А думати було над чим. Зажурився Никодим. Не їв, не спав, ніяка робота його не бралася. Все думав та й думав. Але що ти придумаєш, коли тих мерзенних грошей нема. Хоч і є, лежать у прискринку, а все одно, що нема. Кумові ще грошей не віддав. І не знав, як їх віддати. Просив, щоб зачекав. А тут ще таке. Три тисячі! Це для Никодима були великі гроші. Де ж їх взяти? А завтра вона прийде. І що їй сказати? Ото ситуація! Хоч стріляйся! Єдиний, хоч і найтяжчий варіант: все розказати жінці. Тяжко, страшно, але іншого виходу нема.

• Не вб’є ж вона мене. А уб’є – то так і буде. Тоді вже мені буде однаково.

І розказав. Все, як було. Мусив. Іншого виходу не бачив. І про голі коліна, і про копичку, і про кафе, і про теперішню свою мороку. Гафія слухала мовчки, склавши на колінах руки. На її лице страшно було дивитися. Та Никодим і не дивився. Боявся звести очі. Слухала мовчки, без жодного слова. Боялася тільки, щоб не впасти з інфарктом чи інсультом. Впасти трупом – то не найстрашніше. Дослухавши до кінця, встала, підійшла до Никодима і заліпила йому такого ляпаса, якого він за все своє життя не мав. А ще кажуть, що жінки – слабка стать. Никодим би того не сказав. Потім Гафія з пересердя плюнула чоловікові межи очі, а тоді вже сказала… Спершу спокійно, з клекотом в грудях від злості, а потім вже зійшла на крик:

• Сучий син! Розпусник! Спідничник!
• Гафіє!
• Замовкни, бо тут тобі і гаплик буде. Добре, що діти виросли. Уб’ю гада – і можу й до тюрми сісти. Мені не страшно.

А тут вже повело Гафію на плач, гіркий, невтішний.

• То я від роботи світа білого не бачу, рук не чую, спину не можу розімнути, а він на голі коліна задивляється. Горіти тобі в пеклі на самісінькому дні. Але перше я тобі тут пекло влаштую. Я ославлю тебе на все село. Нехай всі знають, який ти курвій. Дітей шкода, що почують про батька таке. Згорять від встиду.
• Гафіє, я ж…
• Замовкни сказала! Він ще й пащеку роззявляє. Давай збирайся та йди до своєї хвойди. Я більше жити з тобою не буду. І нехай мене судить весь білий світ. І Бог, і люди, і мої діти. А та курва не дурна. Знайшла лопуха і вішає йому на вуха локшину, щоб гроші з нього видурити.
• Ти так думаєш?
• Думаю. То тільки ти думати не вмієш. Ну, нічого. Завтра вона мені все розкаже. Або я її закатруплю.
• Гафіє, то ти збираєшся…
• А ти думав, що я їй гроші винесу та на каву покличу?
• Але ж це буде крику на все село.
• А ти думав, що я з нею пошепки буду розмовляти? Ні, голубе. Нехай всі знають, якого маю чоловіка. Та нехай своїх чоловіків пильнують, щоб на голі коліна не задивлялися та по копицях не шлялися.
• Жінко, одумайся.
• Що? Одуматися? Це ти мені кажеш? Скажи ще хоч слово – і я поб’ю у тебе на голові перше, що попадеться мені під руку.

