НЕ МОЖНА КРИВДИТИ ЖАБУ

 

Йшла дівчинка через кладку та й задивилася у воду. Десь там попереду на неї чекала мама, а вона все стояла та й дивилася, як річка тече. Річечка була невеличка, а головне – неглибока. Вода була чиста, кожен камінчик на дні видно було. Марійка завжди любила задивлятися у воду, коли йшла через кладку. Дівчинка вже хотіла йти, аж тут раптом увагу її привернула велика жаба. Аж зупинилася Марійка. Жаба, здавалося, теж дивилася на дівчинку великими незмигними очима. Що ж так вразило Марійку? Хіба ж вона ніколи жаби не бачила? Вони, правда, завжди були їй неприємні. Але ця жаба була якась особлива. Чому особлива? Хто зна. Може тому, що ця жаба чомусь дуже уважно розглядала дівчинку. Марійці навіть здалося, що очі в неї були якісь…Розумні чи що.

– Однак вона неприємна, – тихо сказала дівчинка, – я б нізащо не взяла її в руки. Нізащо!

А потім з огидою плюнула на ту жабу. Жаба заскрекотала, а потім… А може це їй тільки почулося? Ні, не почулося. Жаба цілком виразно сказала людською мовою:

– Ти плюнула на мене. За що? Що поганого я тобі зробила?

– Пробач мені, – перелякано сказала дівчинка. – Я не знала, що…

– Чого ти не знала? Ні, такої образи я нікому не пробачаю. Тепер ти мусиш мені служити, аж доки…

Та дівчинка не дослухала. Вона чимдуж побігла через кладку, а навздогін чувся скрекіт чи регіт жаби.

– Тікай, тікай. Від мене не втечеш. Тепер нікуди не дінешся, мусиш мені служити.

Перелякана дівчинка наздогнала маму, що йшла попереду.

– Чому ти так довго йшла через ту кладку? Я вже хотіла вертатися за тобою. Я подумала, що ти впала у воду. Аж злякалася.

– Ні, я не впала у воду. Я просто дивилася на річку, як вона тече. А ще… Я бачила… Жабу.

– Ну, жаба – то не дивина.

– Але, мамо, ця жаба не зовсім звичайна.

Мама посміхнулася.

– Жаба – як жаба. Що в ній може бути особливого?

– Мамо, ця жаба… Вміє розмовляти людською мовою.

– Не фантазуй. Колись, якщо будеш добре вчитися, з тебе вийде гарна казкарка.

– Мамо, я не фантазую. Та жаба і справді розмовляє людською мовою. «Тепер ти мусиш мені служити», – сказала вона. І тепер я її боюся.

– Дурниці якісь, – не повірила мама. – Чого це та жаба мала б тобі таке казати?

– А я, мамо, скривдила її.

– Як це ти могла її скривдити? Вона ж була у воді, а ти на кладці.

– Я, мамо… Плюнула на неї.

– Плюнула? Хіба дівчинка може плюватися? Це за звичай роблять тільки хлопці, та й то неслухи. А ти ж дівчинка, чемна дівчинка. Як ти так могла?

– От… Знаю, що зробила зле, але… Зробила. І що тепер буде? Я, мамо, боюся тієї жаби.

– В природі, доню, кожен має своє призначення.

– І жаба?

– І жаба також. Це теж сотворіння Боже. Нікого не можна кривдити. Звичайно, що жаба розмовляє – це ти вигадала.

– Не вигадала, мамо.

– Ну… Може тобі почулося. А коли так, тоді вже треба було попросити у жаби вибачення. Я ж тебе вчила.

– Я попросила, мамо, але жаба сказала, що такого не вибачає.

Мама з донею пішли, куди їм було треба, але назад через кладку вже не поверталися – пішли дальшою дорогою, аби тільки не зустрічатися з тією жабою, що так налякала дівчинку.

І хотіла б Марійка забути про свою пригоду, та якось не забувалося. Посмутніла дівчинка, гризе її якась жура. Мати дивиться на неї, хоче заспокоїти свою донечку, та доньчина тривога і матері якось передалася, і мати теж засумувала.

«Все це дурниці, -розраджувала себе жінка. – Не може такого бути, щоб жаба раптом заговорила людською мовою. Це ж смішно в таке повірити. Це ж, вочевидь, Марійчина фантазія. Наслухалася казок – от і… А все-таки чомусь тривожно».

Якось вийшла дівчинка вранці з хати, а день такий гарний, сонячний, погідний. Біля стежки в садок хрін росте. Листя широке, величезне. Коли дивиться Марійка, а на тому широкому листку жаба сидить. Велика, зелена, дівчинка такої й не бачила ніколи. А вона сидить і пильно так на Марійку дивиться.

– Доброго ранку, нечемна дівчинко, – таки заговорила.

– Доброго ранку, – відповіла перелякана Марійка.

«А мама мені не вірить, що жаба розмовляти вміє, – подумала Марійка. – От би вона почула, тоді б повірила».

А жаба продовжувала:

– Чи пам’ятаєш ти, дівчинко, свою нечемну поведінку зі мною?

– Але ж я вибачилася.

– То й що з того? Є речі, які не можна вибачати. Ти ще того не розумієш, бо ти ще мала, але тебе треба вчити, бо інакше з тебе виросте велике казна-що.

