А Іванна і справді поглядала та й поглядала на вікна кабінету головного лікаря і на свій годинник.
«Ну чого той Валерій так довго його тримає? Пісочить чи що? А за що його пісочити? Він безгрішний, як ангел. О, здається, йде…»
Підібралася вся, на обличчі прибрала маску пристойності.
– Доброго дня, Іване Степановичу. А я саме зібралася йти. Нам, здається, по дорозі?
– Ні. Я не додому.
Збрехав. Бо нікуди йти не збирався. Дівчина розгубилася. От тобі маєш! А вона сподівалася…
– Ну…То бутьте здорові.
«Неприступний, – думала Іванна. – Ніяк не можна кригу серця його розтопити. А може живе в його серці хтось. Просто ми не знаємо. І знати не будемо. Бо він скритний. От Григорій Онисимович – той простий до нахабства.
– Ходімо, Іванко, – каже, – в ліс по гриби.
– Я на грибах не розуміюся, – кажу.
– То не так важливо, головне – ходімо. Я коньячок візьму, пікнічок влаштуємо. На двох…
Я не пішла. І добре зробила. Мурло. Вчене мурло. Але думає, що йому належить цілий світ. От якби Іван Степанович запросив…Пішла б. Побігла б! Без заміжжя. Просто так пішла б. Не запросить. А всі кажуть, що я гарна. Який толк з цієї краси? Я ж її не продаю, а той, кому задарма готова її віддати, не хоче…»
Валерій Павлович вдавав з себе демократа. Тільки вдавав. Стиль роботи у нього такий. Брав участь в усіх виїздах за місто, пив і їв з підлеглими. Так треба було. Щоб краще знати, чого від кого чекати, хто на що здібний. Хоча субординації не порушував і нікому такого не дозволяв. Бо якби хтось собі дозволив щось не те, такого б Валерій Павлович швидко на місце поставив би. От до Григорія Валерій Павлович придивляється. Хитра бестія! Іван його відразу розкусив. Григорій таки мітить на його місце. І тут Іван має рацію. Та Григорій дурень. І це Іван спостеріг. Такого до керування допускати не можна. І справу загубить, і людям з ним нелегко було б. Та хто його допустить.
«Конкурентів я не потерплю. І зиск від Григорія неабиякий, та було б добре його позбутися. Та він звідси не піде. Тепле місце його вабить. І нема причин його звільнити. Із-за того хлопця…Піднявся б небажаний галас. Та його тримаю на оці. Пильно за ним дивлюся. У мене не прослизне. Я не такий вже лопух, як про мене дехто думає. А Григорій небезпечний тип. Бо Іван що? Йому б тільки робота. Навіть жінки його не цікавлять. Хоча…Як таке може бути? Взяти хоча б Іванну…»
Глянув у вікно.
– Ти диви! Пішли в різні боки. В толк не візьму… А може він імпотент? А може іншої орієнтації? Та ні. Хтось би знав. А Іванна… О, це цукерка. Цимис! Треба буде спробувати. Іван мені не конкурент.
З цього вікна він міг спостерігати за всіма підлеглими. Он Ірина йде додому. В їдальні працює. Повні торби несе. Аж перегинається. Ще б пак! Та Валерій Павлович демократ. Нехай крадуть, коли з толком. Аби тільки і йому щось перепадало.
«От що робити з Іваном? Вперто не бере хабарів. Категорично. І говорив уже з ним – не помагає. Це й не хабар зовсім. Просто людина хоче віддячити за твій нелегкий труд – то дайте людині таку можливість. Бо державі на нас наплювати. То треба самим рятуватися. А Іван… Безгрішний. Єдиний в колективі! Це теж, скажу я вам, небезпека. Той, що не бере…Потенційний стукач. А що? Хоча на Івана ніби не схоже…Та чим чорт не жартує, коли Бог спить?»
Та й через Івана, якщо чесно, Валерій Павлович у збитку. Всі щомісяця діляться з ним своїми «лівими» заробітками. Чи все ділять чесно, того не перевіриш. Але все-таки з кожного Валерій Павлович щось має. А з Івана що? Нічого. Бо що з нього візьмеш, коли він не бере? Отут тобі і зуботичка. Бо хто може знати, коли Івану в голову дурість ускочить? Тим паче, що чоловік він скритний. Всіх Валерій Павлович знає, як облуплених, а Івана не знає. Знає тільки, що він – знаменитий хірург. Але ж це знають всі. А ще знає Валерій Павлович, що Іван давно міг би стати професором, та чомусь не стає. А про душу його Валерій Павлович нічого не знає. А це конче треба. І що вже Валерій Павлович не робив! З якого боку не заходив! Даремна справа. А пікніки це вам що? Просто так? Ні, не просто так. Вип’є людина – і потихеньку розкрилюється. А там і душу свою на виворіт виверне. Інша річ, що одному досить випити келишок, а другому цілої пляшки замало. То таке… Аби самому бути тверезим. Бо інакше гріш ціна тій затії і тому пікніку. Та Валерій Павлович тут професіонал. Він п’є, але знає спосіб, як пити і не п’яніти. Є у нього такий засіб. Але це його особиста таємниця. Тому й зле, що Іван Тарахкало не бере участі в пікніках. Якось сказав йому:
– Ти, Іване, чому не береш з людей за свій нелегкий труд? Не годиться так.
– За свій труд я одержую зарплату.
– Але ж це мізер. Наш труд вартує більше.
– Що ж, так держава оцінила нашу працю.
– Але ж ти – знаменитий хірург. Всі прагнуть до тебе потрапити. І не бояться твого скальпеля. Ти рятуєш людське життя.
– Рятую, якщо можу.
– І нічого за те не береш.
– Не беру, Валерію Павловичу. Гріх на людській біді наживатися. Тоді Бог відвернеться від мене, і я вже нікому не зможу допомогти. Люди у нас на загал бідні. То хіба можна ще з них хабарі брати?
– Ти неправильно мислиш. Не хабарі це. Хабар – це коли ні за що. Або за щось не чесне. А тут… Це наш труд, який держава не спроможна належно оцінити. Люди хочуть віддячити. А ти…Це просто неповага до людської щирості.
– Це мій принцип, Валерію Павловичу.
Іван Степанович добре знав, за що так ревно вболіває Валерій Павлович. Не має з нього прибутку. Знав, що інші діляться.
«Переб’єшся, Валерію Павловичу. Досить з тебе того, що маєш. А з мене мати нічого будеш».
Люди зажерливі. Їм ніколи не буває досить. І від того ставало прикро і навіть лячно. Та світ не зміниш. І людей також не зміниш. І треба жити у цьому світі і з тими людьми. Всі ми жителі одної планети. І вона прекрасна.