• Не в’язни, Росомахо, – гарикнув на неї старий. – Не хоче хлопець твоєї доньки.
• Як не хоче? Чому не хоче?
• Отак. Не хоче – і все. Розумієш, ти вже всім набридла. І мені також. Запам’ятай: твоя донька не знайде собі нареченого, аж доки ти не будеш жити чесно і не перестанеш чинити людям пакості.
• Ой, я нещасна! Ой, я безталанна!
• Перестань. Тебе вже всі знають і ніхто не пожаліє. Ти краще слухай, що я кажу. Передай своїм братам: і перевізнику, і Чорному Вершнику. Нехай покинуть свої безчинства.
• А що вони? Вони нічого.
• Нічого, кажеш? А навіщо Чорний Вершник їздить вночі по степу та людей лякає? Чи ти думаєш, що я не знаю?
• Ну що ти! Це наклеп. Він нічого такого не робить.
• Нічого, кажеш? А он хлопці його бачили. Бачили, хлопці, Чорного Вершника?
• Бачили, бачили.
• А ти кажеш. Та ще перевізнику передай, щоб не брав з людей за перевіз велику плату.
• Та що ти! Він і не бере. Хіба там щось з когось, дещицю якусь.
• А он хлопця чому він через ріку не перевіз?
• Хіба не перевіз? Ну, я у нього запитаю.
• А запитай, запитай. А зараз лети додому, випусти всі хмари з льоху і братам своїм передай: не будете жити чесно на землі, то закину я вас он на ту градову хмару. Ще й сторожу з вогняними різками поставлю. Та й будете там сидіти. І ніякі чари, ні ворожіння вам не допоможуть.
• Що ти! Що ти! Ми собі чесні чарівники. От тільки у мене клопіт: знайти нареченого для моєї доньки.
• А у перевізника що за клопіт?
• А перевізник має двоє дітей – доньку і сина. У нього ще більший клопіт. Він шукає нареченого для доньки і наречену для сина. Якби оцей хлопець йому один зі своїх подарунків віддав,

то може б одна з трьох сестер і була б моєму брату за невістку, а так…

• • А Чорному Вершнику чого треба?
  • О, Чорний Вершник спить і в сні бачить себе найдужчим і найбагатшим.
  • А навіщо ж йому сила?
  • Як навіщо? Щоб багатства всього світу собі здобути.
  • У дурня й бажання немудрі. А навіщо ж йому те багатство?
  • Як навіщо? Щоб цілий світ собі підкорити. Хіба ж ти не знаєш? У кого сила, у того й багатство, а в кого багатство, той володіє світом.
  • То скажи йому, що такого ніколи не буде. Ви троє – це зло. А зло ніколи не запанує над світом. От ці два хлопці добро людям зробили – живу воду повернули.
  • І не вони повернули. Ти їм допоміг.
  • Вони б і без мене впоралися. Трудящі хлопці. Я просто пошкодував їх та людей пошкодував, що без води страждають. От я і допоміг.
  • А хмари? Де ти взяв хмари? Я ж їх усіх…
  • В льосі зачинила? Не всі, Росомахо, не всі. Не думай, що ти така дужа і могутня. Це мої хмари. Над ними, окрім мене, ніхто влади не має. Лети додому і негайно випусти з льоху всі хмари. І братам передай все, що я казав. Бо інакше – знаєш, що буде.
  • Що ти! Що ти! Навіщо мені ті хмари? З ними тільки клопіт. От якось розбушувалися, то ледве мого льоха не рознесли. Аж донька злякалася.
  • От якби були рознесли, ото б я сміявся.
  • Що ти! Що ти!
  • Ну, лети вже. Чи попросити у Данила для тебе трошки полину і свяченої солі? Щоб тобі краще летілося.
  • Що ти! Що ти! Не треба. Лечу вже.
  • То гляди мені, Росомахо. Щоб все було, як домовилися.

Бо ти мій норов знаєш.

А тимчасом люди готувалися до свята. Хіба не свято?

Вони нарешті мають воду.

Вдосталь води. Русло пересохлої річки вщерть виповнилося життєдайною водою, і річка потекла по долині, напуваючи землю, кожну квіточку, кожну травинку. На майдані в центрі села накривалися святкові столи. Казали, що на те свято має прибути сам володар тих країв, котрого люди ніколи й не бачили. Він нібито має власноруч нагородити двох чужинців, що допомогли людям добути воду, звільнити її від полону кам’яних брил і від чарів злої чаклунки.

Свято було у розпалі, коли володар таки з’явився. З усім почтом, з прислугою і всім своїм придворним панством. Свято, що саме набирало обертів, затихло. Спинилися танці і співи, перестали грати музиканти. Всі чекали, що скаже володар. І він заговорив.