– Не виросте. Я більше так не буду. Я вже буду чемна, – заплакала Марійка.

– Будеш чемна, я знаю. Неодмінно будеш. А зараз перестань плакати. Я того не люблю. Я прийшла за тобою. Ходімо.

– Мамо, – гукнула Марійка.

– Не кричи. Мами нема. Вона погнала корову в поле. Ну… Ходімо.

– Куди? – крізь сльози спитала Марійка.

– У моє царство. Спершу поживеш трохи у воді, а потім перейдемо в болото.

– Я не хочу.

– А хто в тебе питає? Я теж не хотіла, щоб ти на мене плювала, але ж ти плюнула. Ну, бери мене на руки – і підемо.

– Я… Не можу взяти тебе на руки. Я страшенно боюся жаб.

– Дурниці.

І жаба стрибнула дівчинці на плече. Марійка перелякано скрикнула і вже не йшла, а бігла до річки, до тієї злощасної кладки, де вона так необачно плюнула на жабу. І хоч би хтось із знайомих по дорозі зустрівся. Анікогісіьнько.

Ось і кладка.

– Тепер зніми мене з плеча і обережно опусти у воду, – наказала жаба.

Я не можу. Я тебе боюся, – плакала дівчинка. Жаба зіскочила у воду і голосно засміялася, тобто закумкала.

– А тепер, – сказала жаба, – подивися у воду, як у дзеркало. Що ти там побачиш?

Дівчинка подивилася у воду і… Не побачила себе. Її просто не було! Замість неї на кладці сиділа велика жаба.

– Ай-ай-ай, – крикнула Марійка, але у неї вийшло:

– Ква-ква-ква!

А тут ще й хлопчик Василько, сусід Марійчин, через кладку йшов. Марійка хотіла йому щось крикнути, та хлопчик, ясна річ, її не впізнав і з огидою ногою скинув у воду. Що тут почалося! Жаба і жабенята стрибали, кричали, а дівчинка згадувала, як хлопці колись передражнювали жаб’ячий крик:

«Кум-кума! Позич полотна. Кум вмер, штани подер».

Тепер би вона нізащо не повторила ту дражнилку. Але що ж їй тепер робити?

– Скачи, скачи.

– Кричи, кричи.

– Квакай, квакай.

Жаби штовхали її, сміялися з неї, підбадьорювали, хтось навіть хробачка їй пропонував. А найстарша жаба сказала:

– Таких, як ти, треба вчити, щоб вони росли нормальними людьми і не сварилися з природою.

 

А тим часом мама повернулася з поля, а доньки нема.

– І куди вона побігла? – здивувалася мама. – Вона завжди мене зустрічає. Марійко, Марійко, – кликала вона, але дівчинки ніде не було. Заглянула в хату – але й там її нема. Мама захвилювалася не на жарт.

– Куди ж вона могла піти? Ще в садку подивлюся. Якщо її і там нема, тоді… Вже й не знаю, що думати.

Але в садку мама побачила Марійку. Дівчинка, мокра, брудна і заплакана, спала під яблунею. Вона спала просто на землі, підклавши під головку свій маленький кулачок.

– Марійцю, доню, що з тобою? – стала мама її будити. – Може ти захворіла? Може в тебе щось болить? Може в тебе температура? Прокинься, донечко. Як ти мене налякала.

Дівчинка прокинулася, але все ще ніяк не могла второпати, де вона і що з нею. Вона відразу ж гірко заплакала.

– Чого ти, донечко?

– Мамо, хіба ж ви не бачите? Я… Я… Жаба!

– Не вигадуй. Це тобі, мабуть, сон страшний приснився. Тільки чому ти така мокра і така брудна?

Але дівчинка, здавалося, не чула чи не розуміла слів своєї мами.

– Я – жаба. Вона забрала мене і обернула на жабу. Мені було так страшно.

– Заспокойся, донечко. Ніхто тебе не забрав. Ти вдома. Ну прокинься нарешті та й ходімо вмиватися. Хіба ж можна спати на сирій землі? Так що-завгодно може наснитися. Тільки де ж ти так вимокла і забруднилася?

– У річці.

– Ти без мене ходила до річки? Я ж тобі не дозволяла.

– Я не сама ходила.

– А з ким?

– Кажу: з жабою. Вона мене забрала і обернула на жабу.

І дівчинка знову заплакала.

– Ну годі тобі плакати. Все це тобі наснилося, фантазерка ти моя. Колись можливо з тебе виросте гарна казкарка. Але це буде колись. А зараз…

І мама стурбовано доторкнулася до чола дівчинки: чи нема часом гарячки? Мама й сама перелякалася доньчиного напівмарення.

– Ходи, донечко. Вмиємося, переодягнемося, а потім ти подивишся в дзеркало і переконаєшся, що ніяка ти не жаба, а гарненька дівчинка, Марійка, моя донечка. А все це в тебе від того, що ти нізащо скривдила ту жабу. Того робити не треба.

– Я не буду, мамо. Я більше ніколи не буду нікого кривдити.

– От і добре, що ти це зрозуміла. Ходімо.

І мама повела свою доню до хати, вмиватися, переодягнутися, а потім дати їй можливість роздивитися себе в дзеркалі, щоб переконатися, що з нею нічого не сталося. А може таки сталося? Так, сталося. Дівчинка порозумнішала і навчилася любити все, що її оточує.