• • Чому? Це ж так весело. В нашому королівстві всі п’ють.

У нас прекрасні напитки.

• • Може й ми з часом звикнемо, – посміхнувся Кирило, – а поки що вибачайте.

Та й стали їсти, бо й справді були голодні.

• • Про їжу Громовик, либонь, нічого не казав? – спитав Кирило.
  • Та ніби ні. Тільки про напитки. Тихо, прислухаються.
  • О, ми будемо мати серйозну опіку.
  • Що, хлопці? – занепокоїлися красуні.
  • Та от… Каже мій брат, що смачнішого він в житті нічого

не їв.

• Ви б все-таки спробували наших напитків.
• Спробуємо, дівчата. Ще спробуємо.
• Підкріпилися? То ходімо танцювати та розважатися.
• Послухайте, красуні, нам би з дороги годилося трохи

відпочити, – зважився Данило. – Чи у вас так не заведено?

• • У нас відпочивають тільки пізно вночі, щоб завтра знову танцювати і розважатися.
  • І так кожен день?
  • Так, звичайно.
  • І не набридає?
  • Що? Танцювати? Ха-ха-ха! Як таке може набриднути?
  • Послухайте, дівчата…

Данило хотів вивідати якомога більше про те незвичайне королівство – королівство нероб.

• • Скажіть… А хто у вас працює? Мусить же хтось працювати.
  • Працює? Ха-ха-ха! Нас такі дурниці не цікавлять.

Правда, Співано?

• • Ну чому? – обізвалася друга дівчина, що все більше мовчала.
  • Мене й саму колись цікавило таке питання. Я пробувала дізнатися. З мене довго сміялися, що мене цікавлять такі

дурниці, а потім таки сказали. Працюють ті, хто вже не може танцювати і розважатися. Старші люди або невродливі дівчата і хлопці. Таких не беруть до танцю. У нас розважаються тільки гарні дівчата. Кому цікаво дивитися на потвор?

І Співана підморгнула Данилові.

• • • А буває у вас так, що хтось не хоче чи не вміє розважатися?
    • Такого бути не може. Це наш обов’язок. На неслухняних король гнівається. На них чекає покара.
    • Співано, не розпускай язик. Навіщо чужинцям те знати?
    • Ну чому ж… Це дуже цікаво. Скажи… А Співана – це твоє ім’я?
    • Так.
    • А другу дівчину як звати?
    • Мене? Сміяна.
    • Цікаві у вас імена.
    • У нас ще є Плакса, Кривляка, Танцюля.
    • О, то у вас багата фантазія.
    • Ну, ходімте вже.
    • Співано, якщо ти не заперечуєш, я буду танцювати з тобою, – підійшов Данило ближче до дівчини.
    • Кириле, бери Сміяну – і вважай, що тобі повезло. Яка дівчина!

Дівчата і справді були вродливі. Тільки у Співани, якщо придивитися, були якісь сумні очі. Данилові здалося, що у тієї дівчини можна буде скорше про щось довідатися. Тому він її вибрав. Треба ж було якось довідатися, де шукати тих трьох братів, яких холопці мали визволити.

Данило так задумався, що й не чув, що говорила йому Співана. Аж мусила торкнути його за плече.

• • • Ти зовсім мене не слухаєш, – сказала дівчина з докором.
    • Пробач. Задумався.
    • Не треба думати. Це дуже шкідливо. Треба жити, не думаючи.
  • Он воно як. А я й не знав.
  • Нас до того привчають з раннього дитинства. Головне – це розважатися. А я тобі хотіла сказати… Якщо я тобі подобаюся, то я можу подарувати свою обручку. Тоді я буду твоя, а ти будеш мій. Тоді ти назавжди залишишся в нашому королівстві. Такий у нас закон. Маємо дбати про продовження роду – народжувати здорових і гарних дітей.
  • А хто ж у вас займається дітьми? Хто їх доглядає, виховує?
  • О, це морока. Дітьми займаються люди похилого віку і всі негарні, що не можуть розважатися.
  • Цікаве у вас королівство. І закони цікаві.
  • Так, королівство у нас незвичайне. А головне – у нас тут весело. Це найголовніше.
  • А буває так, що хтось не хоче розважатися? Ну не любить веселощів, танців та пісень.
  • Співана оглянулася, чи не чує її Сміяна.
  • Того розголошувати не можна, та тобі скажу. Таких людей садять у в’язницю. Бо, якщо ти здоровий і гарний, то мусиш розважатися, веселитися, шукати собі пару. У нас пари можуть змінюватися. Це дозволяється.
  • А діти як же?
  • О, ми своїх дітей не бачимо і не знаємо. Ними займаються

інші.

