Вранці збиралися на роботу.

– Мусиш мене якось одягнути. Не можу ж я іти в кухняному халаті.

– А чому? Скажеш, що мода тепер така. Що ж тобі?.. Зріс у тебе не той. Ще светр можна якось припасувати, а джинси… А втім… Якщо не гребуєш… У мене від матері зосталося дещо. Будеш у стилі ретро.

– Давай. Ти будеш консультантом.

На роботу йшли нарізно. Хоча Іван наполягав, щоб оголосити себе вже.

– Ще не час, любий. Ще не час. Яще не розлучена. Сьогодні ж в обідню перерву піду… Та як же я піду? Ні документів, ні одягу. Мушу якось… Йти додому.

– Я саму тебе не відпущу. Я боюся за тебе.

– Не бійся…Тепер він не сміє. Та я сама не піду. Візьму з собою приятельку. Є у мене така. І боксерка, і каратистка. Бика звалить. От її я і візьму.

На роботі на Орисю вже чекав її чоловік. Глянула на нього – як вогнем обпекла.

– Орисю, поговорити треба.

– Тут не говорильня. Я на на роботу не для того ходжу, щоб говорити. Ти чого прителесенився?

Був жалюгідний, як побитий пес. Орися його ще таким не бачила.

– Я прийшов…Невже тут немає якоїсь комірчини, щоб поговорити?

– Нема. По комірчинах з коханцями ховаються, а не з чоловіками. Тут лікарня, а не дім побачень. Чого ти прийшов?

– Орисю, вертайся додому. Я не питаю тебе, де ти була. Я не питаю тебе, від кого у тебе буде дитина. Дитина буде наша. Я ніколи тобі не дорікну. Ну…Не вийшло у нас. Що зробиш? Може в тому моя вина. Не знаю.

– Ти ще не знаєш? То я не знаю, за що я все життя образи від тебе терпіла. Про кулаки я вже мовчу. Стільки років!

– Більше того не буде. Клянусь.

– Ясна річ, що не буде. Була дурна, а тепер порозумнішала. Сьогодні прийду, заберу свої речі.

– Орисю!

– Приходити з охороною? Чи дасиш мені спокійно зібратися?

– Орисю!

– А зараз гибай звідси. Я на роботі. Чи попросити, щоб тебе вивели? То я можу. Тут лежать хворі люди.

І він пішов, жалюгідний і розчавлений. Від його пихи і брутальності і сліду не зосталося.

«А я дурна корилася і терпіла».

Не хотіла, щоб на роботі щось запідозрили. Поки що не хотіла.

– Це твій чоловік? – спитала Іванна.

– Так. Поки що, – таки не втрималася.

– Красень. Я його ні разу не бачила.

– Не багато втратила.

– У вас щось негаразд?

– Нічого. Незабаром все стане на свої місця.

Іванна не так її зрозуміла.

– Ясна річ. Сварки – вони, знаєш, добра не приносять. А тобі зараз…

Нічого не сказала Орися. Пішла до своєї роботи. А між бровами залягла зморшка якогось дивного смутку і печалі. Шкода було намарно прожитих нелегких літ.

«Мої діти вже б досі школяриками були».