ГРИЗЯ

 

Мишка Гризя жила під Лесиковим ліжком. В самому куточку вона прогризла собі нірку – там і жила. Жила тихо і непомітно, ніхто й не підозрював, що вона там є. Лесик на своєму столику завжди залишав печиво, шматочки хліба і навіть цукерки. Гризі того цілком вистачало. Якось Гризю навідала її мама – стара і поважна миша.

– Ти, Гризю, добре тут влаштувалася, – сказала вона, – не завадило б тобі подбати про меншеньких братиків і сестричок. У нас там така тіснота, що просто жах. І їсти нічого. Я тобі пришлю когось.

– Та ні, того робити не можна, – злякано заперечила Гризя. – Я їх знаю. Вони зчинять галас, почнуть бешкетувати – і тоді Лесикова мама відразу здогадається, що ми тут живемо.

– А так вона не здогадується?

– Ні. Навіть Лесика стала менше сварити, що він на столику не прибирає – завжди залишає шматочки хліба і печива. Тепер він нічого не залишає. Тобто залишає, але я скоренько все прибираю – не підводити ж хлопчика.

– А хіба ж вона ніколи під ліжком не прибирає, що не бачить твоєї нірки?

– Та прибирає. Протре шваброю пилюку – та й усе. А я тимчасом у нірці пересиджу. Отак і живу.

Пішла мама, а Гризя і далі тихенько собі жила у Лесика під ліжком.

Але якось вийшло так, що Лесикова машинка заїхала під ліжко, в самий кут, аж до нірки. Лесик пробував якось ту машинку дістати, та не зміг. Довелося відсунути ліжко. А коли хлопчик відсунув ліжко, отут і побачив мишачу нірку.

– Мамо, мамо, – загукав Лесик.

– Не клич, не клич маму, – писнула Гризя, але Лесик її не почув. А якби й почув, то що? Люди чомусь не люблять мишей. І маленькі хлопчики також. А за що їх не любити? Маленькі, сіренькі, такі собі милі створіння. Гризя ще й не встигла нічого зіпсувати, тобто погризти. Може б і погризла щось, скажімо Лесикову книжку. Дуже Гризі кортіло скуштувати її на смак. Та вона боялася себе виявити. А тут… Якось само так вийшло. Ненароком. Ох, і напереживалася Гризя.

Тато і мама порадилася – і вирішили завести котика. Незабаром і принесли звідкись. Це був навіть ще не котик, а маленьке кошенятко. Дуже симпатичне. Навіть Гризі сподобалося. Димчате, з триколірним хвостиком і білими лапками. Назвали його, довго не думаючи, просто Мурчиком. Гризя охоче з Мурчиком подружилася б, але чомусь не прийнято миші дружити з котом. Гризя не розуміла, чому так не прийнято, але мама її застерігала, що це дуже небезпечно. Та Гризі однак Мурчик дуже подобався. А про Лесика і казати нічого. Він гладив його, носив на руках, напував молоком, – словом, любив свого Мурчика, аж Гризю завидки брали.

– Бач, як везе тому котикові, – казала Гризя своїй мамі, що якось забігла її провідати.

– І за що любити того кота? – дивувалася Гризя. – Хіба ж я не краща?

– Ти, Гризю, може й краща, але ти – миша – от і все.

– Якщо чесно, то той котик і мені подобається, – сказала Гризя.

– Ти що! – жахнулася мама. – Як можна! Він же тебе має зловити. Для того його й завели.

– Він ще маленький.

– Це нічого, що маленький. Коти ростуть швидко. І не зоглядишся, Гризю, як він виросте. Пильнуйся, донечко. Ще добре, що ті люди для тебе якоїсь пастки не придумали чи отруту не поклали. Вони можуть. Пильнуйся, донечко.

– Ні, мамо, я їм тільки з Лесикового столика, а там ні отрути, ні пастки бути не може.

– А Мурчик? Він же тебе неодмінно вполює.

– Не вполює. Я спробую з ним подружитися.