• Я вітаю вас, мої піддані, з великим святом води. Вітаю і вас, славні чужинці. Моя вдячність вам не має меж. Якої нагороди ви собі бажаєте?

Хлопці мовчали. Але це було не дуже гречно. Треба було щось відповісти. І Данило сказав:

• Для нас найвищою нагородою є радість в очах людей, що могли нарешті вгамувати спрагу. Але, коли ваша ласка така велика, то ми б з братом попросили собі пару коней, щоб нам було легше мандрувати по світу.
• О, це нагорода, достойна лицарів. Але нам би дуже не хотілося відпускати вас з нашої країни. Ми хотіли б, аби ви назавжди залишилися у нас.
• Ми вам вельми вдячні, володарю, але ми з братом маємо намір продовжити свою мандрівку, щоб колись повернутися в ті краї, де ми народилися.
• Похвально, дуже похвально. А якби ми запропонували вам двох наречених з королівського двору, ну, скажімо, двох принцес?

Майданзавмер. Щоскажутьчужинці? Невжевідмовляться? Отак привселюдно? Краще б вони того не робили. Це дуже

небезпечно. Це розумів кожен з присутніх. Володар такого не прощає.

• • Це надто велика честь для таких простих хлопців, як ми, – сказав Данило. – І тому, та й не тільки тому, ми змушені відмовитися від такого щастя.

Володар спохмурнів.

• • Я таке двічі не пропоную. Ви ще можете передумати.
  • А ми змушені і вдруге відмовитися. Ми хлопці ще молоді, мусимо ще багато пізнати і навчитися, а вже потім вибрати собі гідних наречених.
  • То може ви вважаєте, що королівські доньки вас не вартують?
  • Ні, володарю, ми так не вважаємо. І ще раз дякуємо за честь. Та в нашому краї, звідки ми родом, хлопці самі мають вибирати собі наречених. Так у нас заведено.

Хлопці сіли, свято продовжувалося. Дід Громовик, що сидів поблизу, тихо сказав:

• • Ну, хлопці, начувайтеся. Ускочили ви в халепу.

Придивіться уважно до володаря. Чи не нагадує він вам…

• • А я дивлюся і думаю: кого він мені нагадує? – тихо сказав Данило. – Тоді поночі я його не розгледів, та по блиску очей я його впізнав. Це Чорний Вершник.
  • Тсс! Тихо. Він дивиться в наш бік. Як здогадається, що ми його впізнали, то буде нам. Мені що? Я його не боюся. А от вам буде непереливки.

Свято закінчувалося при ранковій зорі. Всі потихеньку розходилися, роз’їжджалися.

Наші подорожні попрощалися з дідом Громовиком.

• • Я, хлопці, буду за вами стежити. Коли що, то прийду вам на допомогу. Сподівайтеся на мене. Ми разом подолаємо зло. Головне – ні в чому лихій силі не поступатися. Ні в чому, ні в якій дрібниці. Запам’ятайте це. І бережіться.

Вранці хлопців покликали до двору володаря, начебто для того, аби вони вибрали собі коней до смаку для подальшої подорожі. Це так сказалося. А насправді – аби хлопців ув’язнити

і вже ніколи не випустити або змусити їх слугувати Чорному Вершнику. Прийшли хлопці, а їх скоренько ухопили та й кинули у в’язницю.

• За що? – здивувалися ті.

–Нашволодарзнає,защо.Нашволодар–найсправедливіший в світі.

Замкнули хлопців. Сидять вони та й журяться, думають, що їм робити, як своїй біді зарадити. Чи дрімали наші в’язні, чи ні, коли десь так опівночі став перед ними Чорний Вершник, наче з-під землі вродився.

• Ну що, розумники? Поквитаємося?
• Чи ти з нами? Чи ми з тобою? – озвався Данило.
• Бачу, хлопче, ти не з лякливих. Переходь до мене на службу – і буде тобі добре. Матимеш все, що захочеш. Мені саме такі хлопці потрібні.

Замість відповіді Данило сипнув йому в очі свяченої солі, а його коневі під ноги жменю полину. Чорний Вершник з криком щез, наче крізь землю провалився.

• Що нам, брате, робити? – зажурився Данило. – Якось треба звідси вибиратися. А як?
• Дід Громовик обіцяв допомогти, – тихо сказав Кирило.
• Казав пан: кожух дам, та слово його тепле. Чи Громовик хоч знає, що ми тут сидимо? Кругом мури. Ні вікна, ні шпариночки найменшої.

І не чули хлопці, і не бачили, що надворі почалася гроза. В своєму кам’яному мішку брати не чули, як грім раз за разом потрясав землю. Аж раптом вогняна блискавиця сяйнула так страшно, що ті, хто її бачив, змушені були аж очі заплющити. А потім як ударить грім – аж в’язниця навпіл розпалася, не завдавши шкоди хлопцям. І тут-таки почувся голос діда Громовика:

• Виходьте, хлопці. А ви думали, що дід Громовик за вас забув? Ні, хлопці, я за своїх друзів не забуваю.

