БРАТИ НЕ ПО КРОВІ, А ПО ЧЕСТІ

ТЕТЯНА ФРОЛОВА

казка

ЛЬВІВ – 2013

Авторська редакція

© тетяна фролова, 2013

БРАТИ НЕ ПО КРОВІ, А ПО ЧЕСТІ

Жив собі на світі хлопець на ім’я Данило. Був той хлопець такий красень, що навіть в казках такого не буває. Як іде по селу, то аж тини тріщать – так дівчата за ним зорять. А то вже якось так сталося, а як – того Данило і сам не міг збагнути, що закохалися в нього разом три сестри-красуні. Що одна з них – вишивальниця, якої світ не знав, друга – ткаля дивовижна, а третя – художниця незвичайна. От подарували три сестри хлопцеві свої подарунки: одна йому сорочку вишила, що на ній квіти, як живі, аж пахнуть, аж роса на них сріблиться. Одягнув парубок вишиванку – а від неї тепло по всьому тілі розливається, аж душу гріє. Виткала друга дівчина йому пояс дивовижної краси. Заперезався парубок тим поясом – і дужу силу в собі відчув. Та таку силу, що, здавалося, ніхто б його здолати не міг. А третя дівчина намалювала хлопцеві свій потрет. Як жива вона на тому потреті. Подивишся на неї

і всі біди та негаразди наче зникають. Подивишся на неї – і сил тобі додасться, і прекраснішим світ стає. Прийняв парубок ті щирі дарунки, подякував дівчатам та й задумався. Вони ж, певно, сподівалися, що котрусь з них він таки посватає. Може б і посватав котрусь, либонь-таки художниця йому до вподоби була. Та не хотів він жодну з сестер образити, розбрат між ними вчинити. От і вирішив хлопець піти з того села хоч на якийсь час.

– Піду, – каже, – у світ, щастя-долі пошукаю. Світ пізнаю, розуму наберуся.

А що ріс Данило сиротою, то мамині сльози його не спинили, батькові слова його не припам’ятали. Діло молоде: надумав – то й пішов, з усіма любенько попрощавшись. Старшим кланявся низенько, хлопцям руку по-дружньому тиснув, а сумних дівчат поглядом прощальним окинув. Не одна дівчина заплакала за ним потайки, щоб ніхто не бачив. А сестри, так ті плакали, не ховаючи від людей своїх сліз.

Пішов хлопець. От іде він, іде собі, не поспішаючи. Бо куди йому спішити? Попереду – широкий білий світ і молодість.

От доходить він до широкої ріки. Ні мосту, ні броду. Лише старий перевізник пором держить, людей через ріку перевозить. З кого гроші бере, кого за дурно перевозить, кого відробляти за перевіз заставляє. Хлопець до нього: так, мовляв, і так, – перевезіть і мене, добродію.

А гроші маєш?
Не маю, – каже хлопець. – Та де б я їх взяв?
А куди ж ти, розумнику, прямуєш?
Та от… По світу мандрую, щастя-долі шукаю.
Так хто ж у світ без грошей виривається?
Е, добродію, – каже хлопець, – якби я гроші мав, то хіба пішов би світ-заочі?
Лукавиш, хлопче. Знаю я, знаю, чого ти помандрував світ-заочі. Щастя шукаєш, а від щастя тікаєш. Чи не так? Ні, просто так задарма я тебе не перевезу, – сказав перевізник і хитро так посміхнувся.
Я, хлопче, чоловік бувалий і дещо знаю. Знаю, приміром, те, що ти маєш чим зі мною розплатитися. Маєш ти аж три подарунки: вишиванку, пояс і портрет дівчини. Знаю, дорогі вони тобі. Але, коли хочеш, щоб я тебе перевіз, то міг би одним з тим подарунків поступитися.

Я згідний на будь-який.

Ні, недобрий загребущий чоловіче. Жодного з тих подарунків ти не дістанеш. Вони не для твоїх брудних рук. Краще я піду та пошукаю мосту чи броду.
Ну-ну, пошукай, пошукай. Тільки не знайдеш. Бо нема через ту ріку ні мосту, ні броду. Я – єдиний перевізник. Тому й правлю за перевіз свою ціну. Яку хочу, таку й правлю. А то вже справа кожного: погоджуватися чи ні.

Плюнув парубок з пересердя та й пішов геть від того перевізника. А той йому навздогін гукає:

Почекай, хлопче. Куди ти так спішиш? Може зовсім тобі й не обов’язково на другий берег переправлятися. Є у мене донька на виданні. То чи не був би ти для неї за нареченого?
Та цур тобі і пек з твоєю донькою! Вона, либонь, така ж

недобра, як і ти.

Та й пішов собі геть. Йде берегом та й думає про людську недосконалість.

Притомився хлопець. Сів на камінь, ноги до води протягнув та й сидить, відпочиває.

«Вже б і поїсти щось годилося, – подумав парубок. – А їсти нічого. Погано я в дорогу приготувався. Ні грошей з собою не взяв, ні навіть хліба. Ото мандрівник. Грошей не взяв, бо не надбав, а хліба таки можна було роздобути. І хоч би зі старших хтось напутив, а то ж ні. Та й кому було напучувати? Родини нема, а чужим що? Свій розум треба було мати перше, ніж в дорогу таку пускатися».

