БРАТИ НЕ ПО КРОВІ, А ПО ЧЕСТІ

І я його здобуду. Всю землю на диби поставлю, а здобуду.

А ще мені потрібна принцеса.

  • Принцеса? – знетямлено вигукнув Кирило.
  • Тихо, Кириле. Не галасуй.
  • Вам раджу не вмішуватися. Це вас не стосується. Бо, знаєте… Зі мною зачіпатися небезпечно. Я вас, мої любі, на порох зітру.
  • Що ж, спробуй. Ми щойно бачили, який ти хоробрий.
  • Ну… Зараз ні. Даю вам час для роздумів.
  • Це тобі, Дормидонте, треба роздумувати, – ладно сказав Данило. – Мусиш добре поміркувати і забиратися звідси геть, доки живий. А перед тим не забудь оживити чорного ворона, бо він тобі спокою не дасть. Проти нас, проти принцеси і короля не затівай нічого. Ми від свого не відступимося. І не надійся.
  • То, може, хтось з вас захотів посісти королівський трон?

Не раджу, хлопці. Дуже не раджу.

Мати справу зі мною небезпечно. А йти мені наперекір

  • тим паче. А зараз… Я хотів би поговорити з принцесою.
    • Зараз ні. Принцеса спить.
    • Нічого. Ще виспиться.
    • Принцеса не хоче тебе бачити.
    • Це не так важливо. Зате я її хочу бачити.
    • От що, – зробив крок до Дормидонта Кирило. Дормидонт зробив крок назад, наче злякався рішучості хлопця.
    • До принцеси ти не пройдеш. Тобі ж сказали.
    • Тоді… До короля. Де він?
    • Король теж відпочиває. Нічні візити, добродію, – це брак виховання. Ви так не вважаєте?
    • Я роблю так, як я вважаю за потрібне.
    • Так було досі. Тепер так не буде.
    • От що, лиходію, ти теж натомився сьогодні. Іди спати, а проспишся – тоді порозумнішаєш і поміркуєш. Опісля й з нами зустрінешся. Або й без зустрічі, ми не образимося, забирайся ти звідси в якісь нетрі, де птах не пролітає, звір не пробігає, людська нога не ступає – там і живи.

А про королівський трон і думати забудь.

Вранці, коли зійшло сонце, Дормидонт згадав про чорного ворона, якого обіцяв оживити. Хотів прогнати ту думку, але згадав, що його чекає вночі, якщо він того не зробить, зітхнув та й поплентався до двох озер, що розташувалися поряд: одне з живою водою, а друге з мертвою. Набрав живої води.

      • Це для ворона, бодай би він здох.

Постояв, подумав і набрав ще й мертвої води.

      • А це для кого? – спитав сам у себе. Сам і відповів:
      • Для когось згодиться.

Та й пішов до палацу. Дивне почуття виповнювало Дормидонта. Не було ні жалю за братом, ні за прекрасною Квітаною. А про мандрівних хлопців і казати нічого.

      • Трон! Незабаром я буду вже на троні. Може навіть сьогодні.

По дорозі знайшов мертвого чорного ворона. Він лежав на тому ж місці. По ньому вже повзали мухи і мурахи. Запах тліну чути було ще здалеку.

      • Фу, яка бридота! – промимрив Дормидонт, сплюнув і вже хотів було йти геть, та згадав, як боляче клював його вночі той мертвий птах. Постояв ще якусь хвилину та й хлюпнув на птаха живою водою. Потім ще раз і ще раз. За третім разом птах ворухнувся, розпрямив крила, а потім злетів, важко, наче крила йому хтось зв’язав. Покружляв трохи, каркнув з усієї потуги свого голосу, а потім зронив з високості:
      • Ти добре зробив, що оживив мене. Та дякувати тобі не буду, бо нема за що. Ніхто тебе не просив мене умертвляти.
      • Невдячний! Я міг…
      • Нічого ти не міг. Хоробрості в тебе стільки, скільки доброти – на ніготь. Рано чи пізно я змусив би тебе мене оживити.
      • А я думав, ти знову будеш мені допомагати. Визнаю, що без тебе мені сутужно.
      • Ні. Ціну твоєї дружби я вже знаю.
      • Ну все. Перестань. Давай помиримося.
      • Помиримося? Ні, голубе, тепер я навіки твій ворог.
    • Але ж я оживив тебе.
    • Так, оживив, але не заради мене, а заради себе, щоб я не клював тебе кожної ночі. А ти знаєш, як це боляче.
    • Я ладен попросити в тебе вибачення. Це не мало. Мені дуже потрібна твоя допомога.

