• Що ви надаремно чубитися? Краще продайте ту рибу нам.

А гроші між собою розділите. А риби ви собі ще наловите.

Зраділи рибалки, що так легко вирішилася їхня справа, бо їм і самим не хотілося битися, та риба вже надто велика попалася

• шкода було. А Данило і Кирило підхопили рибу та й опустили у воду.
  • Пливи, рибо, та більше рибалкам не попадайся, бо тобі горе і рибалкам біда.

Вдарила риба хвостом по воді – аж хвиля по річці заходила. І сказала риба людським голосом – аж рибалки зупинилися в диві:

• • Дякую вам, брати не по крові, а по честі, за вашу доброту.

Ще колись я вам у пригоді стану.

Та й поплила собі. Постояли хлопці, подивувалися, коней напоїли та й далі поїхали.

Їхали день, їхали другий. Не поспішали, коней попасали.

Куди їм спішити?

Попереду – майже ціле життя. На третій день побачили хлопці невелике село. Зелене, прегарне, вербами обсаджене. Річечка тече, білі хатки в садочках поховалися. Словом, звичайне українське село.

• • • Заїдемо? – спитав Данило.
    • Таке село обминути гріх, – відповів Кирило.

В’їхали в село. Та чого ж воно таке сумне? Люди заплакані, ходять, мов самі не свої. Що ж у них трапилося?

• • • А зараз ми у них розпитаємо, – сказав Данило.
    • Стривай, хлопчика не питай. Бо що він знає? Спитаємо ось у тієї жінки.

Та й під’їхав до засмученої молодиці, що саме витягнула з криниці відро води. Привітався, вклонився їй низенько та й питає:

• • • А скажіть-но ви мені, паніматко, чому у вашому селі люди такі сумні?
    • Бо лихо у нас, – відповіла жінка і витерла сльози, що на очі їй набігли.
    • А яке ж то таке лихо? Чи не можна його якось побороти чи відвернути?
    • Не можна, хлопці. Ой, ніяк не можна. Ви в центрі села ще не були?
    • Ще ні. А що там?
    • Якби були, то побачили б гарну хату на помості, велике подвір’я, а на тому подвір’ї столи накривано. Люди до весілля готуються, а можна подумати, що до похорону. Дівчина гарна, як писанка. А захотів її посватати, згоди її на те не питаючи, син злого чаклуна, якого в народі називають Перевізником. І не любий він дівчині, і осоружний, та мусить йти. Бо грозиться його батько все село спопелити, ні дітей, ні жінок не пожалівши. Та й мусить іти бідна дівчина.
    • Їдемо, Кириле. Не з одним лихом ми вже боролися, то може й з тим якось впораємося.
  • Ой, не їдьте, хлопці, бо пропадете. Шкода вас. Такі молоді та гарні.
  • А дівчину хіба не шкода?
  • І дівчину шкода. Та я так думаю, що тій біді вже нічим не зарадиш.
  • Е, тітусю, той не зарадить, хто з лякливих. А ми з братом думаємо так: вовка боятися – в ліс не йти. Отже, Кириле, підемо до лісу, вовка не злякавшись?
  • Підемо.
  • То поїхали. Адже там таки ж не ліс, а весілля. От їдутьхлопці. Щоближче довесільноїхати під’їжджають,

то більше людей заплаканих та засмучених зустрічають.

• • І що ж воно, брате, за весілля таке? – питає Данило.
  • Тобі ж казали, – сумно відповів Кирило. – Ото воно і є.

Під’їхали ще ближче. Ось вона, весільна садиба. Хата заклечана, молода прибрана по-весільному, музики грають, та ніхто не танцює, батьки молодої сльозами заливаються. А як глянули хлопці на молоду, серце жалем так і зайшлося. Гарна, що про таку вроду тільки в казках пишуть, а сумна, що такого смутку знести несила. Під’їхали хлопці ближче та й питають:

• • Ми люди приїжджі, то щось не розберемо, чи тут весілля, чи похорон. Якщо похорон, то й поплачемо з вами, а коли весілля, то хотіли б гостями бути, коли дозволите.
  • Весілля, весілля, люди добрі. Просимо ж у двір, а з двору за стіл.