Хлопці з в’язниці, а тут сторожа наскочила.

• Куди ви? Не можна. Наш володар наказав…

Та дід Громовик розмахував своєю вогняною різкою і

гукав:

• • Який володар? Я тут володар. Ану, давайте сюди вашого господаря. Кличте його сюди негайно. Нехай стане переді мною.

А володар не йде, боїться. Громовик втратив терпець.

• • Я ще довго буду його чекати? Краще нехай сам виходить.

Бо коли я до нього зайду, то гірше буде.

Мусив вийти володар до Громовика. Зіщулився, змалів, став перед Громовиком, як хлопчисько, що, пустуючи, наробив шкоди.

• • Що ти собі дозволяєш? – гримнув дід. – Я для чого тебе тут посадив? Щоб ти чесно і по справедливості краєм правив. А ти що? Спершу з своєю сестрою Росомахою людей води позбавили, а тепер так віддячив хлопцям за їхню працю? Згинь, ворожа сило, назавжди з нашої землі!

Та й махнув вогняною різкою. Володар щез разом зі своєю сторожею. Тільки засвистіло.

• • Тепер все. Тут має владарювати добрий і чесний чоловік.

То може, хлопці, хтось з вас відважиться?

• • Я так думаю, – сказав Данило, – що нам ще рано честі такої удостоїтися. Ще не час.

А Кирило додав:

• • Дозволь нам ще світом помандрувати, розуму поміж людьми набратися, дізнатися, нащо ми здібні.
  • Ну, що ж, наміри у вас добрі. Боріться зі злом. А коли моя допомога потрібна буде, то й я зі своїми блискавицями та громами долучуся. А щоб вам було легше в дорозі, візьміть собі добрих коней, обіцяних вам в нагороду за вашу нелегку працю. А від мене ось вам пляшка з водою. Вона ніколи не буде порожня, скільки б води ви з неї не пили.

Подякували хлопці Громовикові, взяли добрих коней, харчу трохи на дорогу – та й поїхали. Виїхали в степ, а він зеленіє, птаством озивається, квітами та високою травою подорожніх вітає.

Їдуть вони день, їдуть другий, їдуть третій – аж доїжджають

до царства чи королівства.

Тільки чудне якесь воно. Ніхто з людей не посміхнеться, всі в чорному, наче жалобу по комусь носять. Побачили подорожні

• та й до них:
  • Що тут у вас трапилося? А ті їм:
  • Негайно одягайте темний одяг, щоб нічого світлого. І не посміхайтеся ні в якому разі. Щоб і натяку на посмішку не було. Бо дізнається король – тоді горе вам. Ніхто вас тоді не втятує.
  • А що ж це у вас за королівство сумне таке? Що тут у вас трапилося? Яке горе?
  • Принцеса хворіє. Єдина донька короля.
  • Але ж вона ще жива? То чого ж ви по ній дочасно жалобу носите?
  • Так велено.
  • А що ж у неї за хвороба така?
  • Ніхто не знає. Вже лікарі з усього світу до неї приїжджали, ліки всякі їй давали – нічого не допомагає.
  • А що ж болить у вашої принцеси?
  • Нічого не болить. Сидить вона у світлиці з позаслонюваними вікнами, плаче гіркими слізьми і нікого бачити не хоче. Їй золото – не хоче, їй перли – і не дивиться, їй коштовності всякі – вередує і ще дужче плаче. От король і звелів всім жалобу носити, ніяких забав не робити, аж доки принцеса не одужає.
  • Е, то кепські ваші справи, – сказав Данило. – Поведіть- но нас до короля. А одяг жалобний?
  • Це потім.
  • Король розсердиться.
  • Нічого. Ви йому скажіть, що два мандрівники беруться вилікувати його доньку.

Доповіли королеві. Він звелів покликати двох сміливців, що зважилися з’явитися перед ясні очі короля у світлому одязі.

• • Хто ви такі? – суворо спитав король.
  • Ми мандрівники собі, – відповіли хлопці.
    • Чи правда, що ви беретеся вилікувати мою дочку?
    • Правда. Беремося, ваша величносте, але при одній умові.
    • При умові? Це ви мені, королю, ставите умови? Ви, невідомі чужинці? Та я велю вас…
    • Твоя воля, королю. Як хочеш. Але тоді ми не зможемо вилікувати твою доньку.
    • Ну… Кажіть вашу умову.
    • Віддай наказ, щоб всі в твоєму королівстві зняли жалобу.

Нехай всі одягнуть яскравий одяг і щоб ніякого смутку.

