• • • Що це так гарно співає? Це пташка?
    • Ні, принцесо, це сопілка.
    • Ах, як же гарно вона співає.
  • Відчини вікно, принцесо. Тоді ти краще будеш чути сопілку.
  • Не можна відчиняти вікно.
  • Чому?
  • Бо я хвора.
  • Забудь те слово. Зовсім ти не хвора. Відчини вікно. В твоєму саду так гарно. І сопілку краще почуєш. От спробуй.
  • Зараз я покличу прислугу і накажу відчинити вікно.
  • Навіщо кликати прислугу? Хіба ти не можеш зробити це сама?
  • Не знаю. Ніколи не пробувала. Я ж принцеса.
  • То й що?

Принцеса непевно встала і підійшла до вікна. Відсунула важкі штори, а потім відчинила вікно.

З саду війнуло прохолодою, запахом квітів. Співало птаство, і в голоси птахів вплітався ніжний голос сопілки.

• • Там… Так гарно. Я хочу туди.
  • То виходь, принцесо. Це ж твій сад.
  • А хіба ж мені можна? Я ж…
  • Можна, Квітано. Можна і потрібно.
  • Але ж… Там батько і сторожа. Вони мене не пустять, вони мені не дозволять.
  • А хто ж тобі може що-небудь заборонити? Ти ж принцеса. Але, зрештою, давай зробимо інакше. Я вилізу через вікно, а за мною і ти. А я тебе підтримаю.
  • Ой, а це хіба не…
  • Це прекрасно, Квітано. Ти й сама переконаєшся, як це прекрасно.

І принцеса зважилася. А там, у саду, був зовсім інший світ, якого Квітана ще не бачила, сидячи за зачиненими та заштореними вікнами. А тут співало птаство, пахли і тішили око квіти. Квітів було так багато, що очі розбігалися, на них дивлячись. Принцесі хотілося до кожної квітки підійти, з кожною квіткою заговорити. І в тому царстві світило сонце і щось награвала сопілка.

Тепер вона награвала якийсь веселий танок, і принцеса йшла, пританцьовуючи і посміхаючись.

• • • Квітано, – озвався до неї Данило. – Тепер ти бачиш, якої краси ти була позбавлена?
    • Так, бачу. Але ж я…
    • Не кажи того недоброго слова. Ти не хвора. Хтось навмисне робив тобі зло, ізолював тебе від світу. Хтось і батька твого переконав, що ти хвора, і всіх підданих змусив чорні кольори носити і не посміхатися. Це мусила бути дуже недобра людина. Сумне королівство. А ти жива і здорова, молода і гарна. Тобі треба танцювати на балах, носити гарні сукні, приймати гостей, як це роблять всі принцеси. А там, гляди, і принц якийсь посватає. А тепер добре подумай, принцесо. Хто міг бажати тобі зла?
    • Не знаю.
    • А ти згадай, Квітано, від кого ти вперше почула, що ти хвора?
    • Не пам’ятаю.
    • Згадай, принцесо, це дуже важливо.
    • Здається… Так, від нього. Я згадала. Живе тут у нас брат мого батька. Колись вони з батьком навіть ворогували за королівський трон. А потім він наче змирився. До мене дуже добре ставився. А я чомусь його не любила, уникала його і не вірила жодному його слову. Так, це він сказав моєму батькові, що я серйозно і невиліковно хвора. От і…
    • Це, Квітано, видно, дуже недобрий чоловік. Він хоче тебе згубити. Не слухайся його, принцесо.
    • А як же я його не буду слухатися? Мій батько його слухається, весь люд його слухається. Як він скаже, то так всі і роблять. От сказав всім носити по мені жалобу – всі й носять. А я жива! А я ще зовсім молода! Тому й плачу як день, так ніч. А що з тих сліз? Тільки лице марніє та врода молода блякне.
    • Боротися треба, принцесо.
    • А як боротися? Хіба я можу?
    • І можеш, і мусиш, Квітано. А ми з моїм братом тобі

допоможемо.

• • То цей сопілкар – твій рідний брат?
  • Так, брат. Не по крові, а по честі.
  • А таке буває?
  • Як бачиш, буває.
  • То що нам далі робити?
  • Ходімо до твого батька, Квітано. Все йому розкажемо, спробуємо його переконати.
  • То й ходімо. Тільки… Тільки мені здається, що мій батько сам боїться того… Того недоброго чоловіка.
  • Ходімо. Спробуємо його підбадьорити і переконати, щоб він перестав його боятися. А головне – конче треба, аби твій батько повірив, що ти цілком здорова.
  • Мені й самій важко в те повірити. Мене так довго переконували, що я невиліковно хвора, що я вже майже померла.
  • Забудь. Ти молода і гарна. А головне – цілком здорова.

