що ви, пробачте, померли.
• Ет, дурні люди язиками плещуть. Я прийшов… Ти колись просила для корови сіна привезти. То я міг би.
• Е-е, то ще напровесні було. Немала я чим догодувати свою Зірку до весни. Здохла моя корова. Діти без молока лишилися. Думала – пропадемо. Та світ не без добрих людей. Богу дякувати, допомогли. Ми вижили. А корови не маю. Так і живемо. Може колись і до корови доробимося.
• А ще ти колись просила для коня паші привезти. То я привіз би.
• О, сусіде, дорогий! Дякую вам за вашу ласку. Але й коня я вже не маю.
• Невже і кінь здох?
• Ні, Богу дякувати. Продала я його. Мусила. Нічим було дітей годувати. А славний коник був. Харчу, правда, доброго не мав.

Зітхнула, та й сльози витерла. – Нічого не зробиш.

• А ще, пам’ятаю, ти просила два мішки жита тобі позичити. То я…
• Дякую вам, сусіде, що все ви так добре пам’ятаєте. Бо, як відомо, чужі мозолі не болять. А ви всі мої біди пам’ятаєте. Та, Богу дякувати, дочекалися нового урожаю. Тепер ми з хлібом, і з кашею, і з варениками в ряди-годи. Маємо і жито, і пшеницю, і гречку, і навіть проси трохи вродило. А вам дякую, що не забули про бідну вдову.

Вийшов Панас з хати ні в сих ні в тих.