Миколай

 

– Ах ти ж – ледачий, невдячна дитина!..

Хто ж з тебе виросте? Що за людина?!

(Намагається дістати хлопця різкою. Витягає мишу, кидає хлопцеві)

 

– Ось подарунок, якого ти вартий!

 

(Сильний грюкіт у двері)

 

Хлопчик чи дівчинка

 

– Ой, хтось проситься на свято,

Треба двері відчиняти.

 

Миколай

 

– Ой, щось стукіт цей недобрий,

Нумо, діти, хто хоробрий,

Відчиняйте двері тій бісовій бенері.

 

(Двоє біжать до дверей. В дверях показується двоє чортенят. Діти тікають. Чортенята входять до залу)

 

Чортенята

 

– Ми – маленькі чортенята,

Дуже хочемо на свято.

 

Діти

 

– Є у нас гості із ясного неба,

Сили нечистої тут нам не треба.

 

(Виганяють чортенят. Чортенята бігають по залу)

 

Миколай

 

– Розходились, ач пустують…

Ну, я їх зараз почастую.

 

(Бере різку. Виганяє чортенят. Зачиняє двері, хрестить їх)

 

– Нечисту силу проженемо з нашої землі

І будем свято святкувати, дорослі і малі.

 

(Діти оточують Миколая і співають.»Ой, хто,хто, Миколая любить». Потім Миколай роздає подарунки. Всі колядують)

 

КОМУКАЗКУ, А КОМУ БУБЛИКІВ В’ЯЗКУ

 

КАЗКА ПРО ДІДОВІ ДОВГІ ЛІТА

 

В одному селі жив собі та був старий-старезний дід. Ніхто не знав, скільки йому було років. Батьки і діди наші пам’ятали його вже старим.

– А коли ж він тоді молодим був? – дивувалися ми, підлітки. – Мусив вже і він колись молодим бути.

– Та, мабуть, був. А коли – того ніхто не знає.

– Кажуть, що дід той пам’ятає, як татари нападали на нашу землю і як козаки з ними билися.

В таке ніхто з нас не міг повірити.

– Які дурниці! І як таке можна було вигадати? Скільки ж тоді йому років?

– Хто зна… Може триста, а може й більше.

– Ну як таке може бути? Жодна людина стільки не живе. Ну сто років, ну від сили сто десять. А то – триста! Бути такого не може.

– Так, то правда, звичайні люди стільки не живуть. А дід… Цілком можливо, що дід – людина не зовсім звичайна.

– Цебто чародій чи що?

– Може й чародій.

Я був відчайдух і рішуче сказав:

– А давайте, хлопці, в нього самого спитаємо. А що? Просто так і спитаємо. Що ж тут такого?

– От-от, візьми і спитай, коли такий сміливий. А він тебе візьме та й оберне на павука чи на кажана, або ще краще, на щура, мишу чи жабу. А ще розказують, такі чародії колись могли людину обернути на вовкулаку. От і будеш тоді знати. Допитливий! А я вам таке скажу: обходити треба того діда десятою дорогою. А обходячи, хреститися і «Отче наш» мовити, бо тут щось непевне.

Таке мене зупинити не могло. Я не був страхополохом, а у відьом і всяку нечисть не дуже вірив. А тут ще й нагода така випала – перед хлопцями похизуватися, який я відважний. І постановив я собі: що б там не було, а я в діда того про все розпитаю, а потім нехай мене вже обертає на кого хоче. Хоч і на вовкулаку. А за що він має на мене сердитися? Я ж йому нічого поганого не зробив? Я просто хочу знати… Хлопці, звичайно, не вірили, що я наважуся в діда про щось питати, та ще увечері, проти ночі, та ще й до чародія до хати пішовши.

– Брешеш, – сказав Грицько Козодій. – Брешеш – і все.

– Собаки брешуть, – огризнувся я. – І ти. А я не брешу, бо я не твій брат і на тебе не схожий.

Ми вже ладні були зчепитися, і я Грицькові таки добре надавав би, бо я сильніший. Аж тут подав голос наш лідер, хлопець, що був трохи старший від нас і сильніший. Андрій Копистка. Ну, ви знаєте, внук Мусія Копистки.

– Чого ви, як ті півні? Перестаньте. Чого ти, Грицьку, до нього причепився? Бреше! А ми за ним прослідкуємо, проведемо його аж до дідової хати – от і будемо знати, бреше він чи ні.

Добре, що я сам знав, що я не брешу. А що хлопці будуть поблизу, так навіть краще.

Ми намітили зустрітися увечері, коли худобу з пасовиська гнатимуть. Хлопці прийшли всі, і навіть ті, котрих не було при нашій розмові. Всім було цікаво. Провели мене до моріжка. Звідси добре було видно двері дідової хати.

– Далі, хлопці, не треба, щоб старий не помітив. Бо хто його знає, чи тоді він захоче розказувати. Слідкуйте за дідовими дверима. Вам буде видно. Щоб потім всякі… – нищівний погляд вбік Грицька, – не плескали своїми дурними язиками казна-що.

Хлопці спинилися, а я пішов до дідової хати, і навіть на хлопців не оглянувся.

Трава вже була холодна від роси. Місяць був уповні. Кажуть, що це магічна пора для всяких відьом і чародіїв. Та я про те не думав. Я думав, на якому коні до діда під’їхати, щоб дід мені все розказав. У діда світилася гасова лампа. Електрики в нього не було – старий не хотів. Я увійшов у сіни. Тут було темно, пахло сухим зіллям і ще чимось таким… Либонь, давниною. Я довго мацав, не знаходячи хатніх дверей. Драбина, ще якісь дверцята, мабуть, до комірчини…

«А може старий чародій сховав свої двері, як колись конотопська відьма Явдоха Зубиха?» – подумав я. І як тільки таке подумав, так і намацав клямку від хатніх дверей. Не без остраху відчинив – і потрапив у маленьку чисто прибрану ошатну світличку. Тут теж пахло сухим зіллям. В кутку постіль, по стінах образи.

