А Петро зовсім пішов на поправку.

– В сорочці хлопець родився, – казали про нього.

– Може й так, що в сорочці, але без Івана Степановича ніяка сорочка йому не помогла б.

Петра готували до виписки. Приїхала його мати і старший брат. Були сьози, обійми і поцілунки. Вся сива худенька мати ховала своє заплакане лице на грудях врятованого сина. Валерій Павлович вже встиг розказати про талановитого хірурга Івана Степановича і про те, як хірург після такої складної операції ще здав хлопцеві кров.

– І це без мого відома! Уявляєте? – розповідав Валерій Павлович. – Я вам чесно кажу. Якби я про таке знав, я б ніколи такого не дозволив. Бо тут була загроза життю Івана Степановича. І знову ж таки… Якби не той відчайдушний вчинок Івана Степановича, то не знаю, що було б з вашим Петром, бо в нас такої крові не було. А вже потім сидів він біля нього і вдень, і вночі, як біля маленької дитини.

«А ще ж ти не знаєш, від якого монстра врятував я хлопця, – думвав Іван Степанович. – Не знаєш і знати не будеш».

Всі, схвильовані і заплакані, дякували Івану Степановичу. А Петрова мати сказала:

– Ми люди бідні. Грошей у нас нема. Але я вам, Іване Степановичу, хочу подарувати ікону Божої Матері. Це старовинна ікона. Цією іконою благословила мене моя мати, коли я ішла до шлюбу. А тепер я хочу поблагословити вас, добрий лікарю. Хай Божа Мати буде вашою заступницею і покровителькою роду вашого.

Такий подарунок не можна було не прийняти. Іван Степанович припав до ікони, потім поцілував спрацьовану руку Петрової матері. А потім сказав:

– Кажуть, що радості не буває забагато. Тому я поділюся з вами своєю особистою радістю. Сьогодні у мене народився син.

Вигуки, вітання. Ніхто ще нічого не знав.

– І я хочу назвати свого сина Петром на честь цього мужнього хлопця.

Вигуки, оплески, взаємна велика радість. Валерій Павлович на мить зник і з’явився з шампанським, а за ним Іванна несла тацю з бокалами. Був чудесний сонячний день. Як же добре, що ми ще не відівчилися щиро по-людськи радіти.