Незабаром вже всі стали помічати Орисину вагітність. Дива в тому ніхто не бачив. Орися мала чоловіка. Зате Орися була горда така, наче ніхто ніколи дітей не виношував. І вона жінка! А як ви думали? І Орисин чоловік почав щось таке помічати.

«Щось таке… – думав собі. – Наче Ориська вагітна. Як таке може бути?.. Стільки років…»

А потім приступив до жінки.

– Що, суко? Ти груба? Чи так мені здалося?

Спаленіла, але очей не відвела.

– Так, я вагітна. А тобі що до того?

– Як це «що до того?» набігала! Я хотів би знати з ким.

– Не з тобою.

– Знаю, що не зі мною.

– А-а, знаєш! А чому ж тоді все життя називав мене яловою? А сам був порожній. І не хлоп, і не…Євнух.

Хотів вдарити, та вона вчасно відскочила. А потім швиденько накинула одежину, вскочила в чоботи та й гайнула з хати. Тепер Орися вболівала не тільки за себе, ай за дитину.

«Може копнути в живіт і що тоді?.. Але куди іти? Нічого з собою не взяла. Ні документів, ні грошей, ні навіть нічної сорочки».

Понишпорила по кишенях. Знайшла якісь дрібні гроші.

«Так…А-а, тут ще десятка…на проїзд і на хліб…»

Гірко посміхнулася.

«Ми з тобою, синочку, бомжі».

Ішлося до плачу. Куди ж їй? Чи й справді до Івана? І що сказати? Втекла? Від чоловіка-ката…

«Отак і скажу. Бо куди ж мені? На роботу в такому вигляді…Як поралася на кухні, так і пішла. Якось треба буде це пояснити. А не хочеться. Ой, як не хочеться».

Тремтіла від холоду і молила Бога, щоб Іван був вдома. Бо що вона тоді?

Він відчинив двері. Здивувався і зрадів. Усмішка на все лице. Орися не витримала і теж усміхнулася. А в очах блищали сльози.

– Орисечко! Ти таки зважилася.

– Біда заставила.

Роздягав, роззував, шукав якісь капці, відігрівав їй руки і все розпитував і дивувався.

– Нарешті! Нарешті ти в моїй хаті.

– Та не метушися ти так, – нарешті спинила його та й пішла на кухню.

– Дозволь тепер мені тут трохи погосподаруювати.

– Ой, Орисечко, я ж не сподівався. Я зараз скочу до магазину.

– Чекай. Найперше перестань метушитися. Що у нас тут є? Картопля, яйця, ковбаса…А це що? Оселедець? Прекрасно. Зараз ми з тобою влаштуємо королівську вечерю.

– Шкода, що тобі пити не можна у мене є чудесний коньяк.

– Хто сказав, що не можна? Двадцять крапель. Нехай звикає.

І поцілунок, гарячий, як літня спека.

– Ти не відволікайся. Чисть картоплю. Скорше буде. Я від хвилювання їсти захотіла.