«Доброго вам дня, дорогі мої Тетяно і Лайоше!
Нарешті викроїв кілька годин, щоб без поспіху поспілкуватися з вами. Звичайно, мова піде про вашу збірку «У вітру на крилі». І ця, і попередні ваші збірки, заслуговують щирої поваги і грунтовного аналізу досвідчених літературознавців чи професійних письменників. А позаяк я не належу ні до перших, а тим більше – до других, то просто висловлю свою думку, як ваш друг і шанувальник красного письменства. З першої зустрічі (і це завдяки Ігорю Гереті) ви увійшли сонячно в моє життя, в мою свідомість щирістю, добротою, любов’ю до людей, до світу. Маючи за спиною 15 літ важкої хвороби, навчився я поважати кожного, кого скривдила зла доля. Обікрала, скривдила, та не зламала, не поставила на коліна. Такі люди близькі мені. Мені подобаються ті, хто знаходить вихід з будь-якої скрути. Хто, зазнавши в житті важкого удару, не опускає рук, не впадає у розпач, а проявляє у собі духа святого, наповнює життя високим смислом, обравши дорогу до храму. З власного досвіду знаю, що важко жити з якоюсь вадою, а надто болем. Але це лиш на початку важкого шляху життя видається нестерпним. З часом людина певною мірою звикає до цього стану. Приходить терпіння, а там – і друге дихання. І ти гартуєш свою волю, свій дух. Не стільки фізично, як духовно. А коли своє життя вручаєш Господу – починається якісна смуга в твоїй долі. І вже сподіваєшся дива. Хоч і воно може тебе обминути, але все одно залишаєшся у виграші – Божа ласка тебе не полишає. Так було з Степаном Аличем, Ганною Світличною, Володею Кочергіним, Арсеном Левковичем, Орисею Яхневич, яких я запізнав через поезію за роки хвороби. Ось уже немає Алича, Кочергіна, Світличної. Не відаю, яка доля інших. Але всі вони живуть в моєму серці своєю любов’ю, мужністю, талантом.
Десь на небесах була запланована наша зустріч. А дороги, відомо, обирає для нас Бог. Ми близькі за своєю природою, об’єднує нас любов до слова, до поезії. І знову згадується незабутній Ігор Герета. Це знаменно, що саме він став тим містком, який започаткував нашу дружбу. Отже, він брат по духу і помислу. Сумно, що його не має з нами, але такий наш земний шлях. Втішаймося кожною хвилиною спілкування, кожним прожитим днем. Хай не обривається якомога довше живий пульсуючий зв’язок на цій землі.
А книжечка ваша – диво. Уже саме переднє слово приваблює щирістю, безпосередністю, довірливістю. За кожним рядком, кожною строфою постаєте ви із своєю добротою і любов’ю до людей. А це основа всякого творіння. Після цього слова читач уже налаштований на розмову з вами, як з близькою і дорогою людиною. Ви відкриваєте перед нами світ, який нам не чужий, а близький і зрозумілий. Це все твоє: і мальовничий край, і його високе небо, і знедолені краяни, що віками несуть непосильний хрест. Це ніби повернення через літа додому. А вдома – як вдома: імена, обличчя, характери, долі – все лише призабуте, але живе, живе… А ще – пісенність ваших віршів. Їх не читати – співати хочеться. Мелодія сама бринить у кожній строфі. Радію за вас, за оте Боже, що так яскраво проміниться з глибин вашої душі, з такого малого, але потужного джерельця, як «У вітру на крилі». Вражає ваше почуття вдячності до Білозірки, яку ви обезсмертили своєю дитинно-чистою любов’ю. Знову і знову повертаюся до думки про те, що у нашому житті буває так, коли щедрими на синівську любов та вдячність виявляються саме ті, кого покривдило життя. Здавалося б, їх свідомість, захмарена несправедливістю, мала б сповнюватися іншими почуттями. І це можна зрозуміти, пробачити. Але ж ні! Саме такі, як ви, Алич та інші згадувані мною особистості, несуть в своєму серці доброту і милосердя. То ж радію за вас, за вашу щиру сповідальну поезію. Не дарма Бог послав Вам друга-однодумця, подвижника Лайоша – людину з міцною духовною основою. Пам’ять свято береже скупі хвилини наших стріч. Тут і добрий Микола Мушинка, і Ігор Герета в Білозірці, в краєзнавчому музеї, в своїй кімнатці підвальній, де зберігаються німі свідки старовини, котрі розкопав Ігор у давніх похованнях… Тепер все це осиротіло…
Ігор Герета – наш біль, наша рана, наша радість. Як багато місця займала ця людина у наших душах… Минають дні, тижні, а я все ще живу надією, що зустріну його випадково в місті. Знаю, що це обман, ілюзія. Та так мені тепліше… Надсилаю вам статтю, подану до сорокової днини від дня його відходу.
Пригортаю вас до серця… Ваші книжечки я розподілив так… Одну подарував Олегу Герману – барду, поету, проректору технічного університету, з умовою, що він висловить свою думку на презентації. Він це зробить добре. Це друг Ігоря Герети. Одну я віддав в обласну бібліотеку, аби там був ваш слід. Дівчатам ще не віддав, бо одна студентка на канікулах, інша десь на заробітках. Подарую їм ваш дарунок обов’язково. А свою бережу, як пам’ять. Ми ще не раз будемо повертатися до неї.
Щиро ваш Ярослав Гевко.
Вибачте за затримку. Я трохи затримався в Києві у Руденка».