«Щось не схоже,щоб дід був чародієм, – промайнула думка. – Бо чому тоді образи?».

Але дід вже мене помітив і повернув голову в мій бік. Треба було щось казати.

– Добрий вечір, – найперше, як годиться, привітався я.

– Вечір добрий, – відповів старий. – Сідай, хай все добре в моїй хаті всідається.

Я присів на триногий стільчик, змайстрований, вочевидь, самим дідом, і такий же старий, як і він. Дід пильно дивився на мене, як на якусь дивовижу. Він саме вечеряв. Перед ним у полумиску була відварена нечищена картопля. Дід брав картоплину, чистив її, круто солив, а вже потім з другого полумиска брав до неї квашеного огірка, що пахтів на всю хату. Їв повільно, поважно, зі смаком, час від часу відпивав з череп’яного кухля, якийсь, вочевидь, трав’яний відвар. Мовчанка затягнулася. Я ніяк не міг почати розмову. Мовчанку порушив таки ж дід.

– А  може б і ти, хлопче, трохи підкріпився зі мною у гурті? Тут вистачить.

– Ні, дякую, я не голодний.

– Ну, як знаєш. Я в твоєму віці завжди голодний був. Набігаєшся бувало, то за обидві щоки уминаєш все, що мати поставить. Та от біда, що не завжди було що ставити.

Старий зітхнув.

– Ну, посидь трохи. Я довечеряю, то пригощу тебе щільниковим медом. Отут вже, брате, не відмовишся. Правда?

Я кивнув. Було лячно їсти щось у того чародія, але від щільникового меду відмовлятися не хотілося. Та й старого ображати шкода було, тим паче, що не скидався він на чародія, а на старого, дуже старого, самотнього і дуже привітного дідуся. А ще я подумав про хлопців, що десь там мене чекають і може й хвилюються за мене: чи не перетворив часом мене дід на якогось вовкулаку чи ще на когось. Аби тільки, дурні, тривоги не зняли: пропав, мовляв. А я собі буду мед щільниковий наминати. Потім перед дідом сорому не оберешся. І тут я почув пронизливий хлоп’ячий свист. То Андрій Копистка. Тільки він вмів так свистіти.

– Я, діду, зараз повернуся, – кинув я старому.

– Що? Хлопці шукають? Ну-ну! Тільки повертайся. А я зараз меду дістану.

– Я миттю. Зараз повернуся.

Та й вискочив з хати. Хлопці стояли тісною зграйкою, дивилися на дідові двері і схвильовано перемовлялися.

– О, йде, – почув я і відразу ж на них накинувся.

– Ви чого? Не дали мені з чоловіком поговорити.

– Ми чекаємо, чекаємо, а тебе нема та й нема. От ми й подумали… – Виправдовувався Андрій.

– Йдіть додому, – суворо сказав я. – Ви бачили, що я не збрехав, а зайшов до діда в хату. Вам це було треба? Переконалися? А тепер ідіть додому. Зі мною нічого не трапиться. Поїм трохи щільникового меду, поговорю з

дідом – і теж піду додому. Тим паче, що дід ніякий не чародій. У нього образи в хаті висять. А розмова у нас з ним буде довга. В двох словах всього не розкажеш.

Сказав так ошелешеним хлопцям та й повернувся в дідову хату, де на столі вже на мене чекав справжній щільниковий мед. Доки я ласував, то дід розпитував:

– А ти, хлопче, чий будеш?

– Семиноженків, діду.

– Семиноженка? Це ж котрого?

– Петра Семиноженка.

– А-а! Знаю, знаю. Я, хлопче, знав ще твого прапрадіда, Максима Семиноженка. Славний козарлюга був. Так і стоїть в мене перед очима. От колись прийдеш задня, то я подивлюся, чи ти на нього не схожий.

– Схожий, схожий. Мені всі кажуть, що схожий. Я, діду, теж козак. Якщо битися, то я…

– Е, битися – то діло дурне. Козаки не були якісь розбишаки. От з ворогом битися – тут хоробрість потрібна. А з друзями що? Так, немудра забава. А коли знаєш, що, як не ти його, то він тебе – оце вже не жарти. Тут вже не на життя, а на смерть.

– А я, діду, якби з ворогом прийшлося б, то я б бився б. О, я б і татар не злякався. Їй-Богу!

– Молодчага. Таким і прапрадід Максим був.

– Діду, скажіть…

Я, здається, набирався сміливості, щоб запитати в діда про найголовніше.

– Скажіть, діду… А скільки вам років? Бо кажуть всяке. А я хочу знати від вас.

– А я от живу собі, хлопче, на світі та й думаю: коли вже в мене хтось про роки мої запитає? А ти й запитав. Зважився таки. Бо я знаю, багатьом цікаво, а от досі ніхто не зважився. Ти найперший. Молодчага. Таки весь в Максима. А якщо подумати, то що ж тут такого – про роки у старого спитати? А от… А ще кажуть всяке, то я знаю. Кажуть навіть, що нібито я – чародій. Чув таке?

– Та… Чув.

– От бачиш. Але ти не вір в те, моя дитино. Ніякий я не чародій. Все це вигадки людські. Ти їм не вір.

– А я й не вірю, тому й прийшов. А про ваші роки мені цікаво знати.

– А років мені вже і справді дуже багато. Та роки – не гроші. Що їх лічити? Лічи, не лічи, а ні менше, ні більше їх не стане.

– І що, діду, ви і справді не знаєте, скільки вам років?