Никодим чепурив машину, сам чепурився. Помився, поголився, нову сорочку взяв.

• Куди це ти так збираєшся? – здивувалася Гафія.
• Та… Хочу до райцентру скочити.
• Отакої! Ти ж наче нікуди не збирався. Ми ж планували до куми в гості іти. У хрещеника день народження.
• Та встигнемо й до куми. А зранку таки поїду до райцентру. Дещо купити треба.
• До машини?
• Та ж до машини.
• Скільки вона, клята, тих грошей їсть.
• Клята! Сама ти клята! Не можна про машину таке слово казати.
• Про жінку можна, а про машину ні.
• З жінкою нічого не станеться. А про машину не можна.
• Чого там не можна? Можна подумати, що машина розуміє, що про неї кажуть.
• А певно, що розуміє. От візьме та й не заведеться.
• То хай не заводиться. Горе велике!
• А таки ж горе. Тобі то що? Ти й пішки підеш. Хоч і до райцентру.
• І піду. А що?
• А я ні.

Глянув на жінку. Стара, сива, у несвіжій кофтині, і тхне від неї коровою та борщем.

«Ну хоч би колись парфуми собі купила. А губи! Обвітрені та пошерхлі. Яка там помада! А якби так намалювалася? Що я їй сказав би? Отож-бо й воно! Нам, чоловікам, ніяк не догодиш. Просто… кожному своє. Але ж інколи… Так хочеться чогось гарного. А кралечка… Ммм! Цимис! Що жінка каже? За думками й не почув».

• Що ти сказала?
• Що з тобою? Слухаєш і не чуєш. Я кажу, що теж з тобою поїду. Теж дещо купити треба.

«Отакої! Так і знав! Неодмінно все перепсує. Думав собі з кралею проїхатися, може слово яке сказати чи від неї почути. Так ні! Жінка втулющиться! І що тепер?»

• Та чого тобі їхати? Я туди і назад.
• Та ж і я не збираюся там ночувати. Туди і назад.

«Отуди к бісу! І як ти її не візьмеш? То чого тоді їхати?»

Із зіпсованим настроєм Никодим вийшов з хати немилосердно хряснувши дверима.

«То їхати чи не їхати? Ет, з такою їздою – то вже краще не їхати».

Та все ще готувався. Шкода було покинути таку гарну задумку.

«Ех… Їхали б собі з красунею лугами, берегами та попід ліс… А всі дивилися б та заздрили б: такий старий… ну, не старий, а в літах… а з такою молодою їде. Е-е, жінка всі карти сплутала. Щоб їй грець! То їхати чи не їхати? Як то кажуть: тяжко нести і школа кидати».

Прийшов до хати – а тут новина: не їде жінка! Її сестра з Білорусі приїжджає. Ну як її не зустрінеш? Никодим негайно тут-таки побажав щастя-здоров’я жінчиній сестрі і всій її родині.

«Отак! Недаремно ж кажуть: дівка не без щастя, козак не без долі. Отаке… Лугами, берегами та попід ліс…»

• То може б і ти не поїхав? Зустріли б машиною, як годиться.
• Не можу. Конче мушу їхати.
• Отак завжди. Коли машина потрібна, то її нема. Тільки грошам горе.

«Гроші! Гроші! Все ті кляті гроші! А як без них?»

У Никодима так було заведено: грошима відала жінка. Вона їх на пусте не тратила, не ховала. Гроші лежали у прискринку. Але Гафія знала їм рахунок: що, для чого і скільки.

«Дурний я, дурний. З роду-віку дурний, бідкався Никодим. Не в голос бідкався, а подумки. – Не хлоп, а якийсь патик. Гроші у жінки! А у нього що? Самі тільки дурі. Як тепер у жінки взяти хоч трохи грошей? Треба буде кралі хоч якісь льоди купити чи якогось лимонаду… Та й собі заради престижу якийсь кухоль пива випити. Не дуже я ласий на те пиво, та, як всякий гречний господар… вже знаю, як то має бути. Бував поміж людьми».

• Гафіє… – язик йому прилип до піднебіння. Не те, щоб він вже так дуже боявся своєї жінки, та все ж якось так воно…
• Чи чуєш, Гафіє?
• Та чую. Не глуха.

«Настрій кепський. Не дасть».

• Може б ти дала мені трохи грошей…
• Скільки це трохи?
• Та… Гривень п’ятсот.
• Нічого собі! Трохи!
• Та що тепер ті гроші? Сама знаєш. Я й не знаю, чи й вистачить.
• Ого! То хай та клята машина краще вже стоїть або западеться.
• Ти знову своє? Скільки тобі казати! То жінка може бути клята, а не машина. І чого ти з тими грішми так сікаєшся, наче то твоє придане? Я ж також роблю на ті гроші. Не пропиваю, не марную, але, коли часом треба, то треба.
• Та я хіба що? Бери.

