«Здається, я влип. Як тепер я звідси виберуся? Якщо й знайду трьох братів, то що з того? І їх не врятую, і себе занапастив. Треба було хоч Кирила не брати. Там на нього Квітана чекає. А він тут… Веселиться. Добре хоч те, що мене ніхто не чекає».

Та й зітхнув: чи ж добре?

В кімнаті було шестеро хлопців. Данило був сьомий. Його зустріли приязно.

• • Що, розважатися не захотів? – посміхнувся один.
  • Та… Не бачу в тому нічого цікавого.

• • • У нас тут, брате, також з цікавим не дуже. Та все ж краще, ніж там блазнювати.
    • Що не кажи, а дівчата там гарні, – зітхнув чорноокий красень.
    • Гарні, та пустоголові. Не люблю таких.

«І з ким же з них можна відверто поговорити? – думав Данило. – А зрештою, однак у в’язниці. Куди вже гірше? Мабуть, тут всі на рівних».

Ще раз окинув всіх прискіпливо та й, зваживчись, запитав:

• • • А скажіть-но ви мені, хлопці, чи не чули ви часом про трьох братів? Вони теж десь тут у в’язниці.
    • Та ні, не чули. Тут, хлопче, аж сто тринадцять бараків, таких, як наш. Хіба ж про всіх почуєш?
    • Я б дуже хотів їх знайти.
    • Рідня твоя?
    • Ні, просто колись перетнулися наші дороги.
    • Е, так і видно, що ти не з нашого краю. У нас ніхто ніким не цікавиться. Хоч пропадай.
    • То зле.
    • Дуже зле. А що поробиш? Люди в нас такі.
    • Ні, я думаю, що люди й у вас всякі. Просто вони залякані якісь. Треба об’єднуватися та й боротися.
    • Кому об’єднуватися?
    • Тим, хто у в’язницях сидить. Адже сам казав, що вас багато.
    • Так. Сто тринадцять бараків.
    • От бачиш.
    • А з ким боротися?
    • З веселунами-неробами. Чи з тими, хто заставляє їх так бездумно веселитися. Ні, я не проти веселощів. Але всього має бути вміру. Попрацювали – можна й повеселитися. А не так, щоб одні веселилися, байдикували, а інші на них працювали.
    • Ти, хлопче, тихіше. Бо за такі слова знаєш, що може

бути?

• • Не знаю і знати не хочу. В тому ваша біда, що ви всього боїтеся. А треба людей гуртувати.
  • От, хлопче, нам би таких, як ти. Зоставайся у нас. Ти багато зможеш. Більше, ніж ми. І людей об’єднаєш, і поведеш їх за собою. Тобі повірять. Ти вмієш переконувати. Я й сам тобі повірив.
  • Ні, хлопці. Мені б тільки трьох братів знайти та й вирватися б звідси. Мені додому час. Набридло вже тинятися по світу.
  • Знайдемо ми трьох братів. Завтра виведуть нас на роботу в поле, то й розпитаємо.

От вранці повідмикали бараки та й вивели всіх у поле. Роздолля таке, що й робота не за кару, а за щастя здається. Стали одні в одних питати про трьох братів. Довго ніхто про них нічого сказати не міг, але нарешті-таки їх знайшли. Данила прикрили, і він безборонно пробрався до них. Всі три були заморені не так роботою, як засмучені безвихіддю, в яку потрапили. Як впізнали вони Данила, то крик радості готовий був зірватися з їхніх уст. Та Данило їх вчасно зупинив.