– Тоді ти, Гризю, геть зовсім немудра. Ніколи ще такого не було, щоб кіт і миша друзями були.

Але так думають дорослі. Маленькі ж думають зовсім не так. Гризя була ще майже мишенятком, і вона теж думала по-іншому.

Якось, коли Мурчик був у кімнаті один, Гризя тихенько покликала:

– Мурчику! Мурчику!

Котик став цікаво дослухатися: хто це там його кличе? Ніби ж нікого нема. І знову тоненький голосок:

– Мурчику! Мурчику!

– Хто це? Хто це мене кличе?

– Це я, маленька мишка Гризя.

– А-а, це я, здається, маю тебе зловити. Щось таке, здається, Лесик мені казав. І його мама також.

– Ні, Мурчику, Лесик не міг таке тобі казати. Він добрий і розумний хлопчик. Він завжди залишає мені на своєму столику щось їстівне.

– Казав, казав. А мама його сварила, що Лесик завжди залишає щось на своєму столику. Тому, мовляв, і миші завелися.

– Не миші, а одна маленька мишка Гризя.

– Однаково. А навіщо ти завелася? Тепер мама із-за тебе Лесика сварить. А я тепер ще й мушу тебе ловити. Я б зараз же спробував, та Лесик мене котлетами нагодував. Дуже нагодував.

І кіт комфортно розтягнувся на Лесиковому ліжку. Гризя замовкла. Про що їй говорити з таким чваньком? Незабаром вже Лесик прийде. То може їй з Лесиком поговорити? І вона стала чекати Лесика.

Нарешті хлопчик повернувся зі школи і весело став бавитися з котиком Мурчиком. Гризі стало дуже образливо, бо з нею Лесик ніколи не бавився. Правда й те, що Гризя намагалася не потрапляти Лесикові на очі, але все ж їй було прикро, що Лесик так любить свого котика, а на Гризю не звертає уваги, наче її й на світі нема. Гризя заховалася в свою нірку і заплакала,тихенько, як вміють плакати тільки маленькі мишки. Саме в цей час через підземні переходи до Гризі прийшла її мама.

– Ти чого, Гризю? – занепокоєно запитала вона, побачивши, що Гризя плаче, бо всі мами на світі однаково переживають за своїх дітей. І мами мишей також.

– Мені сумно, мамо.

– А чого ж тобі сумно?

– Бо на мене буде полювати Мурчик.

– Всі коти полюють на мишей. То не дивина. Коти полюють, а миші хитрують, щоб не потрапити у їхні лапи. З такої причини сумувати не треба. Це звичайне мишаче життя. Просто треба бути дуже обачною.

– А ще мені сумно тому, що Лесик мене не любить.

– Почекай, Гризю, – не дослухала її мама. – А може ти просто голодна? То ходімо до нас. У нас зараз непогано. Наша господиня кудись поїхала і залишила нам трохи продуктів. Ходімо.

– Я не можу.

– Чому, Гризю, не можеш?

– Мені жаль розлучатися з Лесиком. Я вже до нього звикла. І з Мурчиком також жаль розлучатися.

Мама подумала, а потім сказала:

– Послухай, Гризю… А ти часом не хвора?

– Ні, я цілком здорова.

– Тоді ти якась ненормальна миша. Як таке може бути, щоб миша за котом жаліла? Послухай, а може ти і не миша зовсім?

– Не миша? А хто ж я тоді?

– Ну… Може ти маленька людська дівчинка, перетворена на мишу? Таке, кажуть, буває. Бо дівчатка чомусь завжди люблять котиків. Я це знаю.

– Але ж я миша, миша! Он у мене і хвостик, і вушка! Я – миша.

– Тоді перестань говорити дурниці, бо я тебе врешті-решт укушу.

Гризя знову заплакала. Мама розсердилася і пішла геть. А Гризя стала чекати Лесика. Мурчик спав на Лесиковому ліжку і муркотів так голосно, аж маленькій Гризі робилося лячно.

