– Глоріє! Не смій! Не для того я на цей острів приплив, щоб ти стала дружиною лютого змія.
А змій завис у повітрі, як Божа кара. Вогнем пише, а смердюче його дихання повітря сповнило.
– Так ти станеш моєю дружиною чи ні? То може я їм дозволю ще день пожити.
– Ні, вона ніколи не стане твоєю дружиною. Ми будемо з тобою битися.
– А-а! Битися! Нахабний хлопчисько!
І змій налетів на Артема. Тільки що це?
– Я не можу до нього наблизитися. А-а! У нього хрестик! Негайно зніми хрестик! І пояс зніми. У ньому також щось таке…
– Ага! Розігнався! Начувайся, потворо.
Та Артем не може змія дістати своєю шаблею. Вогонь не дає йому наблизитися до ворога. І що тут робити? Раптом на хлопцеві спалахнув одяг, полум’ям пойнялося волосся. Невже кінець? Та Глорія митнулася і принесла два відра води. Все гаразд. Можна битися далі. Тоді Артем дістав свячену сіль і сипнув змієві межи очі. Закрутився змій, завив від люті. Доки змій продирав свої очиська, Артем наскочив на нього і вдарив його шаблею, що не знає промаху. Вдарив раз, вдруге і втретє. Упав змій. Востаннє вдихнув і замовк навіки. Артем хотів кинути його в море, а потім передумав. Навіщо пакостити море? І тут почалася благодатна, животворна гроза. Ніхто від неї не ховався. Гроза омила острів, очистила його від скверни. І розвіялися чари – острів став видимий. Це був просто казковий куточок. А в центрі острова сяяв розкішний палац змія.
– Я дякую тобі за порятунок, – зі сльозами сказала Глорія.
– Дякуй і ось тому маленькому хвостатому створінню, – взяв хлопець на руки свого хвостатого друга. – Без нього я б сюди не добрався.
Кіт нічого не сказав, хоч добре міг говорити. Він тільки блимав очима радісно і здивовано. І тут тільки Артем помітив, що в кота очі різного кольору: одне око зелене, а друге синє.
– Я й не думала, що коти бувають такі розумні.
– Коти бувають всякі, як і люди. Чекай, Глорія. Згадав. Одна мудра бабуся веліла, щоб ти випила оце зілля.
– А що це?
– Сам до ладу не знаю. Бабуся сказала, що цей напій відновить твої сили.
– Ну тоді…
І дівчина випила напій докінця. Випила – і зовсім іншими очима глянула на світ. На світ і на хлопця, що врятував її від лютого змія. Бо це був незвичайний напій. Окрім нових сил, він додав дівчині любові до краси і до свого рятівника.
– Ой, Артеме, зі мною щось таке коїться.
– Що з тобою коїться, зоре моя?
– Мені не хочеться з тобою розлучатися.
– Мені також, Глорія. То давай будемо завжди разом.
– Глянь на цей прекрасний казковий острів. Він тепер наш. І цей розкішний палац також наш. І всі скарби. А їх тут неміряно і нелічено.
– Ні, Глорія. Мені звідси нічого не треба. Ні скарбів, ні палацу, ні того казкового острова. Пливімо звідси. Я відвезу тебе до твоїх батьків. Я хочу побачити їхню усмішку і їхні сльози від щастя.
– Ясна річ, мій батько віддячить тобі, але у всьому батьковому королістві нема стільки скарбів, як тут на острові.
– Чи ти думаєш, Глоріє, що я рятував тебе із-за скарбів? Якщо ти не проти і якщо твої батьки нас благословлять, ми з тобою відсвяткуємо наше весілля, щоб більше ніколи не розлучатися.
– І будемо жити на цьому острові, у тому розкішному палаці.
– Ні, моя люба. Це місце нечисте, осквернене. Нехай цей острів омиють благодатні дощі та грози. А потім це місце треба освятити, а тоді вже… Та й то не знаю. Я не ласий до чужих скарбів. Ми з тобою будемо жити серед людей, серед садків та пісень. Люди будуть на нас дивитися і посміхатися. І це буде найкраща посмішка на землі.