веселки виграє.

• • • Ні, Даниле, тут таки гарно, – захоплено сказав Кирило.
    • Кириле, пам’ятай про Квітану. Не зачаровуйся чужою красою. Вдома маєш свою, рідну. Бо, знаєш… Так і голову не довго втратити.
    • А тобі хіба ж не подобається?
    • Мені, брате, подобається, але я пам’ятаю, що все це чуже і вороже.
    • І цей потічок ворожий? Ні, Даниле, це ти вже занадто.
    • Потічок може й не ворожий, але… Кириле, дістань-но свою сопілку. Щось ти її давно до уст своїх не притуляв.

Як заграв Кирило на сопілці, як засміялася вона, як затужила, то й птаство перестало щебетати, її слухаючи, а в Кирила сльози на очі навернулися.

• • • Пісні рідного краю, – тихо сказав Данило. – Єдина правда тут, на чужій землі.
    • Дякую тобі, чарівнице, що припам’ятала ти мене, дурного та нерозумного, – сказав розчулений Кирило і поцілував свою сопілку. Квітана зринула в його пам’яті, наче ось тут стояла вона біля потічка і посміхалася.

Аж раптом хлопці почули потужний дзвін, що бив немов на сполох чи скликав кудись.

• • • А це що таке? – здивувався Данило. – Може трапилося щось?
    • А може до церкви?
    • Цей край, Кириле, не такий, щоб люди тут до церкви ходили. Та й церков я тут щось не бачив. Ходімо на поклик того дзвона – то й дізнаємося, що воно таке.

По дорозі людей наздогнали. Всі поспішали на головну площу.

• • • Що воно таке, хлопці? – запитав Данило. – Чому дзвонить дзвін? Чи не сталося чого?
    • Та ні, – засміялися ті. – Це саме час починати веселощі.

Сьогодні у нас карнавал. А ви що, нетутешні?

• • • Так, нетутешні. Ми щойно вчора сюди прибули.
    • А-а, то ви ще тут нічого не знаєте. Тут у нас добре. А

головне – весело. А дівчата які! О, такого королівства нема ніде.

• • А хіба ж можна увесь час тільки веселитися? – спитав Данило. Хлопці глянули на нього здивовано і засміялися.
  • А чому ж не можна? Це прекрасно.
  • А ви, хлопці, з такими розмовами не дуже. Бо для таких, хто бунтується проти веселощів, у нас в’язниці є.
  • Тсс, Балагуре, – погамував товариш. – Про це не можна.

Тим паче чужинцям.

• • Чекай-но. Я розумію, що не можна, але ж хлопці мають знати. Щоб не вскочили в халепу.

А на площі вже гриміли оркестри і вирував веселий людський потік. Дехто був у масках, в чудернацьких костюмах, а дехто просто в святочному одязі. До Кирила відразу підбігла Сміяна.

• • Ти вже тут? А я вже тебе давно виглядаю та й виглядаю.

Ну, ходімо.

Та й повела Кирила в той веселий людський вир. Тут-таки до Данила підбігла Співана.

• • О, ти вже є! Привіт! Тут сьогодні особливо весело.

Карнавал! Розумієш? Ходімо. Маску хочеш?

• • Ні, Співано. Я сьогодні у ваших веселощах участі не беру. Пошукай собі когось іншого.
  • І ти зовсім не будеш танцювати?
  • Не буду.
  • А чому? Чому?
  • Просто не хочеться. Настрою нема. Розумієш?
  • Ні, не розумію.

Хмарка смутку перебігла по личку дівчини. Перебігла та й зникла. Тут не було заведено сумувати.

• • Послухай, – торкнула хлопця за плече.
  • Не роби того. Це дуже небезпечно. Не хочеш танцювати зі мною – танцюй з іншою дівчиною. Тільки веселися. Наш король сумних не любить. Бо інакше… Бо інакше ти можеш

потрапити у… Я тобі вже казала. Краще ходімо.

• • • Ні. Не піду. Я постою, подивлюся, як веселяться інші.

Хіба не можна?

• • • Ти пропав. Мені шкода.
    • Не шкодуй. Я не для тебе. Ти гарна дівчина, Співано. Дівчина одягнула маску, щоб ніхто не побачив її смутку.

Данило залишився стояти непорушно з пісним обличчям, приветаючи до себе загальну увагу. До нього підійшли два клоуни у яскравому одязі і веселих масках. Вони суворо так запитали:

• • • А ти чого стоїш? Тобі бракує дівчини?
    • Ні, мені бракує гарного настрою для веселощів.
    • То випий чого-небудь.
    • Я не п’ю.
    • Ти іноземець?
    • Так.
    • Наші закони знаєш?
    • Думаю, що знаю.
    • Навіщо ж порушуєш?
    • А ваші закони поширюються і на іноземців?
    • Так. Той, хто переступив кордони нашого королівства, мусить дотримуватися наших законів. То як ти? Ідеш танцювати?
    • Ні, не хочу.
    • Тоді… Ходімо з нами. Шкода, але…

І клоуни з веселими посмішками взяли Данила попід руки та й повели. Спершу вони йшли прибраними вулицями, потім звернули на лісову стежку, а далі вже пішли через непролазні хащі, а потім вже вийшли на добре в’їжджену польову дорогу. Обабіч милували око поля, сади і виноградники.

«Хтось же на тих полях працює, – думав Данило. – Хтось же доглядає ті сади і виноградники. Ясна річ, треба ж ту ораву веселунів-дармоїдів чимось годувати. І добре годувати».

А далі виглянуло звичайнісіньке село, таке, яких і в нас немало. Хати, городи, і знову ж таки садки. А он і діти бігають,

кури ходять, півні кукурікають.

«Живуть, як нормальні люди, – думав Данило. – Але люди в селі здебільшого старі. А де ж молоді? Мабуть, веселяться. Аж доки не зістаріються. Дивне королівство. Просто чудернацьке якесь».

Поминули село. Далі знову обабіч розкинулися поля.

• • Сюди, – сказав один з клоунів. І повів Данила праворуч. І як же йому не пасувала його весела маска і ті святкові блискітки.

А ось і височенний паркан. Ого! Звідси вже не вискочиш і не вилетиш. Помітивши здивування Данила, один з клоунів сказав:

• • Хто не хоче веселитися, то нехай сумує за цим парканом.

Та й став гамселити у ковані ворота. Довго гамселив, аж доки не почувся сонний невдоволений голос.

• • Та відчиняю. Чого гримотиш? Ворота відчинилися.
  • Що йому? – спитав заспаний охоронець.
  • Та з сумних. Чужинець.
  • Маємо вже таких. Що ж, нехай посумує. Та й попрацює заодно. Нам молоді сили потрібні.

Ворота зачинилися і клоуни зосталися за ворітьми.

• • Іди за мною, – буркнув страж. – Тут не повеселишся.

Та й повів Данила до якогось прямокутного бараку. Тут на хлопця напав страх.