«Спить собі, – думала Гризя, – хоч би йому що. А я вже їсти хочу, а вилізти боюся. О, рипнули двері. Здається, Лесик іде. Треба якось з ним поговорити. А кіт? То й що, що кіт? Лесик головніший за кота».

Прийшов Лесик. Він відразу розбудив кота і став з ним бавитися.

– Ах, ти ж, лежибока! Ах, ти ж, ледацюга!

Кіт радісно муркотів, а потім ніби нападав на Лесика. Було видно, що гра обом подобається.

«Бавляться, – думала Гризя. – Їм байдуже до мене. А мені вже так їсти хочеться, що, здається, живіт до спини приріс. Там у Лесика на столику, либонь, печиво лежить. А як візьмеш, коли той кіт? Хоч би вийшов куди чи що…».

– Лесику, Лесику,  – тихо покликала Гризя.

– Хто це там пищить? – здивувався Лесик.

– Це миша, що живе в тебе під ліжком, – байдужісінько сказав Мурчик.

– Як? Ти ще й досі її не зловив? – обурився Лесик.

– Не зловив, – зніяковів кіт. – Вдень я був ситий. Пам’ятаєш, ти мене котлетами нагодував? А потім я просто захотів спати і заснув. От і не зловив. Та зловлю ще. Куди нам спішити? Нехай ще поживе. Знаєш,  мені навіть її шкода стало. Воно таке маленьке, а ми з тобою он які великі.

– Ти просто жахливий ледачий кіт. Як таке може бути? Миша живе у мене під ліжком, а моєму котові хоч би що. Ой, буде тобі, як мама дізнається. Вона просто викине тебе з хати.

– А давай ми мамі нічого не скажемо.

– Мамі треба все говорити, котику.

– Ми скажемо їй, неодмінно скажемо. Але не зараз, не сьогодні. От… Завтра й скажемо. А до завтра я її неодмінно піймаю.

– Ну гляди. Бо залишишся без котлети і без молока. Я вже свою маму знаю.

– Няв! Ходімо краще надвір. Там так гарно.

І вони пішли. Гризя довго вслухалася – тихо. Ще прислухалася – нема. Тоді вона обережно вилізла з своєї нірки, про всяк випадок ще прислухалася, а потім притьмом кинулася до Лесикового столу. Там і справді лежало печиво.

– Ще зовсім ціле, – зраділа Гризя. – Лесик його ще навіть не їв. Ну нічого, у нього ще є. Занесу його в нірку. Буде мені на потім. А сама ще щось пошукаю. Тепер треба дбати про запас. Фу! Як нестерпно пахне котом! І як Лесик може любити таке жахітне створіння?

Віднесла печиво у нірку, а сама взялася ретельно нишпорити на Лесиковому столику і під столиком. Але там нічого цікавого не було. Раптом смачний дух вдарив Гризі у її маленький носик.

– Хліб і ковбаса, – безпомилково визначила Гризя і зраділа. – Але звідки цей запах?

Вона ходила, втягувала носиком смачне повітря і таки дослідила, що так смачно пахне з Лесикового новенького рюкзачка! Там і справді лежала Лесикова канапка, яку мама приготувала йому до школи. А Лесик забігався на перерві та й забув за свою канапку. От вона й пахла, аж у Гризі голова паморочилася. Маленька мишка й про кота забула.

– Ось Лесиків рюкзачок. Всі блискавки, як на злість, зачинені. Ну хоч би тобі

яка-небудь маленька шпариночка, щоб я могла влізти. Ніякої! А пахне ж як! А що, коли… Прогризти маленьку дірочку? Зовсім маленьку. Через таку дірку ні зошит, ні книжка не випаде. А от ручка чи олівець може випасти. Але ж Лесик все таке носить в пеналі. А пенал через таку маленьку дірочку аж ніяк не випаде.

І Гризя взялася за роботу. Не даремно ж її Гризею прозвали. Зубки у неї маленькі і гострі. Ще мить – і Гризя вже в рюкзачку. А тут вже можна було ласувати і хлібом, і ковбасою. Маленькій мишці цілої канапки аж ніяк не з’їсти – Гризя ж маленька, а канапка велика. Шкода. Лесик її однак доїдати не буде. Він її просто викине. А хіба ж можна викидати таке добро?

