В райцентрі найперше зіпсував йому настрій його давній знайомий, якого він тут несподівано зустрів. Зустрілися. Розбалакалися, а потім той бовкнув:

• Це твоя донька?

«А щоб тобі заціпило! – щиро побажав йому Никодим. – Кожен мусить свої п’ять копійок докинути, сунути свого носа куди не треба».

• Ні. Чужу позичив.
• Позичену віддавати треба, – засміявся той.
• Не всі борги віддаються.
• То правда. Буває, що хтось спритний – то й не віддає.

Никодим нічого не збирався купувати. А Жанна, як навіжена, по магазинах гонила, прибігла захекана.

• Чи не позичив би ти мені двісті гривень? На парфуми французькі натрапила. Вони не скрізь бувають.

«Уже й на ти, – подумав. – Аж щоб ти пропала зі своїми парфумами! Двісті гривень на парфуми! Але ж щось їй купити годилося б. То нехай вже будуть парфуми. Дорогувато, але що зробиш? Краса дорого коштує. А я, дурний, думав, що обійдеться льодами та лимонадом».

З парфумами владналося. Та красуня сказала:

• А я уже не від того, аби щось перекусити. Я не снідала. А ти як?
• Я поснідав. І на лихо, от роззява! Нічого з собою не взяв. Можна було б хоч канапку якусь взяти.
• Ну… Канапку! Я до сухом’ятки не звикла. Можна було б в кафе зайти. Ти не проти? Отут якраз є пристойне.

І, не чекаючи його відповіді, чи він проти, чи не проти, дівчина звернула до кафе. Вона, як видно, добре все тут знала. Кафе було не з дешевих. Никодим це відразу зрозумів.

«Оце так оказія! Добре, що я ще в кума перехопив двісті гривень. Як відчував. Ну, тепер, думаю, вистачить».

Вистачило. Хоча красуня замовляла такі лагоміни, про котрі Никодим і не чув, не те, щоб їх їсти.

«Тряси, рагулю, гаманцем. А як ти думав?»

Мусив і собі замовити щось для пристойності. Замовив картоплю з відбивною, хоч розумів, що й вона тут коштує чимало. Та вже що?

• Вино будемо?
• Та я ж за кермом.
• Подумаєш! Я знала таких, що… Ну, ти, як хочеш, а я вип’ю.

«Яка нахаба! Не вона ж за все те платити буде, якщо гроші у мене позичила. Ні, така краля мені не по зубах».

Ще кава, ще якісь надзвичайні фірмові тістечка і морозиво.

«Ну… Може нарешті все? – з острахом думав Никодим. – Бо й справді може грошей забракнути. А як я перед жінкою відзвітуюся? І сам не знаю. Нічого не купив – і грошей катма. А ще ж кумові віддавати треба. Не дурень сказав: гульки виведуть з кошульки. Та хоч би вже гульки, як гульки. А то так собі».

Назад їдучи, до знайомої копички не заїжджали, хоч краля, підігріта вином, не від того була. Зіслався на те, що йому спішно треба додому. Гості, мовляв, приїхали. Власне, так воно й було. Краля не дуже й переживала. Її любов може й почекати. Вона терпляча. Аби тільки… Та далі вже Никодим не слухав. Ще тільки спитав:

• А чим ти там у городі займаєшся? Що робиш? Яку маєш спеціальність?

Засміялася.

• А жінці працювати не обов’язково. Її має чоловік забезпечувати.
• Але ж ти ще не маєш чоловіка.
• Я в пошуках. Поки що.

Знову засміялася. Безжурно і безтурботно.

• Дівчині ще простіше. Сім’я не обтяжує. А коли вона гарненька…

Начебто знітилася і скромно опустила очі.

• То кавалерів на вибір.
• Але ж вони, очевидно, всі шалапутні?
• То й що? Не заміж же мені за них виходити. От заміж – тут треба думати. Щоб чоловік мав житло, щоб був багатий, щоб і за кордон жінку міг повезти. Аякже.
• А ще скажи. Мені просто цікаво. Що ж ти робиш цілими днями? Це ж з розуму можна зійти від неробства.

Жанна насмішкувато глянула на Никодима: який він все таки рагуль!

• Раненько не підриваюся. Нема такої потреби. Тим паче, що ми як правило пізно приходимо з ресторану. А потім те та се… Словом, сплю допізна. Може б і далі спала, та голова з похмілля болить нестерпно. Встаю і шукаю в холодильнику, що б таке випити, аби зняти той нестерпний головний біль. П’ю каву і потрохи розколисуюся. Тоді вже сідаю перед дзеркалом і приводжу себе до порядку. На це у мене йде години зо дві.
• Дві години! Здуріти можна!
• Нормально. Як бачиш, я ще не здуріла.

Хотів їй сказати, що вона, видно, від народження несповна розуму, та стримався, бо це вже була б неприпустима грубість.

• А потім телевізор, інтернет… Ну, ти не знаєш, що таке інтернет. О, то така класна штука. По інтернету можна знайти абсолютно все. Тут і розумне, і дурне, і всяке.
• Але ж то скільки часу потрачено намарно.
• А що мені з тим часом робити? Городи обробляти не треба, худобу порати також, діти голову не гризуть. Живу для себе.
• А чого на село приїхала?
• Кошти економити. Економлю те, чого нема.
• А як рідні? То ж не близька родина.
• Мовчать поки що. Терплять. Тай то… Хіба їм шкода кружки молока чи тарілки борщу?
• Але ж на селі не люблять неробства.
• Не люблять. Та я вже незабаром поїду. Не буду чекати, доки мене виставлять. От тебе шкода. Ти кльовий мужик. Ну… Словом… Класний. Та сидиш у своєму болоті і далі свого носа нічого не бачиш. А головне – сидітимеш у тому болоті до кінця своїх днів.