Всього-навсього кілька крапель мертвої води бризнути на принцесу. Ну може ще на тих осоружних хлопців. З королем я й сам впораюсь.

    • Я більше тобі не помічник. Принцеса! Ця дівчина годувала мене з своїх білих ручок.
    • Тобі не здається, чорний вороне, що ти став занадто сентиментальний?
    • Не здається. Зате ти став ще паскудніший, ніж був. В тобі либонь зібралося найбільше зло світу.
    • Так. Однак я відчуваю, що у мене сил замало. Чому я безсилий перед тими мандрівними хлопцями? Я не можу нічого їм зробити.
    • А я тобі скажу, чому. Бо на одному з них вишиванка, що захищає його від всякого зла, а на другому – тканий пояс, що сил додає і всякі чари від нього відводить.
    • Тоді я нашлю на них смуток, нудьгу та зневіру. Нехай білий світ їм здасться темницею, а всі люди – лютими ворогами. Отоді буде їм не до веселощів. Занудять вони світом. Не до принцеси їм буде, не до короля і навіть не до королівського трону.
    • І це тобі не вдасться, Дормидонте. Мають хлопці портрет дівчини дивовижної вроди. Хто на цей портрет гляне, той про смуток свій забуде, тому білий світ ще миліший стає.
    • Чому я про ті їхні скарби досі нічого не знав?
    • Ти багато чого не знаєш. Я, чорний ворон, колишній твій слуга, і то знаю більше від тебе.
    • Неправда. Ти просто дурний хвалько. Що ти знаєш більше від мене?
    • А хоча б те, що сьогодні ти захочеш вчинити своє останнє зло. Ти його не зробиш, бо я тобі не дам його скоїти.

Але бажання таке в тебе буде.

      • Ти? Мені? Зможеш у чомусь завадити?
      • Так, зможу. І знай, це буде твоє останнє зло. Знай: або ти відмовишся від свого задуму, або це буде твій останній день. Або ти відмовишся від свого злого наміру, або сьогодні ти загинеш. Так і знай. Я тебе попередив.
      • Лети собі геть, дурний пташе, поки я тебе вдруге не умертвив. Ти мені набрид. Друге вже я тебе не оживлю, і не надійся.
      • Другий раз мене умертвити – у тебе це не вийде. Тепер я обачніший. Гляди ж, пам’ятай, я тебе попередив.

Сонце вже підбилося вгору, коли Дормидонт тихцем пробрався у сад, де любила о цій порі гуляти принцеса. Дормидонт знав тут кожну алейку, кожен мальовничий закуток чи гарну місцину. Як би йому не знати? Ще здалеку він почув чарівний голос сопілки. Принцесу тепер на її прогулянках завжди супроводжував Кирило. Це був час, який вони проводили удвох. Отут і підстеріг Квітану лиходій. Він бризнув на неї мертвою водою. Вона скрикнула і впала. Кирило спершу не зрозумів, що сталося, аж доки не побачив перекошене обличчя Дормидонта. Той хижо посміхнувся.

      • Ага, – вигукнув він. – Настав мій час.

Але тут злетів чорний ворон і бризнув на Квітану живою водою. Принцеса кліпнула очима і встала.

      • Ти чого за мною шпигуєш? – напустився Дормидонт на ворона. – Ти чого мені заваджаєш?
      • Кар! Я ж сказав, що не дам тобі вчинити твоє останнє

зло.

      • Ах, ти ж, пожирач трупів! Я таки знищу тебе і вже

більше ніколи не поверну до життя.

Та й хотів на ворона бризнути мертвою водою. Та ворон тепер був обачний. За мить він злетів на самісіньку верхівку найвищого дерева і зловісно закаркав.

      • Кар! Я тепер розумніший. Стережися, злий відьмаку Дормидонте. Твій кінець вже близько. Я тебе попереджав.

Не встиг Дормидонт щось відповісти, як потужно загримів грім. Земля задрижала, а принцеса заплющила очі. Кирило легко підтримав її, щоб вона не впала. В сад вибіг Данило, котрий був на бесіді з королем. Аж тут перед ними з’явився дід Громовик і загуркотів, наче сам грім з неба на землю спустився.

    • Кого я бачу! От і попався ти, Дормидонте. Чи не ти нещодавно запевняв мене, що покинув робити зло і живеш тепер, як всі чесні і порядні люди? Ти думав, що я не буду знати? Від мене нічого не втаїш. Я з ясного неба бачу на землі кожну комашину, не те, що людину.