– Заберу в нірку. Ще якийсь час житиму спокійно.

Але як не морочилася Гризя, канапка через дірку не пролазила.

– Це нічого, – сказала мишка, – канапку можна розгризти. Але ж я так наїлася, що мені й самій через таку маленьку дірку не пролізти. Що ж робити? Доведеться ще трошки прогризти. Не сидіти ж мені тут у рюкзачку. Хоча було б непогано, але не можна. Доведеться ще трошки рюкзачок прогризти. Ой, буде ж мені. Хоча я не розумію, чому така маленька дірочка може завадити рюкзачку. Від того він не перестав бути гарним та новеньким.

Впоралася Гризя і влізла в свою нірку, наче її тут не було. Добре, що Лесик з котом, з тим жахливим котом, надворі забавилися. Тепер Гризі було і тепло, і ситно. Вона собі заснула і так проспала цілу ніч. Лесик до рюкзачка не заглядав, бо першачкам домашніх завдань ще не задавали.

Вранці мама принесла Лесикові загорнуту свіжу канапку.

– На, Лесику, заховай, тільки не забудь її з’їсти на перерві.

– Добре, з’їм, мамо, дякую, – сказав Лесик і почервонів до кінчиків вух, бо згадав про свою вчорашню канапку, котру він так і не з’їв. Поліз Лесик у свій рюкзачок, а там… Самі лише крихти і… Дірка.

– Котику, котику, – сердито гукнув Лесик і розбудив Мурчика, що солодко спав на його ліжку.

– Няв! Ну навіщо ти мене будиш? Мені ж не треба йти до школи. Дай ще трохи поспати.

Мурчик був дуже незадоволений. Бо коли кіт ситий і котові тепло, то йому треба добре виспатися, ну, а потім вже пустувати.

– Ні, вставай, лежибоко, і ходи сюди.

Лесик був сердитий.

«Що це з ним?» – подумав Мурчик і неохоче встав.

– Ну, – потягнувся і позіхнув кіт. – Чого тобі?

– По-перше: я ще маю застелити ліжко, а по-друге: дивись…

І Лесик показав котові дірку в своєму рюкзачку.

– Це не я, – сказав обурено кіт. – Невже ти про мене міг таке подумати? Я ж не дурень якийсь, щоб зіпсувати такий гарний рюкзачок.

– Я знаю, що це не ти.

– То навіщо тоді мене будити?

– А ти часом не здогадуєшся, хто це зробив?

– Ні, не здогадуюсь. А хто?

– Миша, котику, миша. Котру ти мав зловити, та так досі й не зловив.

– Ой, то вона справжня гризунка, – здивувався кіт.

– Не гризунка, а Гризя, – пропищала із своєї нірки мишка.

– Ще й пищить, нахаба, – обурився Лесик, – чув?

– Та чув, – похнюпився кіт.

– Що це за кіт такий, що дозволяє мишам псувати господарів рюкзак? Ну тепер тебе моя мама вже напевно-таки з хати вижене.

– Добре зробить, якщо вижене, – пропищала Гризя з нірки.

– Ану замовкни, нахабо, – гарикнув Лесик. – Бо я зараз сам тебе зловлю, коли мій кіт такий ледачий. Правда, я визнаю, що й сам трохи винен, – сумно сказав Лесик. – Там у рюкзачку була канапка, яку я забув з’їсти в школі. От вона і…

– От бачиш, – дорікнув кіт. – Сам винен, а на мене вину складаєш. Хіба ж так можна? Я ж твій улюблений кіт.

– Е, хитрюго, ти не дуже, бо мама тебе таки вижене. Я винен, що канапку не з’їв. Мене мама за те буде сварити.

– І вижене тебе з хати?

– Ні, з хати мене не вижене.

– А чому? Мене вижене, а тебе ні? Хіба ж це справедливо?

