Порадилися, погомоніли, повихвалялися, хто більше зла людям зробив, а потім і бенкет затіяли. Засіли за столи, пили, гуляли – аж буря від їхніх веселощів знялася. Реве вітер, дерева ламає. Де там вже ворону до Росомахи долетіти. Спробував раз і вдруге – та де там! Раз так його об дерево вдарило, що аж зімлів. Так знетямлений пролежав якийсь час на землі. Добре, що ніякий звір не наскочив. А як прийшов до тями, то подумав:

«Ти, володарю, мені дорогий, але власне життя дорожче. У королівстві веселощі, яких світ не бачив. Повернешся, володарю, сам розберешся. Де вже там мені! Та як на мене, то це не так вже й зле. Зараз там почнеться бенкет. Буде чим поживитися. Треба летіти, щоб не спізнитися. Охочих багато.

Та й полетів чорний ворон назад у королівство, де тривало свято. А на святі – як на святі: наїдків і напитків – не перелічити і не перепробувати. І ворону нагода випала побенкетувати.

«От і добре, – думав він. – Куди краще, ніж жалоба за принцесою, котра жива-живісінька. Он як витанцьовує та веселиться. Я ще добре подумаю, чи і далі служити своєму володареві, чи може… Та я про те ще поміркую. Все зважу. А потім вже вирішу. Мені здається, що попрощаюся я з тобою, мій володарю. Тут шматок смачніший».

Три дні тривало свято на честь одужання Квітани. Від темних барв і сліду не зосталося.

Все перефарбовували, міняли, переробляли на інший лад. Принцеса сама керувала переобладнанням своєї світлиці. Все робила так, як їй хотілося. Тепер тут було багато квітів, картин, а за вікном в саду до самого вечора співали пташки, а коли вони замовкали, озивалася Кирилова сопілка. Її Квітана ладна була слухати до світанку.

Король був щасливий. Принцеса одужала. Все наче добре. Краще бути й не може. Та все-таки короля точила якась тривога. В ньому сидів страх. Він боявся брата свого Дормидонта. Розумів, що це чоловік недобрий, що не бажає він добра ні йому, ні доньці його Квітані. Ті два мандрівники мали рацію. Але боротися з Дормидонтом… Королеві було страшно про таке й

подумати. Сили такої король в собі не почував.

• Ми допоможемо тобі, королю, – казали йому ті два відважні хлопці. Та чи можна на них надіятися? Адже їх тільки двоє. І король не міг заснути ні вночі, ні вдень. Все марилися йому всякі страхіття, а перед очима стояло перекошене від злості обличчя Дормидонта.

І нарешті настав той день, коли Дормидонт мав повернутися у королівство. Про те сповівстив чорний ворон, що надіявся нза цю звістку щось заробити з королівського столу.

Чи заробив він щось, чи ні, не знаю, а брехати не хочу. Та хлопці стали готуватися до такої непростої зустрічі.

• Ти, Кириле, підпережися моїм поясом. Він сили тобі додасть. А я одягну свою вишиванку.
• Якщо чесно, то мене бере острах, – зізнався Кирило.
• А ми будемо не самі. Я вже послав за музикантами, співаками та танцюристами. Ми маємо зустріти Дормидонта небувалими веселощами. Нехай знає, як ми його шануємо. Це, щоб ви знали, найкраща зброя проти зла.

Ще здалеку почув Дормидонт музику і співи. Спинився, прислухався і відразу зрозумів, що тут щось не так. Свиснув у півпосвисту, кличучи свого вірного слугу чорного ворона. Та чомусь не летить чорний птах. Чи загуляв, чи заснув.

• Не чує. Старий вже став, – сказав тихо Дормидонт. – Та за тим гармидером хіба ж почуєш?

Свиснув ще раз, у три чверті посвисту. Вікові дуби захиталися, молоденькі деревця до землі прихилилися, а чорного ворона як не було, так і нема. Розсердився Дормидонт та як свисне на повний посвист – так і попадали вікові дуби. І тут чорний ворон прилетів. Летить, начебто поспішає, чорними крильми вітер розганяє.