Злякався Дормидонт. Затремтів. Від його пихи і сліду не зосталося.

    • Та це я… Я просто налякати їх хотів. Щоб вони…
    • Налякати? – загримів дід Громовик. – Ось я тебе зараз налякаю.
    • Не треба, не треба. Я стану кращим, стану порядним.
    • Щезни, – гримнув Громовик і потряс вогняною блискавицею. Квітана знову заплющила очі.

Земля розверзлася і поглинула Дормидонта. Полетів він на самісіньке дно пекла. Там йому і місце.

Засвітило сонечко. Посміхнувся дід Громовик.

    • Не лякайся, принцесо. Добрим людям я ніколи не причиню зла. Хлопці це знають. Шана вам від мене, брати не по крові, а по честі, за те, що боретеся зі злом. Шана і тобі, чорний вороне.

Відтепер в дерево, на якому ти сидітимеш, ніколи не вдарить грім. Що ж, вам, браття, по-моєму, час прощатися. Я так зрозумів, що Кирило тут залишається, а Данило далі продовжуватиме свою мандрівку один, аж доки не зрозуміє, де його щастя. Чи так я кажу?

    • Не зовсім, поважний наш пане і друже, – сказав Кирило.
  • То правда, що ми з Квітаною вирішили бути разом. І батько король на подружнє життя нас благословив. Але брата свого не по крові, а по честі я не покину. Відсвяткуємо весілля – та й рушимо в дорогу. Удвох рушимо.

Квітана на те свою згоду дала. Тепер я за неї вже не боюся.

Зло подолано.

Три дні вирувало весілля. Тепер вже тут веселитися вміли. А на четвертий день попрощався Кирило з молодою дружиною та й, осідлавши добрих коней, поїхали брати не по крові, по честі в далеку дорогу. Взяли хлопці з собою, окрім харчів, ще й живої і мертвої води.

Про всякий випадок. Вони тепер знали, що в дорозі все знадобитися може.

    • Чи битим шляхом поїдемо, чи полем? – спитав Кирило.
    • Давай краще полем, – відповів Данило. – Так дорога веселішою буде.

Виїхали хлопці в поле та й їдуть собі польовою дорогою. Сонце сходить, бджола за нектаром поспішає, жайворонок від неба до землі срібну нитку снує, перепели в житах підпадьомкають.

Коли дивляться хлопці – аж двоє подорожніх йдуть і третього на ношах несуть. Зупинилися брати та й подорожніх зупинили.

    • Куди це ви, люди добрі, мандруєте з таким недужим чоловіком, що вже сам іти не може? Чи в дорозі з ним таке лихо сталося?
    • Та от… – мовив старший, зупинившись та опустивши ноші на траву.
    • Йдемо ми світ-заочі, заробітку шукаючи, а брата свого мусили з собою взяти, бо окалічів він на ноги, а рідні діти його доглядати не хочуть. То ми собі так зміркували: де ми будемо, там і брат наш з нами буде. Що ми заробимо, тим і брата свого перехарчуємо. От перепочинемо трохи та й далі підемо.
    • А що, Кириле, може допоможемо добрим людям?
    • Спробуємо.
    • А чи ви лікарі? Чи, може, знахарі які?
    • Не лікарі ми і не знахарі, та все ж спробуємо вашому братові допомогти, вашій біді зарадити. Зашкодити – не

зашкодимо, а чи допоможемо – зараз побачимо.

Бризнули недужому на ноги живою водою – той відразу і встав та й став ходити, ноги розминаючи.

  • Залежався я, братове, розледачів, – засміявся.

Ох, і дякували хлопцям брати за таку поміч, ох, і дякували.

  • Не нам дякуйте, а землі нашій, що в ній для людини всякого ліку придбано, тільки треба його знати.

Погомоніли ще трохи подорожні – та й розминулися. Бодай кожному подорожньому по дорозі такі добрі люди зустрічалися.

От їдуть хлопці далі. Коли дивляться – аж ріка широка тече. Та така широка, що від берега до берега не видно. На піску риба здоровенна лежить, хвостом б’є, повітря хапає, без води ось-ось пропаде. А неподалік два рибалки між собою чубляться.

  • Моя риба, – гукає один, – бо сіті мої.
  • То й що, що сіті твої? Без мене ти б її не витягнув.

Скорше вона тебе в ріку затягнула б.

Під’їхали хлопці, розпитали, що й до чого, а Данило й

каже:

 

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

seventeen − twelve =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.