– І справді не знаю. Бо коли звичайна людина легко може обрахувати свій короткий вік, то мій вік такий довгий, що його обрахувати важко.

– Скажіть, діду, чи правду кажуть про вас люди, що ви пам’ятаєте, як татари на нашу землю нападали? Я не повірив, бо як таке може бути?

– Пам’ятаю, хлопче, пам’ятаю. Бодай навіки забути та й не згадувати. Коли наше село горіло, я тоді зовсім ще хлоп’ям був. Либонь, ще меншим, як ото зараз ти. Побачив, що горить, кинувся в ліс, там і заховався. Так і врятувався. Потім собі простити того не міг. Який же я тоді козак? А там ще того козака було… Навіть не половина. Батько мій і дід загинули в нерівному бою, захищаючи дітей та жіноцтво. Сестру і матір в ясир забрали. Коли я виріс і козаком став, шукав їх всюди, та так і не знайшов. А тоді… Довго я блукав у лісі, боявся в село повернутися. Звіра хижого так не боявся, як татарина. Страшні то були часи. А потім голод таки вигнав мене з лісу. Прийшов я до села, а там згарище. Заплакав я та й подався на Січ. А куди ж ще? Там подивилися на мене малого та й зоставили, не прогнали. Бо який ще там з мене козак був?

– Нехай зостається, – сказав курінний, – за кіньми навчиться дивитися та ранених і недужих допоможе доглядати.

Отак ріс я на Січі і з часом виріс у славного козака. Кремезний та дужий був, руками кінські підкови гнув. Ти ще не пробував? Рано ще тобі. А як виростеш, то спробуй. Отак я виріс. Вже з козаками й на турка ходив, татар по степах полохали. Все мріяв матір і сестру знайти.

Аж якось ударили на сполох: татари на село напали. Козаки на коней та й на ворога. І така мене тоді лють взяла, така ненависть мене опанувала, що бився я того разу, аж бувалі козаки дивувалися. І випало мені в тому бою покласти п’ятьох татар, п’ятьох братів, п’ятьох синів одної матері. Потім на мене, несамовитого, аркан накинули, зв’язали та й забрали в полон. Не вбили, бо за такого молодого і дужого можна було, продавши, добрі гроші взяти. Отоді я й побачив татарську матір, що втратила в тому бою від моєї руки п’ятьох своїх синів. Захотіла вона на мене подивитися.

– Таке молоде, а вже таке недобре, – сказала татарка. – За своїх синів проклинаю я тебе страшним прокляттям. Щоб за тебе смерть забула і щоб за тобою не приходила.

Я тоді ще не знав татарської мови. Це вже потім навчився. Один старий козак, що був зі мною, переклав слова татарської матері. Переклав та й зітхнув. А я ще тоді молодий був і тим словам не надавав значення. Лише заболіло мене, запекло. Я ж поклав їх на своїй землі. Чого вони прийшли? Пощо? А моя сестра і моя мати, на той час ще, мабуть, жили у пекельному рабстві і зрошували татарську землю своїми сльозами. Я шкодував тоді, що не міг сказати тій татарці про свій біль, то може б тоді вона зняла з мене своє прокляття. Але я був молодий і ще й не думав, що воно таке страшне.

Втік я тоді з того полону, ще й козаків з десяток з собою прихопив. Пішки ми на Україну, на Січ добилися. З того часу я ще був не в одній Січі. І рубаний був, і стріляний, та смерть мене обминала. Як зачарований був від смерті. Це вже потім я зрозумів, що таки впало на мене оте прокляття старої татарки. Бо материнські сльози важать однаково: що сльози наших матерів, що чужих. Нарікав я не раз на несправедливу долю. Бо скільки ж то нашого люду полягло від татарських шабель. А скільки жіноцтва нашого було продано у рабство на поглум. То чому ж їхні сльози не впали не на чиї голови? Чи наші матері проклинати не вміли? А може й не вміли…

Отака, хлопче, правда чи казка про мої довгі літа. Живу на світі, сам не знаючи, для чого. А може й жив для того, щоб тобі розказати ту історію, а ти розкажи її ще комусь. Бережіться, люди, всяких воєн. Бережіться. Не важтеся вбивати чужих синів. Не наражайтеся на прокляття ні своїх матерів, ні чужих. Бо від материнського прокляття захисту нема. А тепер йди, дитино, додому. Вже певно зачекалася тебе твоя мати. Шануй її, дитино, бо, на жаль, наші матері не вічні. Тепер ти вже знаєш, що я не чародій. Не бійся, заходь до старого відлюдника.

– А можна, ми з хлопцями зайдемо?

– Заходь хоч і з хлопцями.

– Завтра ж і прийдемо. Води вам наносимо.

– Та скільки там тієї води мені треба. Бджоли води не п’ють, а більше я нічого не тримаю. Але ви заходьте. Всіх вас щільниковим медом почастую. А хто захоче, пасічникувати навчу. То добра справа.

– О, діду, я захочу.

– То й приходь. А зараз тобі пора. Щоб мати не хвилювалася. Тобі не буде страшно? Чи може тебе провести?

– Ні, не треба, я сам.

Та й вийшов з дідової хати в холодну росу. А зорі миготіли, сміялися з мене дурного, що повірив я, нібито той старезний дід Остап чародій.