Зима цього року видалася люта. Хурделиця трусила снігами, видуваючи з убогих хат останнє тепло. Мороз був такий, що у сміливців, котрі наважилися надвір вийти, аж сльози з очей витискав. Саме в тупору Святий Миколай по світу ходив, додивляючись, хто з дітей залишився ще без подарунка, прислухаючись до дитячих думок і бажань.
– Ніби всіх обійшов, – задоволено сказав сам до себе Святий Миколай.
– Всіх дітей обійшов і всі подарунки розклав. Жодного не залишилося.
Аж дивиться – дівчинка маленька біля вікна сидить, у сніговицю заглядає.
– Ай-ай-ай! Це ж вона мене виглядає. Бідна сирітка, що в наймах у багатих людей служить. Як же це я її без подарунка залишив? – Бідкався старий дідусь. – Старий, видно, став. Що ж робити? І, як на лихо, всі подарунки закінчилися. А дівчатко чекає. Вірить, що я прийду. Бач, як у віконце дивиться. Зайду-но я он до того багатія, попрошу щось у нього для тієї сирітки.
Та й постукав у ворота.
– Хто там? – питає багач.
– Та то я, перехожий один. Пустіть погрітися.
– Ще чого! Вештаються тут всякі…
– Пусти, чоловіче добрий, бо замерзну.
– То й замерзай. А мені що до того!
Тут Святий Миколай вже більше не чекав, бо він і сам міг у дім увійти, не потребував чиєїсь допомоги. Бо як же він інакше дітям подарунки під подушки розкладав би? Став Святий Миколай перед тим чоловіком та й каже:
– Я – Святий Миколай. Прошу у тебе щось для бідної сирітки. Не може ж вона залишитися без подарунка.
– Мені однаково, хто ти такий і як тебе звати. Мені байдуже, чи ти святий, чи грішний. Багатство моє таке велике, що я можу ні з ким не рахуватися. Я наймогутніший, бо я – найбагатший. А найбагатший я тому, що у своєму житті я ще нікому нічого не дав.
– Але багатство не вічне. Вічне тільки добро, яке ти зробиш людям. Бо добро породжує інше добро, ще більше. З твоїм багатством часом може щось трапитися.
– Нічого з ним не трапиться. Я сторожу надійну поставив, вона пильно береже мої скарби.
Пішов Святий Миколай, шкодуючи того нещасного чоловіка, що, надбавши багатство, забув про душу. Тихенько підійшов до вікна, де чекала на нього бідна дівчинка. Заснуло дівчатко, поклавши голову на підвіконня.
– Ти не залишишся без подарунка, дитино моя, – промовив тихенько. І вклав в уста дівчинки пісню.
Прокинулася вранці дівчинка і заспівала, та так гарно, що аж сама здивувалася.
– Ой, – засміялася радісно, – а я думала, що Святий Миколай забув про мене.
Не забув.
Минув час. Дівчинка та виросла і стала відомою співачкою. Вона їздила по світу і несла людям пісню. І де тільки лунала її пісня, люди посміхалися і ставали добрішими. Дівчина та стала багатою, але ніколи не забувала, як їй колись було важко та гірко в її сирітстві. Допомагала бідним, жаліла бездомних котів і собак, була до всіх доброю і мала від того радість. А ще та дівчина шанувала Святого Миколая і його свято.
Одного разу, саме в той зимовий вечір, коли Святий Миколай, запасшись подарунками, провідує сонних дітей, поверталася вона додому і побачила біля дороги бідного нужденного чоловіка, що просив хоча б кусник хліба, тремтячи від лютої стужі. Пожаліла дівчина старого. Взяла його в свою оселю, обігріла, нагодувала, дала чисту одежину. Тут став перед нею Святий Миколай і сказав:
– Цей чоловік пожалів колись для тебе малу дещицю від свого багатства. Чи й тепер будеш доброю для нього:
– Так, буду, – сказала співачка, – бо він вдвічі нещасніший за найбіднішого бідняка, бо в нього немає душі.
