Вже Василько вклався спати.

Мама вийшла із кімнати,

„На добраніч” нам сказавши

(так вона чинила завше).

Тихо я сказала брату:

– Можеш ти хоч ніч не спати?

– Як? Всю ніч? – А що такого?

Чи не чув ти ні від кого,

що не спав хтось цілу ніч?

– Чув, звичайно.  Ясна річ.

Для дорослих це забава.

Для дітей важка то справа.

– Ніч не спати легко можна.

Знає те дитина кожна.

– Як тоді я завтра рано

в свій садок дитячий встану?

– Як він встане! От верзе!

Скочив, вмився – от і все!

Прокидатися не треба

тому, хто всю ніч не спав.

– А яка у тім потреба? –

братик знехотя спитав.

– От дивак! Це кожен знає:

Миколай Святий вночі

подарунки розкладає,

дітям казку несучи.

Подивитися цікаво,

як в кімнату увійде

і які він нам з тобою

подарунки покладе.

Я також не буду спати,

та одній – воно не те.

– Страшно так, – сказав мій братик.

– Не страшне те, що святе.

– Добре, – згодився Василько

і відразу позіхнув.

Позіхнув ще разів кілька –

і міцненько так заснув.

Я боролась до півночі.

А тоді без зайвих слів

сон мені заплющив очі

і кудись мене повів.

Я прокинулась зарання,

та Василько вже не спить:

розглядає подарунки

і папером шелестить.

І конструктор, і машинки,

і у кольорі казки,

і цукерки, й мандаринки,

ще й новенькі чобітки.

Вже й цукеркою смакує!

До сніданку! Ну й меткий!

Наді мною ще й кепкує:

– Що ж ти спиш у день такий?

Я скосила правим оком –

біля мене теж щось є.

І спроквола, ненароком

роздивляюся своє.

Повагалась ще хвилинку,

та забракло вже терпцю.

Розгорнуть котру торбинку:

ту найперше чи оцю?

Розгортаю так неспішно,

ніби байдуже мені.

Сукня! І яка розкішна!

Рукавички чепурні!

Ще й альбом, щоб малювати,

й фарби…  Все, як у кіно.

Звідкіля ж би міг він знати,

що хотіла я давно?

Я Василькові сказала:

– Через тебе й я проспала.

Він у відповідь мені:

– Ти проспала, а я – ні.

– Не вигадуй, – я сказала,

– не повірю в те ніяк.

Я до півночі не спала,

а ти спав, як той хом’як.

– Я прокинувся  за північ.

Так лежу собі, лежу.

Чую, десь співають півні –

Миколая стережу.

Раптом входить… сивий-сивий,

весь у білому дідусь.

Я замружився щосили,

навіть дихати боюсь.

Йде прямісінько до мене,

подарунки розклада.

Серце билось, мов шалене.

А ти спала. От шкода…

Нахилився близько-близько,

щось сказав й до тебе йде.

Я дивлюсь – а в нього різка!

От як кілька покладе!

– Як? Ти бачив Миколая?

І нічого не спитав?

– А якби він насварився

і гостинці всі забрав?

Все ж у мене недовіра.

Може, бреше братик мій?

Але бреше дуже щиро,

хоче віритись самій.

А Василько невгаває:

– Знаєш, в нього борода…

Я зустрівся з Миколаєм.

Ти проспала. От шкода!

Оля, тітонька, не може

сміху стримати чомусь.

– А на маму він не схожий

з бородою той дідусь?

– Як на маму? Від образи

наш Василько зашарівсь.

– Я б його впізнав відразу,

якби раптом з ним зустрівсь.

Тітка Оля теж прибігла

до племінничків своїх.

І весела, і привітна,

знали всі, що любить їх.

Бач, прибігла так зраненька,

на роботу поспіша.

Налива їй кави ненька,

щоб зігрілася душа.

Розпашіла від морозу,

свою усмішку ховає.

І сказала: – по дорозі

я зустрілась з Миколаєм.

Я зустріла Миколая,

був він втомлений докраю.

Я гадала, в вас не був,

думала, про вас забув.

Миколай вам через мене

подарунки передав:

чи у нього залишились,

чи усіх він не роздав.

– Як? – Василько аж підскочив,

– подарунки ще для нас?

І до тітоньки у кошик.

Та шепнула я: – Не лазь.

Не забув ти, що умію

я давати стусани.

Я дістала ляльку Барбі,

а Василь наш – ковзани.

– Миколай трудивсь не марно, –

тут Василько наш прорік.

– Подарунки! Це ж так гарно!

Жаль, це свято раз на рік.

 

Ой, хто, хто Миколая любить…

 

Сценарій