• Е, Даниле, – сказав здивований рибалка, – в тих дівочих подарунках сила дивна захована. Недаремно перевізник і Росомаха їх так добиваються.
• А звідки перевізник і Росомаха про них знають?
• Та вже знають. Вони, хлопче, про нас все знають. Або майже все. А звідки? Ворожать. І по зірках, і на картах, і навіть на кавовій гущі.
  • На кавовій гущі? Аж мені самому цікаво стало, що на тій кавовій гущі можна виворожити.
  • І не пробуй. Бо то гріх великий.
  • А що ж у тому поганого?
  • Не треба заглядати наперед ні в свою долю, ні в чужу. Бог того не хоче. І доля також. От розсердиться доля та й із доброї обернеться на злу.
  • А хіба може таке бути?
  • Ще й як може.
  • А ще мені хотілося б знати, що ж перевізник і Росомаха робили б з моїми подарунками, якби вони їх дістали.
  • О, краще тобі того не знати.
  • Чому?
  • А навіщо тобі знати, що можуть робити злі чаклуни з добром? Вони роблять так, щоб добра на світі стало якомога менше. А ми маємо дбати, аби добра ставало більше. Отак, хлопче-мандрівниче.
  • От дива! А я про таке ніколи й не думав. Живуть собі на світі люди – то й живуть. А воно ж не просто так собі.
  • Просто, хлопче, нічого не буває. От, приміром, зламав ти гілку. Просто так собі зламав. Не задумуючись. А воно ж не просто. Зламав гілку – поранив дерево. А йому болить, як і людині. Отак воно.
  • Як я ще мало знаю про світ. Дуже мало.
  • Коли захочеш, знатимеш більше.
  • Захочу, неодмінно захочу. Для того й у мандри вирушив: не скарбів шукати, а світ і людей пізнати. А може й щастя своє у тому світі знайду.
  • Я, хлопче, не ворожбит, та скажу тобі таке: коли ти, помандрувавши по світу, повернешся в той край, де ти народився, о там і знайдеш своє щастя. Ти був поруч, бачив його, та не знав, що воно – твоє щастя.
  • То чи варто тоді по світу мандрувати?
  • Варто, Даниле, варто. Сам же казав: щоб пізнати світ. Раптом несамовито загавкав собака. Так зло загавкав, наче

збирався когось роздерти.

Сидів на порозі і гавкав.

• Росомаха, – чомусь посміхнувся рибалка.
• Звідки ти знаєш?
• А по тому, як гавкає мій пес. Він тільки на неї так гавкає.

А ось і вона.

Стара і справді спинилася навпроти дверей хатинки, але близько не підходила. Спинилася та й загукала:

• Так і знала! Він уже в тебе! І ти його, ясна річ, вже встиг нагодувати. Вічно ти мені стаєш на перешкоді.
• Чого тобі, Росомахо? – рибалка спокійно так до старої.
• Якби не ти, то мала б моя донька нарешті достойного нареченого.
• Дуже йому потрібна твоя донька.
• Зате він їй потрібний.
• Слухай, Росомахо, йди звідси, бо пущу на тебе свого пса
• і від тебе залишиться одна тільки твоя драна спідниця.
  • Дуже я боюся твого шолудивого пса!

Буран загарчав, наїжачився, але все ще чекав команди свого господаря.

• • Ах, ти не боїшся! Це ми зараз побачимо. Буран!
  • Ні-ні, не треба. Я вже зараз іду. Теж мені сусід! А може я прийшла солі позичити. А ти на мене пса. І не соромно? На стару жінку!
  • Солі, кажеш, позичити? Тобі свяченої?
  • Що ти! Що ти!
  • Слухай, Росомахо, іди звідси, доки я добрий.
  • Іду вже, іду. А все-таки хлопець мій буде. Я його однак допильную.

Та й пішла, залишивши після себе хмаринку куряви – недобрий знак свого приходу.

• • От відьомське кодло, – сказав рибалка.
  • І як ти тут живеш у такому сусідстві?
  • А що мені? Я її не боюся. Нехай вона мене боїться. Раз те, що у мене Буран, а друге те, що у мене над дверима

полин висить, а всяка нечисть полину боїться. А по кутах у мене свячена сіль насипана – теж засторога від всякого зла. Ну, хлопче, лягай, відпочинь. А я піду на сіті гляну: чи не попалося чого. Відпочивай і нічого не бійся. Я лишаю тобі Бурана. А відпочинеш – тоді я тебе, як захочеш, на той берег переправлю. У мене човник легкий, миттю домчить. І за перевіз нічого не візьму.