Заплакав тут старий і сказав:
– Святий Миколаю, я згадував часто у своєму безталанні твої слова. Так, багатство не вічне. Вічне тільки добро, яке зробиш ти людям. Моє багатство пропало від злодіїв і пожежі. І більше у мене нічого не зосталося, бо добра на світі я не зробив нікому.
Сказав так й заплакав ще дужче.
– Якщо ти плачеш, то ти не такий вже пропащий, – сказав Святий Миколай. – Молися, чоловіче, Бог милосердний, то може й простить тобі.
НАС У МАМИ ДВОЄ
Тільки двоє нас у мами:
Я і братик мій Василь.
– Діти в вас такі слухняні, –
так і чуєм звідусіль.
Я щоранку йду до школи,
а Василько – в дитсадок.
– Ще не бачили ніколи
ми слухняніших діток.
Не такі ми вже й слухняні.
Пустувати й ми охочі,
як чужі не бачуть очі
і немає вдома мами.
Мама знову йде до тітки.
Це на другий край села.
– Ви ж слухняні будьте, дітки, –
так сказала і пішла.
– Добре, добре, – я гукала.
І забула в тую ж мить.
Часу буде в нас чимало.
Можна щось-таки зробить.
– Ну, Васильку, ти не гайся:
в сукню мамину вдягайся.
Будеш в опері співати.
Схарапудився мій братик.
– Сукню? Та нізащо в світі!
Я ж не дівка, я – козак.
Вже й грозилася набити –
не умовити ніяк.
– Ти, Оленко, якщо хочеш,
будь артисткою сама.
Підведи гарненько очі,
доки матінки нема.
Як прийде додому мама,
отоді тобі влетить.
– Мама прийде ще не швидко.
Я зумію все відмить.
Добре. Буду я співати.
Тільки мамі щоб не смів.
Будеш плескати, кричати
„Браво! Браво!” зрозумів?
Всю косметику розклала,
перед дзеркалом стою.
Мудрувала, чаклувала –
аж себе не впізнаю.
Ще зосталось мальовидло.
Думаю: куди б його?
Василеві вже набридло.
– Ну, ще довго? Ого-го!
Вже таке зробила з себе,
що ніхто б і не впізнав.
Добре, що мені не треба
всіх дівчачих тих забав.
Ну, коли вже та вистава?
– Почекай, хвилинку ще.
Думаєш, це легка справа?
– Скорше, бо глядач втече.
Хто кричати буде „Браво”
І плескати що є сил?
– Постривай, це ж так цікаво!
Потім сам би ще просив.
Вже ось зараз…
В мами сукня
вся із люрексом, блищить.
То нічого, що задовга –
на підлозі аж лежить.
Туфлі теж великуваті,
так зате ж на шпильці. Клас!
Тільки що ж його співати?
Ет, що-небудь. Ну, вже час.
А з Василька допомога,
як із цапа молока.
– Це не сцена, а підлога.
Це вистава не така.
Теж мені глядач примхливий!
От зануди ті малі!
Ще хвилину – і щаслива
я стою вже на столі.
Вся у дзеркалі відбилась.
Сукня сяє – аж горить.
Всю себе я роздивилась.
Гарна, що і говорить.
Макіяж багато значить,
особливо в наші дні.
Жаль, того ніхто не бачить.
От позаздрили б мені.
Тільки „А-а!” я заспівала,
руки вгору підняла,
ще зробила кілька кроків –
й полетіла зі стола.
Туфлі в інший бік летіли.
А про сукню… вже мовчу.
Руки цілі, ноги цілі,
та мені аж до плачу.
Мальовидла я не змила –
розтеклося по лиці.
А вже сукня… Боже милий!
Та ще гуля і синці.
Ну й влетить мені від мами!
От вже доленька моя!
Ні, ми діти неслухняні,
особливо, мабуть, я.
Ні, вистава не вдалася –
і глядач засумував.
– Добре, що квитків у касі
я в театр не купував.
Коли будеш ти артистка,
на спектакль твій не прийду.
– Прибіжиш. Й сидіти будеш
у найпершому ряду.