Заїхали хлопці у двір, коней прив’язали, а самі й за стіл, як годиться. Та як глянули вони на молодого, шматок в горлі застряг. Наречений був справжнім страховиськом. Малий, горбатий, ікла з рота стирчать, пишний чуб ріжки прикриває.

• • Це ж воно таке мале та мерзенне, – тихо сказав Данило.
  • Бідна дівчина, – зітхнув Кирило.
  • Таке опудало не жаль буде і той…

Данило з повним келихом підійшов до молодих.

• • Ви вже нам вибачайте, що ми без подарунків. Ми люди подорожні, випадком на ваше весілля потрапили.

Молода й не глянула, а молодий вовком з-під стріхатих брів подивився.

«Господи! Як же з таким страховиськом жити? – подумав Данило. – Такого побачивши серед ночі, на край світу тікатимеш».

Без особливих побажань Данило сказав:

• • • Та для молодої ми все ж подарунок зробимо.

Та й хлюпнув на молодого мертвою водою. Впав молодий та й простягнувся поміж столами.

Молода скрикнула радісно, а гості перелякано. Весільний староста підійшов до хлопців.

• • • Що ж ви, браття, наробили?
    • А що ми наробили? На світі на одну потвору стало менше. Хіба ж це зле Зате ж яку дівчину порятували.
    • А село? Що буде з селом? Ви про те подумали? Чи вам байдуже?
    • Не байдуже нам, чоловіче добрий. Тільки знати хотілося б: невже у вашому селі чоловіки перевелися, що нікому захистити бідну дівчину та село своє оборонити від нелюда?
    • Та… Чоловіків у нас достатньо, але страшно, бо його батько грозиться…
    • Знаємо, що грозився. То й що?
    • А в нас жінки і діти. У вас ще мабуть немає ні того, ні другого, тому ви такі хоробрі.
    • Ми можемо його оживити, якщо він вам такий любий.
    • Та кому він любий? Але що з селом буде?

І тут здригнулася земля – і у дворі з’явився Перевізник власною персоною. Та не сумирний, якого колись бачив Данило, а лютий аж чорний, страшний до крику чарівник.

Заплакали діти, заголосили жінки.

• • • Ой, що ж тепер буде з нами?
    • Ой, горе нам. Заплакала і молода.
    • Все це із-за мене. Краще б мене мати була маленькою втопила, ніж із-за мене має тепер постраждати ціле село.

• • І що з тими людьми твориться? – подивувався Данило.
• Замість того, щоб радіти – на одного лиходія стало менше – то вони плачуть. Дивний цей світ, як на мене.
  • Що тут трапилося? – гукнув Перевізник. – Хто вбив мого сина? Нехай начувається. Лихо йому! Знищу! Всіх знищу! На порох зітру! Сліду не зоставлю!
  • Це я вбив твого сина, – ступив до Перевізника Данило.
• Село тут ні до чого. Я не тутешній.
  • Матимеш справу зі мною.
  • А-а, я пригадую тебе, – гукнув Перевізник. – Ну тепер ми з тобою поквитаємося.
  • Спробуй.

Але злий чарівник не міг підійти до Данила. Якась перепона його наче не пускала. Він щось шепотів, махав руками, але все було даремно. На Данила чари не діяли.

• • Ти що, чарів не боїшся?
  • Ні, лиходію, не боюся.
  • І заклинання на тебе не діють?
  • Ні, не діють.
  • Хто ж ти такий?
  • Я – людина. Я дужчий за тебе, бо я той, хто перемагає

зло.

• • Зате всі інші мене бояться. І він повернувся до людей.
  • Зараз ви всі…

І тут загримів грім – аж земля хитнулася, і дід Громовик

з’явився, як вродився, наче разом з блискавицею просто з неба спустився.

– Ну, Перевізнику, – гукнув Громовик. – Я двічі повторювати не звик. Нащо людям робиш зло, баламутиш все село?

• • А он глянь, що вони наробили. Вони мого сина вбили.
  • Оживіть йому, хлопці, сина. Нехай забирається звідси, бісова личина.

Хлопці хлюпнули на молодого живою водою – і він встав.