– Як ти не розумієш? Я ж її син, а ти – ледачий кіт.

– Краще б я був сином твоєї мами, а ти був би котом. Я їв би всі канапки, а особливо ковбасу з тих канапок.

– Хитрющий ти, Мурчику, як я бачу. Але в цій історії найбільше завинив ти, бо й досі не зловив ту нахабну мишу.

– Послухай, Лесику… А може мама нічого не помітить? Га? Дірка ж в рюкзачку не така й вже велика.

– І я так кажу. Зовсім маленька дірочка, – пропищала Гризя.

– Ти коли-небудь її зловиш? – напустився Лесик на кота. – Вона вже мене дістала.

– Та зловлю, Лесику, неодмінно зловлю. Лише мамі про рюкзачок нічого не кажи. Бо якщо вона мене вижене, тоді я вже ніяк її не зловлю, і вона тобі геть усе чисто погризе.

– Не погризу, не погризу, – писнула Гризя. – Це я тільки рюкзачок, бо там канапка була. Я ненавмисне. Якось так вже вийшло. І ти, Мурчику, прогриз би дірку, якби ти був голодний, а там так смачно пахло б ковбасою.

– Не говори дурниць, – обурився Мурчик, – я не прогриз би. Я ж не миша.

А потім подумав трошки і сказав:

– А може й прогриз би, якби голодний був, а ще, якби ковбаса запахла. Проти ковбаси важко встояти навіть мені. А що вже казати про мишу? Слухай, Лесику, – кіт трохи зам’явся. – А цю канапку… Ну, що тобі мама на сьогодні дала, ти теж не будеш їсти? То може…

– І не думай. Я на перерві буваю знаєш який голодний.

– А якщо ти мені віддав би тільки ковбасу зі своєї канапки, га, я ж твій улюблений кіт. Найкращий в світі Мурчик.

– Ну от що, найкращий у світі Мурчику, про мою канапку і не мрій. Он маєш мишку. Зловиш – той поснідаєш. Скажу мамі, щоб не давала тобі жодної котлети.

– Няв!

– Жодного шматочка ковбаси.

– Няв!

– І навіть молока.

– Няв! Хіба ж так можна? Морити кота голодом! Ми ж з тобою друзі.

– Лесик так не зробить. Це він тільки так каже. Лесик добрий хлопчик.

Це Гризя зі своєї нірки пропищала.

– Ану замовкни! – розсердився Лесик. – Чути тебе не хочу. Щоб ти, Мурчику, сьогодні ж зловив ту нахабну мишу.

– Та вже добре, я постараюся.

– Все. Мені пора. А то я через вас до школи запізнюся.

І Лесик прожогом вискочив з хати. Кіт пішов провести Лесика. Лесик вже хотів бігти далі, але тут мама нагодилася та й спинила сина.

– Чекай, Лесику. Ти якийсь такий… Нечепурний, наче ти щойно з вітряками бився.

– Ні з якими вітряками я не бився.

Мама поправила Лесикові волосся, одяг, ще раз уважним оком глянула на сина.

– Добре. Йди вже. А то запізнишся.

Не встиг Лесик ступити кілька кроків, як мама знову зупинила його.

– Чекай, Лесику. Що це в тебе з рюкзачком?

– З рюкзачком?

Хлопчик почервонів.

– Та тут у тебе дірка! Миша прогризла. Оце так! А навіщо ж я тоді кота годую? Все. Набридло. Я перестаю годувати кота, аж доки він не зловить ту нахабну мишу. Чув, Мурчику?

– Няв!

А що він ще міг сказати?

– Тільки подумати! Прогризти новенький рюкзачок!

– Мамо, та там зовсім маленька дірочка. Якщо не придивлятися, то вона зовсім не помітна.

– Нічого собі! Не помітна! Мабуть, тобі подобається ходити з дірявим рюкзачком. А мені соромно. Скажуть, що батьки не подбали про свого сина. Ну, йди вже до школи, бо таки сьогодні спізнишся. А ти, Мурчику, іди ловити мишу, бо їсти я тобі сьогодні не дам – так і знай.

