Минав час. Вже й зима розпушила свої крила. Порідшали пікніки. Бо зима – то зима. За місто не виберешся. Лижників не так уже й багато. А в ресторанах і кав’ярнях не цікаво. Валерій Павлович ніяк не міг нічого путнього організувати. А він до того був мастак. Збиралися хіба що у когось на день народження. То вже таке. Хочеш чи не хочеш – мусиш. Навіть Івана Степановича кілька разів залучили. Не міг відмовитися.

Зима цього року видалася напрочуд сніжна і холодна. Приходили на роботу, гріли руки і нарікали на мороз. Лише Орися прибігла якась просвітлена, рум’янець на всю щоку, а в очах, наче зірки горять.

– Яка гарна жінка, – не втримався котрийсь з чоловіків. – А така непримітна була.

Іван Степанович глянув на неї своїми пронизливими очима, а вона посміхнулася йому. Якось по-особливому посміхнулась. Ніби всім, а насправді йому одному. О, він добре вмів читати її усміх і її смуток. Вибрала слушний момент коли їх ніхто не чув і тихо шептнула:

– Іванку! Іваночку! Я вагітна.

– Ти?

Перехопило подих.

– Так. У нас з тобою буде дитина.

– Ти…Впевнена? А може…

– Ні. Ніяких «може». Доки я сумнівалася,  то мовчала. А тепер…Певна.

Говорити далі їм не дали. Тут скрізь людно. А йому хотілося взяти її на руки, кружляти з нею у якомусь химерному танку, нести її у ту снігову заметіль, а краще у весняне білоцвіття.

Чекали до наступного чергування. Воно не забарилося. І нарешті вони можуть говорити без свідків.

– Орисечко! Невже це правда?

– Правда.

І опустила очі.

– Я й сама боялася вірити.

– Ти була у лікаря?

– Була.

– А ти певна, що від мене? Може твій чоловік раптом ожив?

Образилася. В очах сльози.

– Чого ти? Це ж елементарні речі.

– Ні, Іванку. Я з ним не була. Він мене сильно побив, і я сказала, що він мені більше не чоловік. Я сказала, що подам на розлучення, але ще не подавала. Він притих, але ми спимо нарізно. Б’є мене, обзиває всяко, але розлучатися не хоче.

– Ясна річ. Де він ще знайде безплатну обслугу? Теперішні жінки терпіти не хочуть. Одна ти така десь взялася.

– Знав би ти, як я його ненавиджу. Стільки років він мене принижував. А сам же ж винен.

– А що ж буде, коли він дізнається?

– Не знаю. Тут два варінти: або він зрадіє і не буде доскіпуватися, що і від кого, або він мене уб’є.

– Який страшний чоловік. Тобі треба піти від нього. Конче треба.

– Нема куди.

– То переходь до мне – от і все.

– Знаєш, любий, якщо чесно, то я й казати тобі не хотіла.

– Отакої! Як би це ти мені не сказала?

– Не хотіла, щоб ти подумав, що я хочу тебе якось…Піймати.

– Боже мій! Орисечко! І ти таке могла подумати? Ні, ти собі уявляєш? Десь там росла б моя дитина, а я б і не знав.

– Насправді…Я тобі вдячна. А то…Оте почуття менше вартості…Наче я і не жінка зовсім. А тепер…

– Орисечко! Я ніколи не думав, що це так гарно. Знати, що у тебе буде дитина. У нас буде дитина. І ти могла мені не сказати?

– Боялася, щоб ти не подумав…

Закрив поцілунком рот. А коли віддихалися, тихо сказав:

– Дружино моя! Мріє моя! Мені здається, що я все життя шукав таку, як ти.

І знову заніміли в обіймах.