• Де ти вештаєшся, поїдач мертвих, що тебе ніяк не докличешся?
• Я тут, володарю, ваш вірний слуга до ваших послуг.
• Що за веселощі в королівстві?
• Свято, володарю.
  • Яке таке свято?
  • На честь одужання принцеси, володарю.
  • Одужання принцеси? Хто їй дозволив одужати?
  • Без дозвол уодужала, володарю.
  • А ти куди дивився?
  • Я? А що я? Птах собі. Птах, котрого в королівстві не дуже шанують. Бо хто ж буде шанувати чорного ворона – віщуна лиха?
  • Щось ти забагато говориш. І все не по ділу. Тобі так не здається?
  • Ні, не здається, володарю. Сьогодні я віщую лихо тобі, володарю. Така вже моя вдача – віщувати. Кар! Принцеса одужала. В королівстві свято, веселощі та бенкети. Нема більше жалоби. Все перефарбовують у яскраві кольори. Принцеса Квітана танцює на площі.
  • А що король?
  • Радіє, що донька одужала.
  • Ну, нехай порадіє. Не довго йому зосталося радіти. Ач як осмілів! А ти? Ти куди дивився? Чому за мною до Росомахи не прилетів?
  • А я й летів. Та ви в той час саме бенкетували. Така буря знялася, що світу білого не видно було. Мною об дерево так телепнуло, що я ледве Богу душу не віддав.
  • Не Богу, страшило, а чорту. Бо така птаха не від Бога, не Богом створена.
  • Як це не Богом створена? Все на світі – творіння рук Божих і Божого помислу.
  • Замовкни, пугутькало. Розфілософствувався. От би було смішно, якби ти розбився.
  • Нічого. Буду сподіватися, що й я колись посміюся, коли твої плани, володарю, розтануть, як крига весною.
  • Що мелеш? Чого це мої плани розтануть?
  • Бо я ще не все тобі сказав.
  • Ну? Чого ти ще мені не сказав, лиховіснику?
  • А не сказав я тобі, володарю, що в королівстві зараз

гостюють два мандрівні хлопці.

• То й що?
• А те, що то вони заварили всю ту кашу.
• Вони музиканти чи поети?
• Та ніби ні. Хоча один з них либонь-таки на чомусь грає. Я не знаю, як цей інструмент називається, але гарно, аж я заслухався.
• Ти, звичайно, великий поцінювач.
• Тим паче.
• А король що?
• Нічого. Радіє разом з усіма.
• Треба щось робити.
• А я б казав, володарю, облишити цю затію.
• Якби я ще слухав те, що ти мені радиш, дурне страшило.
• Чи я дурний, чи мудрий – це ми потім побачимо. Але кажу тобі чесно: тут ти нічого не втнеш.
• Я ж і кажу, що ти – лиховісник. Але може ж віщувати лихо всім, тільки не мені. Я в твої віщування не вірю. Я ще дужий. Мене не так легко здолати. Ходімо, покажеш мені тих мандрівних хлопців. Я з ними розберуся. А ти будь поруч, щоб потім виклювати їхні очі. Ну, чого ж ти? Сідай мені на плече та й ходімо.
• Я, володарю, краще полечу попереду. У мене там родина.
• Ах, ти ж, страхопуд! Від кого, від кого, а від тебе я такого не сподівався. Я думав, що ти мені вірний.
• Я, володарю, вірний тобі, але моє життя мені дорожче. А тому не ображайся. Думаю так, що моя служба у тебе закінчилася. Давай собі раду сам, якщо зможеш. А мене відпусти. Нехай я собі лечу. Якщо ти впадеш, то зроблю тобі таку послугу – виклюю тобі очі найпершому.
• Ах, ти ж, негіднику, – озвірів Дормидонт та й пожбурив у птаха камінцем. Камінець не влучив, а ворон злетів на вершину дерева та й крикнув:
  • Кар! Від негідника чую!
  • Невже ти сподіваєшся, що зі мною можна отак жартувати? А я мав тебе за мудрого птаха. А я годував тебе зі своїх рук. Ну, прощай, мій чорний вороне. Шкода мені тебе, та ти сам винен.

Дормидонт щось прошепотів, зробив невловимий жест руками – і птах упав мертвий додолу.

Дормидонт повернувся і пішов геть.

• • Скільки часу марно загубив. Тяжкувато мені буде без помічника, та я ще дужий, – сказав Дормидонт. – Я їм ще покажу, хто я такий.

Дормидонт ще здалеку почув музику і веселі пісні.

• • Веселощів їм захотілося! Постривайте! Я вам влаштую веселощі. Мені б тільки до короля та принцеси добратися. Та ще до тих двох хлопців, що не знати за чим примандрували в моє королівство.

Ніким не помічений, принаймні йому так здавалося, Дормидонт довго стояв у веселому натовпі. Його штовхали, смикали, якась жвава дівчина вчепила йому букетик з яскравих квітів, друга дівчина перев’язала його барвистою стрічкою, а ще інша закрутила його у вихорі танцю.

«Ще тільки того мені бракувало» – думав Дормидонт і нічого не міг вдіяти. Він був безсилий.

Лице Дормидонта було перекошене від злості, а в той же час його ноги витанцьовували якийсь химерний танок.