– Та, мамо, Мурчик ще маленький, – спробував заступитися Лесик за свого улюбленця.

– Нічого собі маленький! Дві котлети тільки так ум’яти може. Ще й молоком запити. Маленький! Та йди вже до школи, не затримуйся.

Та Лесик таки затримався. Всього на хвилинку. Він завернув за ріг будинку, дістав з рюкзачка свої канапки, зняв з них ковбасу і тихенько покликав Мурчика. Котик, наче тільки того чекав – швиденько й прибіг.

– На, поїж, бо мама тобі і справді нічого сьогодні не дасть.

Кіт з апетитом їв ковбасу, а Лесик ще якийсь час стояв і дивився на нього. Раптом котик перестав їсти і тихо сказав:

– А можна, я малій шматочок віднесу?

– Якій малій?

– А тій, що живе у нас під ліжком.

– Ну й дива! Світ ще такого кота не бачив, щоб мишу ковбасою годував. Ну та гаразд, неси вже. Вона також їсти хоче.

Кіт зі шматочком ковбаси подався до хати, а Лесик пішов до школи, сам не розуміючи, чому у нього сьогодні так радісно на душі.

 

– Ей, ти, мала, – покликав Мурчик. Спершу йому ніхто не відповів, а потім почувся тоненький голосок:

– Це ти до мене?

– До тебе. А до кого ж ще? Вилазь зі своєї нірки. Я тобі їсти приніс.

– Ой… Справді? Ні, ти дуриш мене. Я знаю, ти хочеш мене зловити.

– Та ні, не дурю. Ось дивися. Я кладу ковбасу…

– Ой…

– А сам іду геть. От я вже пішов.

Гризя якийсь час ще почекала, потім обережно виглянула.

– Нема. І справді пішов. А ковбаса? А ковбаса є! Я аж сюди чую, як вона пахне. А моя мама мені не вірить, що миша і кіт можуть бути друзями. Можуть. Ще й як можуть.

З того часу Мурчик щодня приносив Гризі щось смачне: печиво, шматочок сиру, котлету, а коли нічого такого не було, то бодай шматочок хліба. Часом і Лесик, напускаючи на себе вдавану злість, клав під ліжко залишки від своєї канапки.

«От халепа, – думав Лесик, – мама наполягає, щоб Мурчик врешті-решт зловив нашу Гризю, а ми її ще й підгодовуємо. Якось воно кепсько виходить, неправильно. І Гризю шкода, і перед мамою незручно».

Якось мама спитала:

– Ну що, Лесику, зловив Мурчик ту мишу? Чи, може, я даремно знову котлетами та ковбасою годую?

– Не знаю, – похнюпився Лесик і почервонів.

– Завтра ж відсуну ліжко і нарешті заб’ю ту нору, – сказала мама. – Все руки не доходять.

– Завтра? А чому завтра? Може, нехай там буде, – невпевненно сказав Лесик і страшенно почервонів, аж мама якось підозріло глянула на нього.

– Не розумію. Ти що, хочеш жити з мишами?

– Та ні, – зовсім знітився Лесик, – але…

 

Того вечора Лесик і Мурчик сиділи на підлозі і розмовляли з Гризею.

– Послухай, мала… Ти мене чуєш? – звернувся Лесик до Гризі.

– Чую, – тихенько писнула Гризя.

– Ти мусиш якось звідси забратися. Розумієш? Переселитися звідси.

– Ой, а чому? Мені зовсім не хочеться. Мені тут так добре. Я вже до вас з Мурчиком звикла.

– Не хочеться! І мені не хочеться. А що робити? Моя мама збирається завтра забити твою нірку.

– Ой, – жалібно заплакала Гризя. – Що ж мені робити? Куди ж мені податися?

– Не знаю, – сумно зітхнув Лесик. – Звідкись же ти сюди прийшла. От туди й повертайся.

– Няв, – жалібно сказав кіт. – Ми з Лесиком будемо сумувати за тобою.