• І вам не хочеться бачити своїх дітей?
• Не знаю. У мене ще дітей нема. Думаю, що не хочеться.
• Скажи, Співано, а таких, що у в’язницях… Їх багато?
• Тсс! Про це не можна. Дуже багато. Там такі, що не

здужають робити, а ще такі, що не хочуть веселитися.

• • Скажи… А ви про них ніколи не думаєте? Вам їх не шкода?
  • А чого їх шкодувати? Їсти їм дають, до роботи заставляють. Аякже. Мусить же хтось працювати. Не хочеш веселитися – працюй. Чого ж їх шкодувати?
  • А якщо якийсь подорожній до вас забреде? Як-от ми з

братом.

• • • Ну… Ви молоді та гарні. Таких ми намагаємося залишити в нашому королівстві. Причарує котрась, обручку свою подарує
• і хлопець зостається. Мусимо дбати про продовження роду.
  • А якщо хтось жонатий, як-от мій брат?
  • То й що? Це для нас не має значення.
  • Ну, а якщо хтось не хоче у вас залишатися? Співана засміялася.
  • Це вже наша турбота. Лестощами, хитрощами, вродою… О, це в нас добре виходить. От шкода тільки, що ви не п’єте. Тоді все було б значно простіше.
  • Ну, а якщо все-таки хтось не захоче у вас зостатися? Тоді

що?

• • Тоді в’язниця. Я вже тобі казала. Ну, ходімо вже

танцювати, а то на нас дивляться. Он Сміяна з твоїм братом вже кружляють. Ах, як кружляють.

Спати лягли десь за північ. Хлопцям відвели цілком пристойну кімнату, та, хоч були удвох, говорити вголос не наважувалися: а може тут прослуховується? Хто їх знає, тих веселунів? Данило на саме вухо сказав:

• • Слухай, Кириле, завтра розважатися будеш сам.
  • А ти?
  • Тсс, – пригальмував Данило товариша.
  • Я мушу потрапити у в’язницю і розшукати там трьох братів. Бо для чого ж ми сюди прийшли?
  • Ой-ой-ой! А потім що?
  • Не знаю. Потім будемо якось звідси вибиратися. А як
• ще не знаю. Треба думати.
  • Ви ж, хлопці, мене тут не залишіть. Там же моя Квітана.

Ну їх всіх до біса!

• • Як ти міг таке подумати? Ясна річ, що не залишимо. Але трьох братів мусимо визволити. Це наказ Громовика. А потім
• додому. Знаєш, мені ті мандри трохи вже набридли. Люди – скрізь люди: є добрі, а є злі. Дівчат кращих за мою художницю

ніде в світі немає. Скарбів я не шукав – то й не знайшов. Та й не прагнув їх знайти. Та й навіщо вони мені? А щасливим я буду там, де народився. Правду колись мені казав один розумний чоловік. А ти тут гляди, щоб обручку тобі не одягнули. Чи хитрощами, чи лестощами.

• • Буду обачний. Та за тебе журитимусь. Удвох воно якось…
  • Не журися. Дівка не без щастя, козак не без долі.

Повставали пізно, підбадьорені гарним відпочинком. А тут їм і напитки, і наїдки несуть. Від напитків хлопці відмовилися, а поснідали славно.

• • А пити я так хочу, що, здається, і море випив би, дарма, що воно солоне, – сказав Кирило.
  • Е, чекай-но, Кириле, у нас же дідова пляшка з водою є, котра ніколи не буває порожньою. О, так і є. Як це ми про неї забули?

Напилися хлопці.

• • А тепер ходімо, роздивимося, що тут і як. Ми ж поки що не у в’язниці, – засміявся Данило.
  • То й ходімо. Може й джерело знайдемо, про котре казав нам дід Громовик.

От пішли хлопці. Тут було дуже гарно, ну просто райський куточок. І квіти цвітуть, і птаство щебече. На деревах плоди всякі дозрівають, яких хлопці не те, що не їли, а й не бачили ніколи.

• • Скажи, Даниле, як тут тобі? Адже гарно?
  • Та воно ніби й гарно, але погодься, Кириле, що краса тут якась наче штучна, надумана. А плоди… Хто його знає, чи можна їх їсти. У нас яблуко – як яблуко, груша – як груша, а тут щось росте, а ти й не знаєш, що воно таке. З’їсиш – а може в тебе ослячі вуха виростуть.
  • А я такий, що з’їв би. Хай би росли вуха, чи ослячі, чи

заячі.

А ось і джерело. З-під скелі б’є. Вода на сонці кольорами