• • • Та як ви смієте? Ніхто досі не смів такого мені казати.
    • Сміємо, королю, бо хочемо, щоб твоя донька посміхалася і щоб у твоєму королівстві запанувала радість.
    • Ви – чужинці. Вам байдуже до нашої біди. Вам важко уявити, яке це горе! Донька моя, принцеса…
    • Нема у вас ніякого горя. І принцеса ваша здорова. Тільки всім, хто заходить до принцеси, і слугам, і няням, і навіть кухарям, звеліть одягнути найяскравіший одяг і неодмінно посміхатися.
    • Ну, чужинці, якщо після всього принцеса не одужає, тоді начувайтеся.
    • Ти, королю, слухайся нас – і все буде добре. Віддавай наказ, щоб всі в твоєму королівстві негайно зняли жалобний одяг і посміхалися.
    • Мої піддані вже так давно не посміхалися, що либонь забули, як це робиться.
    • Що ж, нехай вчаться посміхатися. Це просто необхідно для одужання твоєї доньки.
    • Бідна принцеса, – співчутливо сказав Кирило.
    • Ти, Кириле, не зітхай, а діставай свою сопілку. Щось вона у тебе залежалася. Скажи їй нехай вона нагадає найкращі свої мелодії. А ти, королю, покажи моєму брату, куди виходять вікна принцесиної світлиці.
    • У сад. Щоб ніхто принцесу не турбував.
    • Отам, Кириле, і замаскуйся. Отам і награвай найкращі свої мелодії. А мене, королю, звели провести до принцеси.
  • Вона тебе вижене.
  • Не вижене. Ще жодна дівчина не виганяла мене з-перед своїх очей. А ти, королю, віддавай розпорядження. Роби все, що ми тобі сказали.

От зайшов Данило у світлицю до принцеси. А принцеса сидить в подушках та й плаче.

Лице опухло від сліз, очі червоні, а вона все плаче та й плаче. І де тільки ті сльози беруться?

Повітря спекотне, сперте, задушливе, вікна заслонені. Світлиця вся в килимах, ні картинки, ні квіточки. Жоден звук сюди не долинає. Приглянувся Данило до принцеси – а вона гарна, як намальована, от їй би тільки посмішку.

• • Добрий день, дівчино, – привітався Данило.
  • Я – принцеса.
  • То й що, що принцеса? Але ти однак дівчина. І, мушу тобі сказати, дуже гарна. Тобі б тільки посміхнутися. А ще я хотів би знати твоє ім’я.
  • Я – принцеса.
  • Але ж у тебе має бути ім’я, як у кожної дівчини.
  • Ім’я… Квітана. Але так мене вже давно ніхто не називає.
  • Яке чудове у тебе ім’я. Квітана…
  • А ти лікар?
  • Ні, я просто хлопець. Мандрую собі по світу.
  • А до мене приходять тільки лікарі.
  • Навіщо тобі лікарі? Хіба ж ти хвора?
  • Не знаю. Мабуть, хвора. Бо чому ж тоді до мене лікарі приходять?
  • Скажи, принцесо, у тебе щось болить?
  • Ні.
  • Тоді чому ж ти хвора? У хворих неодмінно має щось боліти.
  • Ні, у мене нічого не болить.
  • Значить, тобі неодмінно треба посміхнутися. Як оця дівчина.

І Данило показав принцесі портрет художниці, подарований йому. А ви пам’ятаєте, що кожен, хто дивився на той портрет, радісно сприймає світ і забуває про всі свої біди та негаразди. А тут же і бід ніяких не було – то й забувати нічого.

• • • Вона принцеса?
    • Ні, вона проста дівчина.
    • Гарна. А я думала, що гарними бувають тільки принцеси.
    • І принцеси також бувають гарними. Особливо, коли вони посміхаються.
    • Неправда. Принцеси завжди гарні.
    • Коли плачуть – ні. У тебе є дзеркало?
    • Нема. А що?
    • Звели повісити тобі велике дзеркало, щоб ти завжди могла милуватися собою, яка ти гарна. Ну, поки що візьми моє, маленьке.

Принцеса довго вдивлялася в дзеркало. Вона бачила своє опухле від сліз обличчя.

• • • У тебе дзеркало погане.
    • Ні, принцесо. Дзеркало показує те, що є.
    • Ця дівчина краща, – капризно сказала принцеса і тупнула ніжкою.
    • А тепер спробуй посміхнутися.

Вона спробувала, але на опухлому від сліз обличчі це не дуже добре вийшло.

• • • Спробуй сьогодні і завтра не плакати – і тоді в тебе це вийде. І тоді ти будеш дуже гарна.
    • Така, як та дівчина?
    • Не знаю. Може навіть краща.
    • Добре, я спробую.

І тут з саду долинув тихий голос сопілки, що виводила якусь дивовижну мелодію. Принцеса дослухалася.