Кирилкові не давала спокою думка про Петрика.

«І чого воно таке жорстоке? – думав хлопчик. – І тато в нього є, і мама, і має все, що треба, і не дурний. А от …»

Кирилко знав його. Вони разом вчилися в школі. Були однолітки. Просто вчилися в паралельних класах.

«І звідки у нього стільки злості? – думав Кирилко. – Ну як можна не любити тварин? І за що їх можна не любити?  Це ж з такого хлопця виросте колись недобра людина, котра нікого в житті не пожаліє і може наробити багато зла».

І Кирилко думав, думав, вагався і все-таки вирішив спробувати.

         Найперше через Петрикових однокласників Кирилко вивідав, коли у Петрика день народження. Цей день мав настати у травні, п’ятнадцятого числа. Це добре, є ще час. Треба встигнути підготуватися. А задум у Кирилка був простий: подарувати Петрикові на день народження цуценя. Не обов’язково, щоб воно було породисте, але,

щоб таке гарне, аби від нього очей не можна було відвести. Кирилко порадився з мамою.

– Добрий задум, – сказала мама, – але ризик великий. А що, коли Петрик вже зовсім зачерствів і почне мучити власне цуценя?  Тоді що?

– Не думаю, що вже аж так. Це ж треба бути вже зовсім без душі.

– А якщо цей хлопчик вже зовсім без душі?  А ти йому – маленьке безпомічне цуценя. На, мовляв, муч його, скільки хочеш, воно – твоє.

– Ні, мамо, не може такого бути. І лячно, і хочеться спробувати:  а раптом хлопець зміниться, подобрішає?

– Ну що ж … пробуй. Але я тебе застерегла. Може бути ще й таке.

Раптом Кирилко просвітлів.

– А ми зробимо ось що. Поряд  з Петриком Віка живе. Добра дівчинка. Ми її попросимо, щоб прослідкувала і за Петриком, і за його цуценям. Не може такого бути, щоб вона не помітила, коли буде щось не так.

– А чи вона захоче?  Це ж ніби шпигувати за хлопцем.

– Захоче. Я її попрошу. Це ж заради цуценяти. Віка любить тварин, то, думаю, погодиться.

         Ходив Кирилко по селі та й видивлявся, розпитував, у кого можна купити чи просто так взяти гарне цуценя. Часто люди просто віддають, коли їм не треба.

І напитав. Цуценя було таке гарне, що з рук випускати не хотілося. Цуцикова господиня бачила, як у Кирилка загорілися очі.

– Любиш песиків? – запитала.

– Дуже люблю. Але це я не собі. У мене є. Це одному хлопчикові на подарунок.

– Гарний подарунок. Ми от що зробимо. Продавати цуценя я тобі не буду. Так віддам.

Але, щоб тваринка була здорова, треба її переторгувати. Кажуть, так годиться. Ми з тобою за нього поторгуємося. Ти мені дасиш гривню, а я тобі ще й здачу дам. Зрозумів?

– Зрозумів. Тільки нехай песик ще у вас два тижні поживе. А то принесу його додому, а мій Бублик образиться: подумає, що я собі його взяв.

– Добре. Нехай поживе.

– Тільки ви, тітусю, вже нікому його не віддавайте.

– Добре. Не віддам, якщо така справа.

 

 

         І от настав той день – день народження Петрика. Після школи Кирилко, переторгувавши цуценя, посадив його в мамин кошик і повагом рушив до Петрика. Він сподівався, що хлопець буде надворі, сидітиме верхи на своїх воротях або вештатиметься без толку на подвір’ї. Та Петрика не було. Кирилко свиснув отим особливим свистом, яким хлопці один другого з хати викликають. Свиснув раз і другий – і аж нарешті вийшов Петрик. Він переляканими очима глянув на Кирилка, не сходячи зі свого порога.

– Чого тобі? – запитав.

– Йди сюди, – покликав Кирилко.

– Чого? – і не рушив з місця.

– Та чого ти боїшся?  Йди сюди. Справа є.

– Я не боюся, – задирикувато сказав Петрик і вийняв руки з кишені.