Ходімо до твого батька.

Хлопці так захопилися порятунком принцеси, що й самі від себе такого не сподівалися.

Найважче було переконати короля. Він ніяк не хотів чи не міг повірити хлопцям, що принцеса зовсім здорова і що їй нічого не загрожує, крім… Одного недоброго чоловіка.

• • Тепер треба звеселити край. Люди вже так звикли носити жалобу і відвикли посміхатися, що буде надзвичайно важко повернути їх до нормального життя. Принцесі конче потрібно, щоб довкола неї всі посміхалися і веселилися. Тоді вона більше ніколи не захворіє.

Хлопці почали шукати серед людей жартівників, музикантів, співаків і танцюристів. Такі, ясна річ, були. Просто вони боялися зголошуватися, бо знали, як це небезпечно. Вони ніяк не могли повірити хлопцям, що все відтепер буде по- іншому, як колись було. Довелося королю спеціальний наказ видати, що відбудеться велике свято з нагоди одужання його

доньки принцеси Квітани. А ще в тому наказі був припис: всім негайно зняти темний одяг.

А хто не зніме, то це означало б, що він не радіє разом з королівською родиною, що одужала принцеса.

Що тут почалося? Всі вийшли на вулиці, посміхалися, вітали одні одних. Особливо раділа молодь. Дівчата повдягали свій найкращий одяг. Стрічки, квіти, розмаїття барв і музика. Королівство давно вже такого не знало.

• • • Стільки красунь, що очі розбігаються, – сказав Данило.
• Але таки моя художниця найкраща.

Ні одна красуня не може дорівнятися до неї своєю вродою.

• • Ніколи не думав, що на світі стільки гарних дівчат, – посміхнувся Кирило.

І все ж найкращою була Квітана. Вона вражала всіх вродою і витонченістю, а надто розумом.

Поводила себе просто і гречно. Знала, що кому сказати, як кому відповісти. Старшого не скривдила, рівного собі за віком не зневажила, молодшого лагідним поглядом обігріла.

• • Колись з нашої принцеси гарна королева буде, – казали

одні.

• • Комусь наша принцеса гарною дружиною стане, – казали

другі.

• • Своїм батькам на старості доброю втіхою буде, – казали треті. А вже як музики до танцю заграли, то така нестримна радість охопила людей, що й не сказати. Давно вже люд так не веселився. А на Квітану любо будо дивитися. Кирило сказав:
  • Знаєш, мені дуже шкода, що така гарна дівчина і – принцеса. Була б вона простого роду, то я б вже звідси нікуди і не їхав. А так…

Глянув Данило на свого брата не по крові, а по честі та й посміхнувся.

• • Що ж, спробуй.
  • Так вона ж принцеса.
  • А ти однак спробуй. Тим паче, що в тебе є така добра

помічниця.

• Про що ти?
• Та про твою чарівну сопілку. Ти бачив, як вона сподобалася принцесі? До життя її повернула.
• Так то ж сопілка, а не я.
• Хто зна, хто зна. Дівоче серце – то таїна. Його відразу й не розгадаєш.
• А звідки ти так добре знаєш про дівчат? Ти ж либонь молодший за мене.
• Та вже знаю. Бував у бувальцях.
• Начувайся, Даниле. Бо далі помандруєш сам.
• Шкода буде. Та щастя – то така річ… За брата я лише порадію.

Злого чаклуна і відьмака, підступного Дормидонта, котрий ладен був згубити не тільки принцесу, а й рідного брата, аби тільки загарбати королівський трон, саме не було. Він полетів аж до Росомахи, де збиралися на свою раду злі сили. Тут у королівстві він залишив свого чорного ворона.

• Ти ж гляди мені, – наказав Дормидонт, – коли що, негайно лети. Ти знаєш, де мене шукати. У Росомахи.
• Кар! Знаю. Коли що – прилечу.
• Тільки не гайся, бо сам розумієш. Тут у королівстві є такі сили, що можуть зруйнувати всі мої плани. Це музиканти, співаки, поети, танцівники і жартуни всякі. Правда, я їх добряче- таки залякав. Але, коли мене не буде, то всяке може статися. Запам’ятай: у королівстві не повинно бути ніяких веселощів. Принцеса хвора.
• А як будуть веселощі?
• То відразу й лети за мною.
• Добре, володарю.
• Мудрий птах. І надійний. А головне – чорний. Люблю чорні кольори. Це мої кольори.

Довго чи коротко радилися у Росомахи злі сили, затіваючи проти людства всякі лихі витівки.