Постелила собі на канапі. Та даремно стелила, бо до ранку не склепила очей. Плакала від образи. Подумки перебирала все їхнє життя з Никодимом. І як хату ставили, і як діти родилися, і як росли. Тішилася, що у неї чоловік не пияк, що господар. І от…

Не спав і Никодим. Гриз себе. Чекав завтрашнього дня, як страти. Виставить його Гафія на посміх, на поглум. Що ж, так і треба. Щоб знав. Та чи простить йому Гафія? Хоч коли-небудь… Мабуть, що ні. Вона жінка крутого норову. Вигнати – може й не вижене. Це вона так, з гарячу сказала. Бо куди йому вже? Не йти ж йому і справді до тієї вертихвістки. Та й розумів, що не потрібний він їй. Та й вона йому. Словом, дурня якась вийшла. Та за всяку дурню відповідати треба. От і Никодим буде відповідати. А головне… Нічого сам не придумав. Жінці розказав! От і має тепер. Обзивав себе останніми словами. А толку з того… Гріш йому ціна в базарний день. Йому б до голови таке не прийшло, що та краля просто дурить його, щоб у нього гроші виманити. Але й таке могло бути. Вона така… Сумнівна. Так що… Якщо чесно, то він десь навіть гордий був: от, мовляв, який я ще хлоп! Огого! А жінка он як все розтлумачила… Взяла і опустила Никодима на грішну землю. Та сумнів все ж брав: а раптом таки справді краля «залетіла»? От і будь мудрий…

 

Ні землетрусу ніхто не чекав, ні виверження вулкану, однак ранок наставав пасмурний, сонце наче не хотіло виглядати з-за хмар чи просто вагалося: виходити йому чи ні? Чи варта освітлювати ту осквернену землю?

Никодим і Гафія стали зарання, бо й не спали зовсім. То який сенс вилігуватися? Никодим просто був хмарний, як те ранкове небо, а на Гафію страшно було дивитися. Жінка була наче після важкої хвороби. Кола під очима, а на чолі накреслилися свіжі зморшки. Мовчки поставила перед чоловіком сніданок і каву. Не їв. А каву все ж випив. Зараз йому не зашкодило б випити склянку горілки. Хоч Никодим зранку ніколи не пив, навіть тоді, коли у нього з похмілля боліла голова. І зараз не питиме, хоча так паскудно йому ще ніколи не було. А що, коли та дівчина і справді «залетіла»? А що, коли вона і не думала його дурити, щоб виманювати від нього гроші? Так стверджує його жінка? А що, коли вона не права? А що, коли все це вона надумала від ревнощів і від злості? Що тоді? Тоді виходить, що він її просто підставив. А йому ж з нею таки добре було. Мусив те визнати навіть тепер, у своїй скрутній ситуації. Хіба це порядно? А втім, про порядність тут вже давно не йдеться. І перед жінкою, і перед коханкою, – з усіх боків він виглядає мерзенно. Та що вже тепер про те казати чи думати.

Чекали призначеного часу, дванадцятої години. Никодим чекав з таким відчуттям, наче його о дванадцятій годині мали стратити. То нехай би вже стратили – та й було б по всьому. А Гафія? Вона просто чекала, щоб відбути ту важку повинність і, якщо хочете, якби це не виглядало смішно, захистити свого чоловіка, щоб не виглядав він вкрай дурним, з якого можна за просто так вичавлювати гроші, а потім ще й сміятися з нього. Гафія мусила, бо інакше вона не могла. З такими різними настроями чекали обоє дванадцятої години. А стрілки повзли, як знехотя, наче їх хтось змушував повзти, а вони ніяк не хотіли. У хаті була тиша, був смуток, наче ось тут лежав покійник.

Нарешті дванадцята.

• Ну, пора, – найпершою встала Гафія. За нею неохоче піднявся і Никодим.
• Ти іди першим.
• А може мені взагалі не треба?..
• Ні вже, голубе. Ти заварив ту кашу – то доведеться і скуштувати. Та й мені твоя проблядь може і не показатися.

Никодим вийшов, а Гафія ще якийсь час не показувалась. Тут-таки до Никодима підпливла Жанна. Вона була усміхнена і гарна, як завжди.

• Ну що, приніс?

Никодим скрушно похитав головою.

• Не приніс? Ти що!

Отут і вийшла Гафія, енергійна, войовнича, розпашіла – аж жарко було на неї дивитися. Вона підійшла до Жанни, намагаючись для початку себе стримувати. Це їй важко вдавалося.