• • Тихо, братове. Не приветаймо до себе нічиєї уваги. Радіти будемо потім, коли виберемося звідси. Зараз ще не час. Ми з Кирилом прийшли сюди, щоб визволити вас.
  • То й Кирило тут? А де ж він?
  • Там, веселиться. А я проник сюди, щоб знайти вас. А якщо я вас вже знайшов, то тепер нам разом треба думати, як вибратися з тієї пастки.
  • Послухай, а як ви з Кирилом дізналися, що ми тут?
  • Дід Громовик сказав.
  • А хто такий дід Громовик?
  • Потім розкажу. А зараз… Як зробити так, щоб я був з вами?
  • Дуже просто. Охоронцям байдуже, хто в який барак йде. Вони розводять нас і замикають. А чи ти в свій барак пішов, чи не в свій, їм однаково. То й підеш з нами.
    • Та я бачу, що охоронців тут не дуже й багато.
    • Бо люди тут сумирні, я б сказав, старохопуди якісь. Їх можна було б взагалі не охороняти. Вони б і так не розбіглися. Не те, що наші люди.
    • Та я от думаю: як тих людей розворушити до якогось бунту? Тоді і нам було б простіше звідси вирватися.
    • Як звідси вирватися, не знаю. А людей підбити до бунту… Думаю, нічого з того не вийде. Люди тут законопослушні і всього бояться.
    • А я однак спробую.
    • А я не тратив би на те часу. Треба нам скорше якось звідси вибиратися. А вони… Нехай живуть далі своїм життям, до якого вони звикли.
    • Ні, хлопці, шкода людей, – заклопотано сказав Данило і цілий день був неговіркий та задуманий.

Кожного дня Данило давав себе замкнути в інший барак. А там вже говорив, говорив з людьми. Докоряв, просив, переконував, що в своєму житті вони можуть щось змінити. Одні категорично не погоджувалися, другі вагалися, треті сперечалися, та дехто таки приставав до Данилової думки. Поступово однодумців ставало все більше. Сіяти смуту серед тих переляканих людей було дуже небезпечно, та Данило про те не думав. Три брати пробували вгамувати його, та то була марна справа. Тепер три брати немало журилися, що Данило так захопився справами королівства, що й про їхній порятунок забув. Та й про свій також. А десь же там був ще й Кирило.

Та Данило не забув. Він думав про порятунок вдень і вночі. Але й не хотів тих нещасних людей залишати на поталу тим немудрим правителям.

Якось після роботи, коли саме був час повертатися у свої бараки, за знаком Данила охоронців, забравши у них зброю, загнали в один барак та й замкнули.

• • • Нехай посидять та подумають, як їм далі жити, – посміхнувся Данило. Охоронці на таке й не сподівалися, тому

все відбулося швидко і без всякого спротиву. Натовп людей рушив до королівського палацу. Дорога всім була добре знайома. Ще здалеку вони почули, як гримлять оркестри. Король любив з балкону свого палацу дивитися на танці та розваги. Дивився і посміхався: от, мовляв, яке у нього королівство. Ніде більше такого нема. А що розуму великого не мав, то так йому було легше керувати державою. Проблеми якось самі вирішувалися, без королівського втручання. Та й, здавалося, проблем ніяких не було. Їсти й пити було що, святочне вбрання шилося, танці і співи веселили душу щодня. А що ще треба для щастя? Коли король Веселій ХІV розважався отак, дивлячись на свій народ, якому, очевидно, дуже добре живеться – он як веселиться – схвильований і переляканий слуга звернувся до нього. Та король відмахнувся від слуги, як від надоїдливої мухи. Король зараз не хотів ні з ким говорити. Що той слуза собі думає? Нахаба! Хіба ж він не знає, що в такий час короля турбувати не можна? Правда, короля і в інший час турбувати не можна було. Хіба вони без його величності не знають, що їм робити? Але слуга не вступався, і король мусив на нього гарикнути.

– Ти що, з глузду з’їхав? Чого тобі?

• • Ваша величносте, там… Люди!
  • Які люди? Он веселяться, – ото люди, а все інше…
  • Ваша величносте, там… Багато людей. Там в’язні.
  • В’язні? А хіба вони не у в’язницях? В’язні! Чого вони хочуть?
  • Не знаю.
  • А ти б у них запитав. В’язні! Може вони хочуть повеселитися? То хай їм видадуть одяг і маски. Невже всякими дурницями треба турбувати короля. Є ж врешті-решт управитель.
  • От управитель і послав мене за вами. Щоб ви до них вийшли.
  • Послав за мною! Нахабство нечуване! Я – король. Хіба це моя справа розмовляти з в’язнями? В’язні! Чого вони тут? Хто їх випустив? Де охорона?
    • Не знаю, ваша величносте.
    • Ніхто нічого не знає! Тільки я мушу все знати.

