Шанобливо привітався.

• • • Чи міг би я, паніматко, трошки біля вас посидіти?
    • Сідай. Хіба я що? Місця вистачить. Ти, сину, не думай, що я вже зовсім немічна. Я ще міцна. Собі раду даю, сусідам на городі помагаю. Так що ти не думай.
    • А я й не думаю, бабусю. Та у ваші роки вам можна б і відпочити. Напрацювалися вже.

Непорозуміло глянула на Данила.

• • • А ти, сину… Не з наших?
    • Ні, бабусю, я подорожній собі. Випадково потрапив у ваше королівство.
    • А я думаю собі: ніби не схожий…
    • На кого, бабусю, не схожий?
    • Та тут ходять всякі… Часом в масках, часом так. Все видивляються за немічними та недужими, котрі вже працювати не здужають.
    • А навіщо видивляються?
    • Як навіщо? Звозять потім таких у бараки, щоб там вже собі вмирали. А я б таки хотіла на сонечко надивитися, на квіти, на птахів. Я, ти вже мені старій вибачай, подумала, що ти з тих.
    • Ні, бабусю, я не з тих. Мені потрібна ваша допомога.
    • Допомога? А що ж я можу?.. Ні, ти не думай, я ще міцна, собі раду даю. Але допомога…
    • Послухайте, а вам розкажу. Прийшли ми сюди удвох: я і брат мій, брат не по крові, а по честі. І тут з моїм братом лихо трапилося: він одягнув обручку. А в нього ж дружина вдома, щойно тільки побралися. Не можу я свого брата залишити і забрати його з собою не можу. Він все забув. І мене не впізнає.

Бабуся сумно подивилася на Данила.

• • О, хлопче, на те рятунку нема. Наші чарівники довго мізкували над тією обручкою. А таки придумали. От тепер і маємо.
  • Але ж не може такого бути, щоб не було на ті чари протидії.
  • Ти добре мислиш, парубче. Розумний ти, хоч і молодий.

Є протидія, та, думаю, ти з того не скористаєшся.

• • Бабусю, голубко, я все зроблю, що зможу. А якщо чогось не зможу, то теж зроблю.
  • Ой… – скрушно похитала головою. – Та слухай вже. Розкажу. Треба напоїти твого брата джерельною водою з того місця, де він народився. І обручку покропити тією водою – тоді вона розсиплеться і брат твій все згадає. А інакшої ради нема. Але ж це, певно, далеко. Як ти тієї води роздобудеш?
  • Не знаю, бабусю, буду думати.

Подякував Данило добрій бабусі та й пішов собі. Ішов і думав. І нічого придумати не міг.

«Як же ж мені тієї води дістати? – журився Данило. – От якби був дід Громовик, він би напевно щось придумав. Та як ти викличеш його з хмар? Та я все ж спробую».

Перейшов Данило кордони королівства, вийшов у степ, зняв руки до неба та як гукне:

• • Діду Громовику, чи ви чуєте мене? Чи ви бачите мене?
  • Бачу і чую тебе, сину мій, – у гуркоті грому почув Данило голос Громовика. Блиснули вогняні блискавиці – і дід Громовик перед Данилом з’явився, як вродився.
  • Знаю я твоє горе, хлопче. Три брати мені розказали. Бачив я їх. Додому скорше поміг їм добратися. А от як зарадити твоєму горю, повіриш, не знаю.
  • Я знаю, дідусю, як зарадити, – сказав Данило, – та не під силу мені та рада. Знайшов я у тому краю одну мудру бабусю. Вона мене навчила, що Кирила може врятувати джерельна вода з того місця, де він народився. Та вода зніме чари від обручки і розсипле саму обручку на порох. Тільки де я тієї води зараз

візьму? Я б і пішов по ту воду, не полінувався б, так це ж довго буде.

• • • Якщо справа тільки в тій джерельній воді, то матимеш ти її, ще й зараз.

І гукнув Громовик до своєї блискавиці:

• • • Лети чимдуж та поклич мені Веселку.

По недовгім часі у небі заблисла всіма кольорами Веселка.

І почувся голос її, ніжний і привітний.

• • • Ти кликав мене, дідусю?
    • Так, кликав. Негайно лети в те село, де народився Кирило.