Тільки так собі подумав Данило, як де не взялася старенька бабуся. Іде, на костурець спирається. Порівнялася з хлопцем та й каже:

От кого я нарешті зустріла. Довго ж я тебе, хлопче, чекала та виглядала. Знала, що ти сюди прийдеш, та от не знала, коли саме.
То чи ви часом не ворожка, що про мене зарання знали?
Чи ворожка, чи ні, а про тебе знала.
А чим же я для вас такий цікавий, що ви мене чекали?

Хлопець – як хлопець. Нічого особливого.

Ну, я б так не сказала. Раз те, що ти гарний, друге те, що молодий, а третє те, що в мене донька є, нареченою тобі буде, а четверте те, що маєш ти три цікавих подарунки, від щирих дівочих сердець даровані. Вони мене цікавлять найбільше. Ну, хоча б один з них. Погоджуся на будь-який.
А з якої це речі я мав би свої подарунки роздаровувати?
А я тобі за те хліба дам. Адже ти хочеш їсти? Хочеш, я знаю, а нічого. А в мене є хліб. От як воно буває. То що? Міняємо? Ти мені один з подарунків, а тобі – хлібину.
Іди собі, недобра жінко. Не хочу я твого хліба і нічого ти від мене не дістанеш.
А донька ж моя як? Вона конче хоче стати твоєю нареченою, щоб потім бути тобі за дружину.
- Та щезни ти разом зі своєю донькою! От мара причепилася!

Захихотіла стара та й стала невидимою. Тільки голос її лунав нахабно, зловтішно та настирно.

- Хоробрий ти, як я бачу. А це тому, що ще їсти не дуже хочеш. Нічого, я почекаю. Я терпляча, ще пройде трохи часу
- і ти мені сам всі свої подарунки віддасиш, а потім і себе на додачу. Я почекаю.
  - Не буде того, не дочекаєшся, стара відьмо, щоб я віддав у твої брудні руки все те, що було зроблене з любов’ю чистими дівочими руками.

Вийняв він портрет дівчини, глянув на нього, посміхнувся

- і втома наче кудись поділася. Встав хлопець та й далі пішов. От іде він, іде, а їсти таки ж хочеться. Коли дивиться, аж хатинка стоїть. На самому березі ріки. Невеличка, чепурненька, чистими вікнами до сонця посміхається, дверима до води обернена. Неподалік сіті рибальські сохнуть.

«Зайти чи що? – завагався хлопець. – Виглядає так, що тут добра людина живе. Не може у такій чепурній хатині жити якесь зло».

Двері нарозтвір – заходь, коли твоя ласка. Пес на самому порозі лежить, хвостом мотиляє, ніби парубка здавна знав, добрими очима на світ дивиться, наче аж запрошує до оселі: заходь, мовляв.

- - Ні, друже, я вже господаря почекаю. А ось, либонь і він. До оселі наближався широким впевненим кроком приземкуватий чоловік. Був без сорочки, наче хвалився своїми міцними м’язами, засмагою та дужими руками. Побачивши

хлопця, ще здалеку гукнув:

- - О, Буране, нам з тобою гостя Бог послав. Чого ж ти його до хати не пускаєш? Влігся на порозі, наче у нас і справді є що стерегти.
  - То його Бураном звати? – після привітання запитав хлопець.
  - Так, то мій Буран, знайомся.
А він наче спокійний, на Бурана й не схожий.
Це він тільки вдає з себе такого, прикидається, коли бачить добру людину. З його поведінки я й знаю, хто до мене завітав: чи добра людина, чи зла. Ти б бачив, що він виробляє, коли часом до нас заходить Росомаха. Ти, певно, бачив її. Бабище стара. Вона нікому переходу не дає. Все нареченого для своєї доньки шукає. О, Буран її до нашої хати і близько не підпустить. Такий галас підніме, що я ще здалека чую, що Росомаха йде.
Росомаха – це її ім’я?
Ні, це ми з Бураном її так прозвали. Правда, Буране?

Пес мотиляв хвостом, таким чином підтримуючи розмову.

Тепер її всі так називають. А справжнього її імені ніхто не знає. Заходь, хлопче, до хати. Я тебе своїми теревенями пригощаю, а ти ж з дороги, мабуть, голодний.
Та від шматка хліба не відмовився б.
Є, хлопче, є у нас, Слава Богу, і хліб, і риба, так що голодний не будеш.

Підкріпилися, розговорилися. Розказав тут хлопець рибалці про перевізника та про зустріч з Росомахою.

Та це ж брат і сестра, двоє злих чарівників. Ще десь третій по світу вештається, чорним вершником вночі людей лякає. Ой, стережися їх, парубче. Люди вони непевні. Добре, що ти не пристав на їхню намову, бо хто знає, що з того могло б вийти. Ясна річ, що нічого путнього. Якщо можна, то дай я хоч гляну на ті твої скарби, на подарунки.

Розгорнув хлопець свої подарунки – аж хатина засяяла, наче небесна благодать на землю зійшла.