– То ходи скорше, бо мені ніколи.

Петрик повагом, розвальцем підійшов до воріт.

– Ну?

– Я тебе вітаю з днем народження, – трохи ніяковіючи, сказав Кирилко. І десь в глибині заворушився сумнів:  чи правильно він робить?  Чи добре?  Чи треба?  Але відступитися вже не міг. Та й не хотів. А Петрик стояв з широко розплющеними очима.

– Мене?

– Та ж тебе. Ти ж народився сьогодні?  Правильно?

– Так, я … народився …

– То я тебе вітаю.

– А звідки ти …

– Розвідка донесла. А ось і подарунок.

– Подарунок? – нашорошився Петрик. Він все ще підсвідомо чекав для себе якоїсь прикрості.

«Якийсь переляканий, – подумав Кирилко, – не хлопець, а казна-що».

– Подарунок, звичайно. А що за привітання без подарунка?  Але мусиш мені чесно сказати, чи ти з тим подарунком будеш добре поводитися.

Петрик і хотів повірити, і водночас боявся, що це не насправді.

– Що ж це за подарунок такий? – і нетерпляче глянув на кошик.

– А от … тримай … тільки обережно, бо він живий.

Цуценя прокинулося і заворушилося, подаючи голос.

– Ой!  Що там?

– Бери, бери, не бійся. Там не змія. Тільки кошик мені повернеш.

Петрик нарешті заглянув у кошик.

– Ой!  Це мені?

– Тобі.  А кому ж?  Мучити не будеш?

– Та що ти!  Який гарний. Я ще ніколи не мав свого песика. А як його звати?

– А це ти вже сам йому ім’я придумаєш. Тільки добре думай. Бо я, дурний, назвав свого пса Бубликом. Доки був маленький, то ще нічого, смішно було. А тепер собака росте і – Бублик. Аж соромно. А що зробиш?  Ім’я ж не поміняєш, собака вже звик.

А ще … стривай, я й не подумав. Ти побіжи та спитай у своїх батьків, чи вони погодяться, щоб цуцик жив у тебе, чи не викинуть часом.

– Не викинуть.

– А ти все ж запитай.

Петрик побіг, а по короткім часі вибіг, розмахуючи порожнім кошиком.

– Погодилися!  Тільки сказали, щоб я хоч трохи вчився.

– А чому ж ти не вчишся хоч трохи?

– Та … нецікаво.

– А що ж тобі цікаво?

– У футбол грати.

– А ти думаєш, що футболісти мають бути неуками?

– Ні, я так не думаю, але … якось так виходить. Та тепер мушу старатися. Батькам пообіцяв. Дякую тобі за цуценя. Ти вже вибачай, але ми не святкуємо мій день народження, то я тебе й не запрошую.

– Та що ти!  Я ж не тому подарував.

– Скажи … а чому ти і справді подарував мені цуценя?  Я ж не твій приятель.

– Просто так.

– Ні, я знаю, не просто так, але я не знаю, чому.  Я ж тоді твого собаку … повіриш, мені й досі шкода його.

– То добре, що шкода.

– Я потім, повіриш, ледве не плакав. У мене часом так буває:  зроблю щось дурне, а потім жалію. Дурний якийсь.

– А голова тобі для чого дана?  Щоб шапку носити?  Пора вже думати над своїми вчинками. Не маленький.

– Тепер я буду думати. От побачиш. І вчитися буду. От побачиш. Хіба ж я дурніший за других?  Ну, вибачай, я пішов. Там малий, мабуть, їсти хоче. А ти заходь.

         Кирилко йшов додому, розмахуючи порожнім кошиком, і посміхався. На душі у нього було легко і якось так радісно. Дуже хотілося своєю радістю з кимось поділитися.

Найперше Кирилко розкаже своїй мамі, вона його зрозуміє. І Бублику розкаже, і Тимкові.  Ну, Ромі можна й не розказувати. Бо Рома що?  Папуга. Але добре, що і Рома у Кирилка є. Він і Рому по-своєму любить. Всі вони цікаві, брати наші менші. Тільки любити їх треба. Любити і не кривдити.