Вертольотом доставили важко пораненого. Це був молодий хлопець. Йому треба було негайно робити операцію, дуже складну. Григорій оглянув хлопця і сказав:

– Я не беруся. Поранення несумісне з життям. Та ще й багато втратив крові. Ні, я не беруся.

Іван Степанович уважно оглянув пораненого.

– А я візьмуся. Негайно, вже, в операційну. Григорію Онисимовичу, будете мені асистувати. Випадок і справді важкий, і втрата крові велика, але, думаю, хлопця можна врятувати.

Григорій заперечував, сперечався, аж буряковів.

– Я не готовий до такої операції.

– Ви лікар і завжди маєте бути готовий рятувати людині життя.

– Але відповідальність…

– Відповідальність я беру на себе. Ви – асистент. Ніяких заперечень. Слухати нічого не хочу.

– А хто ви тут такий, що мною так розпоряджаєтеся?

– Я – лікар. І ви мусите робити все, що від вас залежить. І цього разу без хабаря.

– Та як ви смієте?

– Смію. Бо треба рятувати хлопця.

– Та я на вас буду скаржитися.

– Добре. Будете. Тільки потім. А зараз негайно переодягатися і в операційну.

Операція тривала шість годин. Було зроблено, здається, неможливе.

– Не виживе, – резюмував Григорій. – Велика втрата крові.

– Негайно влити.

– У нас на станції переливання крові не знайшлося такої крові. Від’ємний резус, перша група.

– Так…Приготуватися до переливання крові від донора.

– А де ви візьмете такого донора? Від’ємний резус перша група.

– Я буду донором.

– Ви? Це неможливо.

– Можливо. Скорше. Готуйтеся. Накажіть приготувати мені ліжко в палаті. Я буду сьогодні ночувати в лікарні.

– Ви не можете просто так стати донором. Необхідні обстеження.

– Ніколи. Ми працюємо в польових умовах. Вам наказано – виконуйте.

– А потім хто відповідати буде?

– Я.

– Забагато на себе берете.

– Кожен бере що він може. Один хабарі, а другий – відповідальність. І досить розмов. Робіть, що вам велено.

Така новина облетіла всі відділення.

– Іван Степанович став донором.

– Після такої операції.

– Він двічі врятував хлопцеві життя. Раз те, що оперував, а друге те, що дав йому свою кров.

– Рідкісна кров. На обласній станції переливання крові такої не було.

– Скільки ж з нього взяли?

– Не знаю. Але був блідий, як смерть. І ледве на ногах тримався. Санітарки його в палату повели.

– Просто чужій людині.

– Безкоштовно!

– В наш час!

– А головне – так по-буденному, наче води напитися.

– Який лікар!

– Яка людина!

– Унікальна людина.