казки

Жив та був собі один багатий чоловік. Звали його Панас Крячка. Панас – то ще нічого. А от Крячка… дуже соромився чоловік того прізвища. Якесь воно зовсім мужиче. А Панас все більше до панів тягнувся. Та тут вже нічого не зарадиш. Таким прізвищем батьки його нагородили. Не по правді жив той чоловік. І багатство своє нажив не по правді. Дурив, оббирав, обдирав всякого. Та й тішився, якщо це йому вдавалося. А щоб комусь якесь добро зробити хоч на ніготь, ніколи. Таке йому і до голови не прийшло б.

          Приходить якось до нього сусідка Марина бідна вдова з черідкою дітей, та й просить:

• Чи не привезли б ви мені, сусіде, сіна для корови?
• Що ти, Марино! Сама мусиш думати про свою корову. Хто ж за тебе думати буде?
• Та хіба ж на плечах наносишся? Та й то… діти ще малі, а я нездужаю. А конячина у мене одна. Та й то така вже кляча, що на ній не навозишся.
• Ні, Марино. Не можу я. Ніколи мені. Та й коней шкода дурно ганяти. Не для того вони в мене овес їдять, щоб тобі сіно возити.

А то якось ще та ж Марина прибігла.

• Панасе, Христом-Богом молю. Позичте коня. Є нагода паші привезти. Я запрягла б вашого та свого коня та й би привезла.
• Що ти, Марино! Я своїх коней в чужі руки не даю.
• То самі поїхали б, дуже треба.
• Ні, Марино. Шукай когось дурнішого.
• Пішла ні з чим жінка, голову опустивши.

А то якось напровесні знову ж таки до нього прийшла. Хоч і знала, що в нього серед зими снігу не випросиш. Та до кого підеш. Раз те, що таки сусід, а друге те, що багатий.

• Прийшла до вас, Панасе… Чи не позичили б ви мені зо два мішки жита під новий урожай? Ніяк не протягну. Діти голодні.
• Ну, це ти, Марино, загнула! До нового урожаю ще дожити треба. А що, коли не вродить?
• То відроблю вам. Однак же людей наймаєте.
• Наймаю. Та не таких худосочних, як ти. Ну яка з тебе робітниця? Та ж тобою вітер хитає. Ледве на ногах держишся.

Заплакала жінка та й геть пішла, постановивши собі ніколи ні за чим не звертатися до того недоброго чоловіка.

          Не встигла заплакана Марина з хати вийти, як нові прохачі до хати – від церкви.

• Чи ви знаєте, пане Панасе, що наш храм – це історична пам’ятка?
• Не знаю. А навіщо мені це знати?
• Справа в тому, що кожну історичну пам’ятку треба якось у доброму стані утримувати. От і вирішили ми наш храм реставрувати. А для того, ви це знаєте, бо ви господар, гроші потрібні.
• Ви вирішили – то ви й реставруйте. До чого тут я? Коли у мене нема грошей, то я нічого не реставрую.
• То ми просимо громаду. Кожен щось кине – і не дамо храму пропасти. Врятуємо історичну пам’ятку.
• Ага! Зрозуміло. Чужими руками за чужі гроші.
• Але храм наш.
• Не мій.
• А чому не ваш?
• Бо я до церкви не ходжу ні в свята, ні в будні.
• А ми сподівалися, що ви якось… Долучитеся, щось докинете.
• Не долучусь.
• Як же ж так? Найбідніші щось дають. А ви ж таки не найбідніший.
• Не найбідніший, але й не найдурніший.
• Сам Бог велить вам щось пожертвувати на добру справу.
• Мені Бог нічого не велить. Вам велить – то ви й жертвуйте.

Був задоволений. Він завжди був задоволений, коли вдавалося якось оберегти свої гроші від того, щоб комусь зробити добро. От і зараз. Ішов по селі, як іменинник. Люди дивилися на нього, скрушно хитали головами, а він ішов і пишався: от, мовляв, який я.

На узбіччі жебрак сидить. То Охрім. Їхній же таки. Панас обійшов його другим боком:

«Ще чіплятися почне: дайте, мовляв. А що я йому? Брат чи сват? Сам винен. Тепер буде знати, як боргувати. Аякже! Борги сплачувати треба. Все село проти мене стало, коли я з Охріма борг правив. А той позичити – позичив, а віддавати не має чим. А мене що обходить? Вмів позичати – вмій і віддавати. Отак Охрім мусив продати і свою латочку поля, і своїх волів. А борг мені таки сплатив. Тепер жебракує. Бо діти маленькі і жінка нездужає. Та сам на ладан дише. А мене що обходить? Нехай і зовсім не дише».

          Іде собі далі. Прутиком по халявах цвьохкає. А назустріч йому…

«Оце так проява! Вона! Уляна! Від її вроди і сліду не лишилося. А дівка ж була! Як золото! Невже і та чіплятися почне? А таки почне».

• Доброго дня, Панасе.
• Доброго.
• Я хотіла просити тебе…
• Он там один вже просить. Ставай поруч з ним та й проси.
• Панасе! Серця ти не маєш. Я ж любила тебе.
• То й що з того? Що було, те й загуло.
• Як ти так можеш? Ти звів мене.
• Звів! А твоя голова де була?
• Я молода і дурна була. Повірила тобі. А ти… Через тебе я стільки натерпілася. І остригли мене, і ворота дьогтем вимастили. Та що я тобі розказую? Ти й сам те знаєш. А тепер наймати ніхто не хоче, блудницею називають. А яка я блудниця. Я ж любила тебе.
• Ну от що, Уляно. Йди собі. І не переймай мене більше.
• Я голодна, Панасе. Допоможи мені. Чим можеш.
• Та скільки ж вас, ласих на чуже добро. На всіх не напасешся. Згинь, маро! Не в’язни!
• Це я мара? А щоб тебе чорти в пекло не прийняли!

Сказала так, заплакала та й пішла до своєї нетопленої хати-пустки доїдати останню шкоринку хліба. Понесла свій біль, свій жаль, своє розбите сплакане серце.