Стенув плечима і ще спитав:

• Скажи. Ти ж молода. А як з любов’ю?
• Любов – дурня. Понапридумували всякого. Любов… Сьогодні вона є, а завтра її нема. От і вся любов.
• Жаль мені тебе, – тихо, але щиро сказав Никодим і зітхнув. – От я все думаю… Хто ж тебе так зіпсував? Просто знівечив…
• Як дівчину?
• Ні. Це діло десяте. Як людину.
• Це довга історія. Зам’яли. А втім… Я того нікому не розказувала. Мені тоді було чотирнадцять років. Моя мама вдруге вийшла заміж. Вона гарна була. Я в неї вдалася. Вітчим був молодий і багатий. І розпусник. От і… А потім злякався скандалу. Неповнолітня ж. Кримінал. Заткнув нам пельки грішми. Мама мовчала. А я… Також мовчала. Зате мені можна було не вчитися. І пішло-поїхало. А коли я підросла, квартиру мені у місті купив. Допомагав мені. Дуже суттєво допомагав. Приїжджав інколи. Не знаю, чи мама знала. Ми з нею не спілкувалися. А потім вітчим загинув у автокатастрофі. Не думав про смерть, може тому на мій рахунок нічого не поклав. От і живу, як умію. От і полюю тепер на таких селюків, як ти. Жартую, жартую, не сердься.

Від тих її слів стало якось прикро. Раптом відчув, що десь вона права.

«Але ж яка вона гарна. Їй можна простити все».

• А ти якусь роботу не пробувала шукати?
• А навіщо? У мене життя легше, ніж у інших дівчат. Глянеш на них – і жити не хочеться. Забігані, засмикані, вчаться, щось там здають, зубрять те, що їм у житті ніколи не пригодиться, підробляють. І нарешті – диплом і робота, нецікава і малооплачувана. І це щастя? Я такого щастя не хочу. А ще заміж виходять. Як правило, за таких же шарпаків, як самі, і митаряться все своє життя: батьки, діти, внуки і старість. А я…
• А ти пуста, як… Як перекотиполе. Ти все добре змалювала, чуже життя. Ти тільки не здатна собі уявити, яка то втіха, коли ростуть діти.
• Не треба мені такої втіхи.
• В тому твоя трагедія. Не тіш себе даремними надіями на щасливе заміжжя. Припустимо, тобі трапиться такий чоловік, як ти хочеш. Але заміжжя – це вже сім’я. А що ти можеш дати для сім’ї? Ні спекти, ні зварити.
• У мене прислуга буде.
• Ні гостей розважити. Бо, якщо у тебе чоловік буде нормальний, то і спілкуватися ви будете з нормальними людьми, а не з тими, з якими ти спілкуєшся зараз. І про що ти з ними будеш говорити? Ти гарна, так, беззаперечно. Але ж краса, дорога моя, минається. І що залишиться? Нічого. Бо в тебе тільки гарна обгортка. А в середині пустота. Хтось захоплюється театром, хтось читає книжки, хтось співає, розводить квіти. А ти? Чим цікавишся ти?
• Ну от що… Закінчуй свою проповідь. З тебе був би непоганий священик. Талант пропадає. Так, я дурепа. Але тебе, розумного, спокусила. І пішов зі мною в копичку? Пішов. І як? Нічого? І про театр, і прочитані книжки не спитав. Так що давай не будемо. Пожаліли одне одного – і досить. Краще, Нік, давай подумаємо, де і коли ми зустрінемося. Бо он вже село видно.
• Чекай. Як ти сказала? Як ти мене назвала?
• Нік. А що?
• Що це ще за Нік? У мене є своє ім’я, яким мене у церкві нарекли.
• Никодим! Старомодно. Нік – більш по-сучасному. І на іноземне схоже.
• Щоб я того більше не чув. Затямила?
• Затямила. Зам’яли. Не хочеш – то й не треба. Так де і коли? Бо мені вже виходити треба.

Не сказала, а проспівала Жанна і лупнула на Никодима своїми великими очиськами – аж пробрало його до кісток.

• Не знаю, люба.

І вирвалося ж таке слово. Зовсім несподівано, мимохіть вирвалося.

• Я ж не знаю, де б ми могли зустрітися.
• А до знайомої копички поїхати не могли б? Мені там сподобалося. Романтично.
• Та могли б. Тільки-от… Не знаю, як вирватися. Я ж весь час в роботі. Працюю, як віл.
• Ах, ти, мій волику! Бідненький!

Та й погладила його по плечах, як струмом вдарило чоловіка. Все, що він їй сказав, то була щира правда. Не сказав лише їй, що у нього нема грошей. Зовсім нема. Хоч сам у себе кради. А на таку зустріч як іти без грошей? Треба хоча б шоколадку купити. Та ще може вина якогось.

«Ото хлоп! Поставив себе у таке дурне становище – хоч пропадай. Все в жінчиних руках. Ніколи не думав, що буде так сутужно».

• Я, кралечко моя, буду думати. А коли щось придумаю, то вже знайду спосіб, як тобі сказати.
• Голуба пришлеш.
• Хоч і голуба.

Вони попрощалися. Заклопотаний Никодим задумався-загадався: що він жінці скаже? І нічого не купив, і грошей нема. Та… Вже щось збреше. Хоч брехати, чесно кажучи, не звик. Та як інакше? Скаже, що гроші дав, аби йому запчастини дістали. Так і минеться.