Ти знаєш, про кого йдеться?

• • • Знаю. І село те знаю. Бувала там не раз. І хлопця того бачила, і сопілку його слухала.
    • То лети мерщій туди, набери води з джерела і повертайся.

Рятувати хлопця треба.

• • • Я миттю.

Та й зникла з-перед очей. Незабаром і повернулася, несучи на своєму коримислі два відерця джерельної води.

Мусив повертатися Данило в те осоружне королівство, хоч йому і не хотілося. Хлопець йшов, а над ним угорі пливла Веселка. Ото б подивувалися люди, якби таке диво побачили. Але дивуватися нікому було. Люди в небо не дивилися. Вони були заклопотані своїми земними справами. Кирило саме вийшов з хати і тепер стояв, протираючи заспані очі. Поряд була Сміяна.

• • • О, Веселка, – наче аж зрадів Кирило. І тут на нього наче дощ пролився.
    • О, сліпий дощ. Як у дитинстві, – засміявся Кирило. Але це був дивний дощ, бо пролився він тільки над Кирилом. Хлопець підставив долоні, зловив тієї цілющої води і випив. Змочив той дощ Кирилові голову, а здавалося, що й душу. Намочив він і ту незвичайну обручку. Обручка тут-таки розсипалася на порох, а Кирило відразу згадав, де він і що з ним.
    • О, Даниле, – кинувся до свого брата. – Де ти так довго

був?

• • Ти краще скажи, що було з тобою. Як це тебе вдалося так заморочити, що ти одягнув їхню обручку?
  • Обручку? Яку обручку? Кирило показав свою руку.
  • Нема в мене ніякої обручки. Що ти вигадуєш?
  • А Квітану згадав?
  • Квітану? А я її ніколи й не забував. Ні на хвилину.

Квітана! Як я за нею скучив.

• • Що таке? Де твоя обручка? – ніяк не могла второпати Сміяна. А як зрозуміла, то й заплакала. Вони плакали обидві з Співаною.
  • Що ж, дівчата, – сказав Данило. – Доведеться вам інших хлопців собі шукати. Нічого, знайдете. Ви такі гарні. І пам’ятайте: справжня любов сильніша за будь-які чари. А нам пора. Все добре, що добре закінчується. Ходімо, Кириле. Там на нас чекає дід Громовик.

А дід Громовик і справді чекав на хлопців. Чекав і хвилювався: як вони там? Чи вдалося вирятувати Кирила? Вже й вогняну блискавицю посилав. Та вона хлопців не побачила і ні з чим повернулася назад.

Аж ось і брати не по крові, а по честі. Ось вони! Обидва! Живі та здорові. На радощах загримів Громовик громами, блискавиці свої в небо повипускав.

• • Падай, Кириле, в ноги дідові Громовикові. Це він тебе вирятував. Якби не Громовик, то назавжди залишився б ти в тому королівстві, а Квітана при живому чоловікові зосталася б вдовою.
  • Та чого там? – загуркотів дід Громовик. – Я тільки допоміг. Іти долучився, Даниле. Та вже брата свого не картай. З кожним таке могло трапитися. Тепер, хлопці, час вам додому повертатися. Зачекалися вас ваші суджені. Що ж, живіть щасливо. Ви того вартуєте. Хто живе з добром, той неодмінно буде щасливий. А я навідуватимусь. Та й ви не забувайте один одного. Гостюйте, кумами будьте. Добра людина – то сила, а двоє добрих людей – то подвоєна сила. Нехай добро множиться.

Ну, прощайтеся, хлопці, та не назавше. А я вас довгою дорогою втомлювати не буду. Я скорочу ваш шлях додому. Закрийте очі

• і кожен за мить вдома буде. Крібле… Крабле… Бумц!

А вдома – як вдома. Малі попідростали, старі ще більше зістарілися, а молоді, ясна річ, переженилися та заміж повиходили. Ткаля і вишивальниця, втративши всю надію, заміж вийшли. А художниця все чекала Данила. Вірила і чекала. От він і прийшов.

Весілля було тихе і скромне. Зате радості було, що аж вихлюпувалася з переповнених сердець. А по весіллі почалися Данилові розповіді, цікаві, як казки. Розповідав дружині, потім дітям, та ще й на внуків тих розповідей вистачить.