Королю дуже не хотілося залишати веселощі. А ще більше йому не хотілося про щось думати. Та, видно, мусив. Він напружив свій куций розум і зійшов вниз. Управитель втік, слуги розбіглися, а на короля чекали в’язні. Веселій кипів від люті.

• • • Чого ви сюди прийшли? Як ви сміли?
    • Ми – твій народ, королю.
    • І чого хоче мій народ?
    • Найперше вели припинити цей шарварок. Нехай замовкнуть оркестри. За цим гармидером, королю, ти нас не почуєш.

Король наказав всім замовкнути. Кругом запанувала тиша. Вервечки яскраво прибраних дівчат здивовано завмерли. Хтось вже промовляв з балкону королівського палацу.

• • • Дорогі громадяни королівства веселунів! Чи не набридло вам бути загальним посміховищем? Ми не проти веселощів. Ми проти нероб і дармоїдів. Всі у нас мусять працювати. А попрацювавши, можна й повеселитися. У в’язницях мають сидіти злочинці. Ми хочемо жити своїми родинами, ми хочемо виховувати своїх дітей.
    • Геть в’язниці! Злочинці там не сидять.

Переляканий король ховався за чиїсь спини, а ті, що збилися тісною купкою, теж ладні були за когось сховатися.

• • • А далі вже справа не наша, – сказав Данило до трьох братів. – Нехай люди самі вирішують, як їм жити. Нам, хлопці, пора звідси вибиратися. Тільки я щось не бачу Кирила. Не можу ж я і справді його тут залишити.
    • Ми вже теж за ним дивимося. Нема його.

Тут до Данила підбігла Співана. Вона була заплакана.

Сльози ніяк не пасували до її яскравого святочного одягу.

• • • Даниле, я знаю, ти хочеш покинути наше королівство.
    • Дуже того прагну. Я після довгих мандрів хочу нарешті повернутися додому.
  • Візьми й мене з собою, Даниле. Я буду тобі доброю дружиною. А якщо ні, то просто буду жити поблизу. Я не хочу тут жити без тебе.
  • Е, дівчино, в нашому краю тобі жилося б дуже нелегко. У нас всі працюють, доглядають свою родину, плекають дітей, перуть, шиють, їсти варять. Ти до такого не звикла.
  • Я звикну, я навчуся. Візьми мене з собою.
  • Ні, дівчино, не візьму. Не маю такого права. У мене вдома є дівчина. Звикай жити без мене. Я тебе не надурив, бо нічого тобі не обіцяв. Думаю, що у вас відтепер почнеться нове життя. Ти мені краще от що скажи: де Кирило? Щось я його тут не бачу.
  • Твій брат у Сміяни. Вона одягнула йому свою обручку.

Тепер він залишиться з нею. А я не змогла.

• • Обручку? Як же ж так? Ех, Кириле! Це кепсько. Це дуже кепсько. Веди мене до нього.
  • Він тебе забув. Він все забув, що досі з ним було.
  • А ту обручку зняти якось можна?
  • Ні. Це вже навіки. Він тепер буде зі Сміяною.
  • Він не може залишитися зі Сміяною. У нього є дружина.

Вона його чекає.

• • Кирило її забув.
  • Веди мене до нього.

Кирило лежав на розкішній канапі. Біля нього сиділа щаслива Сміяна. Вона вороже глянула на Данила.

• • Ти, хлопче, даремно сюди прийшов. Твій брат має мою обручку. Він залишиться зі мною. Іди собі.
  • Якими лестощами, якими хитрощами ти одягнула йому обручку?
  • Він заснув і…
  • Він пив ваші напитки?
  • Так. Він дуже пити хотів і… Тепер йому тут подобається.
  • Я мушу зняти з нього ту ганебну обручку.

• • • Такої сили нема, щоб її зняти. Цей хлопець тепер мій.

Іди собі.

Данило не зважив на її слова.