• Що, красуне? Чоловік мій тобі сподобався?
• Та я…
• Та він так, нічого. Можеш собі його забирати. Я тобі його дарую. Ставиш могарич – і чоловік твій. Або ще й я тобі могарич поставлю.
• Гафіє, – подав голос Никодим.
• А ти помовч. Твоє діло маленьке. Як вирішимо. Так і буде. А ти забирай, забирай. Не соромся. І аборт робити не треба буде. Народиш – та й будете виховувати. Тільки затям: грошей я йому не дам. А своїх грошей у нього нема. То наші спільні гроші. Так що подумай: чи потрібний тобі такий чоловік?
• Та я… Я так не думала. Я просто…
• Ти просто курва. Я так і сказала своєму чоловікові. А він все ще на щось сподівався. А тепер, курво, ми з тобою поїдемо до лікаря, щоб засвідчити твою вагітність. Скільки там у тебе?
• Та я… Та я не вагітна. То я просто так… Сказала.
• Щоб з дурня взяти гроші. Так?

Жанна розплакалася. Все її мальовидло попливло по обличчю. Вигляд у неї був, скажімо так, не найкращий.

• Так! У всьому винна я, молода і недосвідчена. А той старий козел поліз до мене, потягнув мене в копицю – то це нічого. Мусила я хоч щось з того мати. А як він думав? Рагуль! Думав, певно, що я в нього закохалася. Аякже! Потрібний він мені! Ще й цілу проповідь мені прочитав: як я маю себе поводити, як маю жити. Селюк дурноверхий!
• Чув, козел? – кинула Гафія чоловікові, що стояв білий, як стіна, і не знав, що йому робити: чи вже йти чи ще стояти.
• А тепер, курво, – приступила Гафія до Жанни, – щоб ти надовше запам’ятала свої походеньки, я тобі…

Гафія вхопила Жанну за її пишні льоки та й ну цвічити та й ну мастити.

• Оце тобі за козла! Оце за рагуля! Оце за копиці!

Піднявся шалений крик. Кричали обидві: одна від злості, а друга від болю. Никодим стояв ні в сих ні в тих. Ні жінок розбороняти, ні стояти і дивитися. Він задки, задки та й став за дерево. А найкраще йому було б провалитися крізь землю. З хатів повиходили люди. Всім було цікаво: що таке сталося, що за дивоглядія. Всі знали Гафію як розумну спокійну жінку. Та й про Никодима ніхто нічого поганого сказати не міг. А тут таке. А Гафія знай лупить Жанну та репетує:

• А будеш знати, шльондро, як з чужими чоловіками сіно толочити! А будеш! А будеш!

Сусід заступився. Він вхопив Гафію за руки.

• Та досить вже з неї. Буде вже. Дивися, як ти її змасакрувала.

Він дуже ризикував, бо під гарячу руку і сам міг би дістати від розлюченої Гафії. Жінка повернулася до захисника.

• Захищаєш? Бо, видно, і ти такий самий. Може й сам по копицях ходиш?
• Гафіє, не треба мене ображати. Ну прошпетилася дівчина. То хіба ж убити її чи що? Чоловікові треба всипати, щоб йому до молодих не кортіло. А воно що? Молоде, дурне. І припам’ятати нікому.
• Не таке вже воно й дурне. Гроші з мого дурня хотіла здерти нібито на аборт.

Тут піднявся справжній шарварок. По один бік жінки, а по другий – чоловіки. А оскільки жінок було більше, то знявся такий вереск, що хоч з села тікай. Жанна, хоч не з села, та все ж утекла. Городами, городами, щоб менше хто бачив, та до потічка – найперше замивати та запирати сліди від Гафійчиної науки. А вже потім до хати. Вже якось той день перебуде та ніч переспить. А вранці її вже тут не буде. Не буде довго. А може й так, що ніколи більше сюди вона не приїде.