Гроші Гафія все-таки дала. Зі скрипом, з лайкою, та все-таки дала. Поголений, напахчений, у новій сорочці, Никодим вже був готовий рушити в дорогу, та ще ранувато було.

• Куди ти так вирядився? Напахнючився, нову сорочку взяв. Там що, свято якесь у тому райцентрі?
• Свято чи не свято, а я між люди їду. Та й неділя сьогодні.
• Ну-ну, – тільки сказала Гафія.
• А як тобі так шкода тієї сорочки, то я можу скинути. Нехай лежить.
• Ну чого ти вже? Я просто так собі сказала.

День, як золото. На небі ані хмариночки. От і їдуть вони. Лугами, берегами, як думалося. Краля сидить поряд з ним, така гарна, як з картинки. Хоч і не дивися, бо голова запаморочиться. Не тільки дорогу забудеш, а й розум дорешти втратиш. А його й так не дуже. А вона сидить, язиком чеше, не змовкає й на хвилинку. Спідничина коротенька, коліна голі. Никодим і так, і сяк від тих колін відвертається, а очі самі собі до тих колін так і прикипають. Яку кару він терпів – то й не сказати. А їй байдуже. Говорить тай говорить. Наче склячки пересипає.

• Не розумію я вас, чоловіків. Хоч би взяти на селі. Бо в місті жоден чоловік такого собі не дозволив би, щоб жінка ним керувала. Взяти хоча б вас. Гарний, статурний, хоч малюй. А що вже господар, а що вже розумний, майстер на всі руки. Такому й ціни нема. А взяти хоча б сільських жінок. Я вашу жінку не беру до уваги. Не про неї йдеться.

«Чому там не про неї? І про неї також».

• Я взагалі про сільських жінок. Правда й те, що між ними є і гарненькі. Взяти хоча б вашу Гафію. Але ж, Боже мій! Хоч би одна з них, хоч коли-не коли губи підмалювала чи волосся підфарбувала. То й самій можна, не обов’язково йти до перукарні. Але ж вигляд був би. А то… І як ще на них чоловіки дивляться?

«І справді, – подумав Никодим. – Якби жінка трохи той… То на таку жінку і глянути було б приємно. А то… Натягне якусь стару лаху, якісь шкарбуни та й човгає. Як не у гною, то на городі чи коло п’єца. Ще їй тільки помаду та льоки!»

Та вже дивився без остраху на ті голі коліна.

«І як же ж ото до неї приступити? І видно, що дівка не від того, а от… До сільської баби я знайшов би підхід. Та, власне, і підходу ніякого не треба. А тут…»

Поклав руку на голе коліно. Зважився таки.

• Не змерзла?
• Ні, не холодно. Хіба трішки.

Пересмикнула плечима – та й нічого. Руку його з коліна не скинула.

• Зробимо перекур, – сказав Никодим та й звернув на лужок. Поклав і другу руку на коліно.
• Хоч трохи загрію.

А вона нічого.

«Е, дядьку, – сказав Никодим сам собі, – або ти пришелепуватий, або у тебе вже нема ніякого дригу».

Ні, дриг був. Ще й який дриг. Просто чоловік не знав, як до такої кралі приступити.

«Гарна – то вона гарна. Але ж молода. По всьому видно, що вона не проти, але ж… А якщо не проти, то якої ж ти холери чемиричишся?»

Перекур – то й перекур. Дівчина дістала з сумочки цигарки і запальничку та й закурила. Никодим призирливо глянув на неї. Таке йому не могло подобатися. Її врода аж наче зблякла. Дівчина ж! Як можна! А краля що? Файкоче собі та й нічого.

«Ну що ж… Якщо там у них в городі мода така, то… Та однак… Яка вона гарна! Треба ж так вдатися!»

• Може вийдемо? Трохи ноги розімнемо…
• Можна.

А ось і копичка сіна підходяща. А пахне ж як! Літом пахне. Отут все й сталося. Спокійно, наче так і мало бути, без «увертюри», як процедура. Жанна й згадати потім не могла, чи той рагуль хоч поцілував її. Либонь таки ні. Та зрештою, яке це має значення? Дуже їй потрібні його поцілунки.

«Рагуль!.. Ну, нічого, рагулику, я ж тебе видою, будь спок. Зате сила у нього – будь здоров! Всі мої кавалери в підметки йому не годяться, хоч і молодші. Та що та сила без «увертюри» і без поцілунків? Хоч би слово яке для годиться сказав. Рагуль!»