• • • Кириле, вставай. Нам пора іти додому.
    • Я вдома, – тихо, якимсь чужим голосом озвався Кирило.
    • Тебе заморочено, брате. Скинь ту обручку. На тебе вдома чекає Квітана.
    • Не знаю я ніякої Квітани. Йди собі.
    • То може ти й мене не знаєш?
    • І тебе не знаю. Іди собі.
    • Я твій брат не по крові, а по честі.
    • Нема у мене ніякого брата ні по крові, ні по честі. Іди собі. Хіба не бачиш? Я відпочиваю.
    • І що мені тепер робити? – розгубився Данило. – От халепа.

Сміяна зло дивилася на нього.

• • • Йди собі. Я вже сказала: твій брат залишиться зі мною.
    • Такого я не допущу. Він мусить повернутися додому. І до Співани:
    • Невже нема ніякого способу, щоб повернути його пам’ять?
    • Нема.
    • Бути такого не може. Чуєш, Кириле? Ти мусиш повернутися до Квітани. Я тебе тут незалишу.
    • Квітана, Квітана…

Кирило потер чоло, а потім вхопився за груди.

• • • У мене щось отут запекло. Квітана… Щось таке знайоме… Ні, не пам’ятаю.
    • Добре. Я пішов, – сердито аж грізно сказав Данило. – Я мушу зняти з нього ту обручку.

Сміяна зло засміялася.

• • • Ну-ну… Дивися, щоб сам таку не одягнув.

Данило вийшов. На площі була сутолока. Тепер хлопець ні в що не хотів вникати. Йому лише треба було знайти трьох

братів, що все ще його чекали. Ось вони. Стоять і тривожно оглядаються довкіл.

• • Хлопці, – несподівано винирнув з натовпу Данило.
  • Ой, Даниле, – зраділи. – Тут таке робиться.
  • Нехай робиться. Нехай собі люди самі наводять лад у своєму королівстві. Їм тут жити. Ви, друзі, ідіть додому. Кланяйтеся нашим лісам і рікам, горам і долинам.
  • А ти?
  • Я ще тут мушу побути. Мушу свого брата з халепи рятувати.
  • Гляди, щоб і сам не вскочив у яку халепу.
  • Я не вскочу. А от Кирило одягнув їхню обручку – і все забув. Навіть дружину свою Квітану, яку любив над життя.
  • Кажуть, що це все, що від такого рятунку нема.
  • Кажуть. А я однак думаю, що на всякі чари має бути протидія. Не може бути, щоб не було. Повернуся я туди, де поля ясним зелом око тішать, де діти бігають, де люди живуть нормальним життям, не те, що тут. Пошукаю я там стару мудру бабусю. Мусять же і в них бути такі розумні бабусі. На них остання моя надія.
  • Ой, Даниле, а тобі не страшно?
  • Страшно. Але ще страшніше залишити тут Кирила, свого брата не по крові, а по честі. А ви ідіть, доки їхня увага звернена не на нас. Бо хто знає, як воно потім буде. Ідіть, люди добрі.

Подякували три брати та й пішли. А Данило пішов зворотнім шляхом. Йшов порожніми вулицями, потім лісовою стежкою. Боявся тільки, аби не заблудитися. То йому здавалося, що це зовсім не та дорога, то він раптом впізнавав її. І ось нарешті село. Тепер тільки б знайти таку стару і мудру бабусю. А як її знайти? Тут майже всі були люди похилого віку, котрим не до танців. Вони дивилися за дітьми, поралися на городах, годували курей і ще якусь птицю, якої Данило не знав.

«Ні, то все не те, не те, – гарячково думав Данило. – То все звичайні бабусі. А мені треба…»

Нарешті він побачив її. Старенька, зморщена, літа зігнули

її. Спираючись на костурець, бабуся, очевидно, вийшла погрітися на сонечку. Побачивши, що Данило прискіпливо дивиться на неї, бабуся злякалася. Дійшла до лавчини і похапцем сіла.

«І чого вони тут всі якісь перелякані? – вже не раз думав Данило. – Хоча б ота бабуся… Ну чого, здавалося б, їй боятися? Прожила вже своє. А от… Боїться».