І засміявся.

• • • От мені поталанило, – сказав хлопець.
    • Нам обом поталанило, хлопче. Бо коли добро з добром зустрічається, то народжується ще одне добро, велике і світле. Того дня Данило вже нікуди не їхав – відпочивав. А наступного дня рибалка, давши парубкові харчів та води на

дорогу, перевіз його на той берег та й вони попрощалися.

Іде хлопець. Іде, щось собі тихенько насвистує. В торбині харчі і вода, в кишені – полин та сіль свячена – оберіг від всякої недоброї сили. Іде хлопець. Коли дивиться, а назустріч йому чоловік. Може й теж парубок, тільки трохи старший за Данила. Йде собі, не дуже поспішає. Чи діло у нього не спішне, чи притомився в дорозі. Порівнялися, а чоловік, привітавшись, і каже:

• • • Ти, хлопче, я бачу, дуже кудись квапишся. То чи не скажеш мені часом, куди?
    • Чому б не сказати, коли людині цікаво? Притомився я трохи в дорозі та й поспішаю до ночі до якогось житла дійти, щоб переночувати.

– Даремна праця, повір мені. Тут поблизу ніякого людського сліду на цілу добу ходу.

Задумався хлопець: що його робити? А чоловік той і

каже:

• • • Я не поспішаю, то охоче з тобою хоч би й тут заночував.

Та так пити хочу, що вже, здається, язик до горла присох. Хотів би якнайскорше до води якоїсь дійти, чи до великої, чи до маленької, аби напитися.

• • • То і я тебе либонь не дуже втішу, коли скажу, що воду я

бачив ще сьогодні зранку. А цілий день пройшовши, ні джерельця, ні кринички, бодай навіть калюжки якоїсь не зустрічав. Та не журися, вода у мене є. На, напийся, відведи свою душу. Правда, вода тепла, та зате мокра.

Напившись, чоловік сказав:

• • Щедрий ти, парубче, і, як видно, добрий. То як, кажеш, тебе звати?
  • Данилом колись батьки нарекли. Батьків уже давно нема, а ім’я зосталося – єдиний батьківський спадок.
  • А я – Кирило. Але я багатший за тебе. Мені від батька зосталася сопілка. Ось послухай.

Та й заграв. Та вже так заграв, що наче півсвіту подарував, аж небо нахилилося нижче, щоб ту гру послухати.

• • Е, Кириле, то ти, крім сопілки, маєш ще й хист неабиякий.
  • Це те, чого в мене ніхто відняти не може. А ти, Даниле, якщо хочеш, то буду я тобі за старшого брата.
  • Сиротою я ріс змалечку. Не мав я ні батька, ні матері, ні сестри, ні брата. То буду радий хоч тепер мати старшого брата.

От повечеряли вони тим, що було, сопілку послухали та горілиць просто неба повкладалися спати. Ніч видалася спекотна, зірна. Зорі були так близько, хоч їх рукою дістань. От полягали обидва подорожні, а що були потомлені, то відразу й поснули. А ще перед сном розмову таку мали.

• • Може хоч в який видолинок зійдемо?
  • Та чого там! Я цілий день ішов, та нікого не зустрів: ні пішого, ні кінного.
  • Та й і я так.
  • От бачиш. Твій день ходу та мій день ходу – разом два дні. І нікого. Ото ми з тобою забрели невідь-куди.

Коли чують – десь так опівночі вершник на коні скаче.

Обидва й прокинулися.

• • Хто б то міг бути? Та ще й о такій порі.
  • Не знаю. Думаю, що нічого доброго. Бо хтось добрий задня їздить.

• • • Зараз побачимо.

Тікати кудись поночі було ніяк. Та й чого їм тікати? Кривди нікому вони не зробили. Прикинулися, що сплять. Вершник під’їхав до них, спинився та й до свого коня заговорив:

• • • Ану, мій коню, подивися та скажи мені, що то за неробітники сплять посеред поля.