«Оце так задача, – подумав. – Ніколи б і до голови не прийшло, що так важко буде якесь добро зробити, якщо навіть захочеш».

Коли дивиться – а назустріч йому священик іде. Скинув картуз, привітався, як годиться, і ввічливо так запитав:

• Ну як там наша історична пам’ятка, наш храм?
• Богу дякувати, реставрували. Тепер заново освятимо – та й нехай Бог не забуде всіх тих, хто долучився до тієї богоугодної справи. Я думав – не осилимо. Але люди згуртувалися, скинулися – і осилили. Навіть найбідніші останню копійку несли.
• А я тут подумав: чи не міг би і я долучитися?
• Долучитися завжди можна. Кожна копійка ніколи не буває зайвою. Завжди є якісь потреби. Та головне ми таки здолали – храм реставрували.

«То чого я мав би долучатися, на дурно гроші викидати? – подумав Панас. – Обійдеться».

Йде по селі Панас, радіє. Забув, що він тут не надовго.

• А може якось… забудуть там про мене. Хіба ж їм одне на голові? От якби забули, то пожив би ще трохи на землі.

Коли дивиться Панас, а на узбіччі на тому самому камені Охрім сидить. І далі жебракує. Підійшов.

• Що, Охріме? Важко?
• Та нелегко.
• Чекай. Пошукаю. Чи не знайду часом щось для тебе? От, знайшов.

Та й кинув Охрімові дрібну монету. Охрім взяв її та й жбурнув Панасові під ноги.

• Подавись ти своїм мідяком. Нехай тобі на подзвіння буде. З твоїх рук і шкоринка хліба гіркою здасться.

Пішов далі Панас, трохи пригнічений: не думав він, що добро комусь так важко зробити.

«Дивися-но. І жебрак кирпу гне».

          Коли дивиться – а на зустріч йому Уляна іде. Така гарна, розквітла і прибрана, як панянка.

• Здорова була, Уляно.
• І ти здоровий будь, Панасе.
• Я бачу, ти погарнішала, погладшала.
• А я заміж вийшла. Бог не забув за мене. Знайшовся чоловік, що посватав мене. Тепер господарюємо.
• А я думав, може тобі чим допомогти.
• Дякую. Тепер не треба. Коли треба було, то ти…
• Що старе згадувати?

Та й пішов похнюплений додому.

Збігли три дні, як і не було. Бо що таке три дні? Не забули про Панаса, і за ним вдруге прийшла смерть. І знову стояв Панас перед святим Петром.

• Ну що, рабе Божий Панасе? Чи вдалося тобі за цей час хоч щось добре зробити?
• Нічого не вдалося.
• Дивно.
• Я й сам дивуюся.
• А все через те, що добро треба робити не для того, щоб порятувати себе, а для того, щоб допомогти своєму ближньому, полегшити його долю.
• То в рай мені ніяк не можна?
• Ніяк. Думаю, що й до пекла тебе не приймуть. Великий ти грішник. А головне – не розкаявся.
• А коли мене і справді до пекла не приймуть? Що тоді?
• Тоді… так і будеш блукати поміж світами до Божого суду.

Що далі було з тим великим грішником, того не знає ніхто. Бо не дано нам те   знати, що робиться поза нашим земним світом. Та це вже й не так важливо. Головне – творити на світі добро. І нехай воно примножується.

 

Всі те знають, що горілка – то пагубне зілля. Всі те знають, та рідко хто від неї, капосної, відмовляється. Навіть найтверезіші хоч при якійсь оказії в ряди-годи до неї вдаються. Звідки ж взялася вона серед людей? Хто мерзенну її придумав? Ось що про те розказують старші люди.

Всі те знають, що перед урочистими релігійними святами всяка нечисть вилазить зі свого пекла і витворяє людям різні пакості. А потім сходяться нечестивці в пеклі і доповідають старшому чорту, хто що зробив. Хваляться. Так було і того разу. Один хвалиться:

• Я, – каже, – під’юдив чоловіка, щоб він свою жінку набив. На самі свята!
• Добре. Дуже добре, – схвально похитує рогами найстарший чорт.
• А я одному багачеві хату підпалив, – хвалиться другий, – ледве з дітьми врятувалися.
• А я зробив так, що в одного чоловіка корова здохла.
• А я зробив так, щоб син батька набив.
• А я…
• А я…