• • Що це зі мною? – дивувався Дормидонт. – Що це я роблю? Чи я часом не збожеволів?

А довкола сміялися дівчата, танцювали молодиці і навіть старенькі бабусі з просвітленими обличчями готові були піти в танок, та поки що лише плескали і тупцювали на місці.

«Що ж це таке робиться?» – ніяк не міг збагнути Дормидонт. Якась дівчина з веселим сміхом одягнула йому маску клоуна і він… Який жах! Мимоволі засміявся. А може це Дормидонту лише здавалося, що його ніхто не помітив? Ще й як помітили! Ще тоді, коли він тільки наближався. Помітили і зробили все,

щоб закрутити його у тому веселому вихорі, бо у веселощах закони злості перестають діяти.

Але ось свято закінчилося. Бо скільки ж можна веселитися?

Натовп розходився.

Останній музика втомлено опустив свій інструмент. Землю огортала ніч. Пора було спати.

Та хлопці не спали. Вони в чотири ока пильнували за Дормидонтом. Ось він зриває все, що нагадувало йому свято: букетик, стрічку, смішну маску клоуна. Тепер стояв такий, яким він був все своє життя: сердитий і страшний, дужий і грізний, що ніколи і ні перед чим не відступав.

• Пантруй, Кириле, – тихо шепнув Данило.
• Пантрую, – відповів Кирило самими лише губами.

Ось Дормидонт, крадучись, наче кішка, рушив до покоїв принцеси. Нікого не було, хто б його зупинив. Та коли він завернув за ріг останнього простінку, йому назустріч зробили крок два дужих хлопці – Данило і Кирило.

• Ви куди, шановний? – спитав Данило тихо, щоб не здіймати зайвого галасу.
• Принцеса спить. Не треба її турбувати. Вона втомилася.
• А ви хто такі? – неприязно гукнув Дормидонт, не стишуючи свого гучного голосу.
• Ми – охоронці принцеси.
• З якого часу?
• А з того, як королівство зняло жалобу.
• Ага! То ви і є ті мандрівні хлопці, що посіяли в королівстві смуту? А я собі думаю…
• Ні, ми – ті хлопці, що поступово наводять в королівстві

лад.

• То я вас зараз…

Та дивна річ. Щось наче паралізувало силу Дормидонта.

Він не міг наблизитися до хлопців.

Махав безпорадно руками, робив якісь химерні жести, але вони на хлопців не впливали.

Дормидонтгарачководумав,шукавпричинусвогобезсилля.

Нарешті збагнув, щось підказало йому, що хлопці захищені від його чарів. Він нічого не може їм заподіяти. Розгублено стояв і міркував. Раптом у темряві почулося лопотіння крил і голосне зловісне каркання. Чорний ворон взявся наче нізвідки. Він впав на голову розгубленого Дормидонта і став його немилосердно клювати.

• • Ти що, здурів? – закричав Дормидонт.
  • Ні, це ти здурів, – зловісно закаркав ворон. – Я служив тобі віддано і вірно, а ти ось як мені віддячив.
  • Але ж ти мертвий. Звідки ти тут взявся?
  • Так, я мертвий. Але хіба ж ти не знаєш, що всі злі сили вночі оживають? І я ожив, бо я теж зла сила. Завдячуючи тобі. Тепер я кожної ночі оживатиму, кожної ночі я прилітатиму до тебе і клюватиму тебе, клюватиму, скільки стане у мене сил. І ти нікуди від мене не сховаєшся, бо ти живий, а я – мертвий. Я скрізь тебе знайду.
  • Послухай… Та перестань, мені ж боляче.
  • І мені було боляче. А ти ж як думав?
  • Скажи, що я маю зробити, щоб ти від мене відчепився?
  • Єдине: оживити мене.
  • Але ж…
  • Не знаю. Сам думай, як це зробити. Тобі це краще знати, ти ж – чарівник. Правда, злий чарівник. Тобі легше робити зло, ніж добро. Та цього разу мусиш поступитися. Бо інакше – я до кінця днів твоїх буду тобі мстити за всі твої злодіяння. І ти мені нічого не зробиш, бо я – мертвий. Вдруге мене не умертвиш.

Дормидонт вже й про короля забув, і про принцесу, і про хлопців, що мовчки спостерігали ту сценку. Він захищався від чорного ворона і нарешті пообіцяв, що, коли зійде сонце, оживить чорного ворона. Птах полетів геть.

Тепер Дормидонт міг знову розмовляти з хлопцями.

• • Послухайте, хлопці. Ви чужинці, вас це не стосується.

Мені потрібний королівський трон.