Якось біля занедбаних захаращених осель, де водилося особливо багато щурів, де жив і Макс зі своєю родиною, з’явилася ластівка, якої ніколи ніхто тут не бачив. Спершу ніхто на неї не зважав. Літає – то нехай собі літає, кричить – то нехай собі кричить. Щурам не до неї. Та потім все ж дехто став дослухатися до її крику.
– Слухайте-но, слухайте. Що там вона кричить?
– А ластівка гукала:
– Незабаром тут буде фея Етера, наша володарка і опікунка. Треба гідно її зустріти. Послухайте і перекажіть всім.
Про фею знали всі. Про неї ходили дивовижні розповіді та легенди. Її любили і її боялися. Етера була володарка і опікунка тварин і рослин. Ніхто в її володіннях не мав бути скривджений. Горе тому, хто насмілився когось скривдити, над кимсь позбиткуватися. Ясна річ, що коти ловили мишей та щурів, такий закон природи, але зловживати тими законами ніхто не смів. Якщо ти миша чи щур і тебе ловить кіт, ну що ж, будь розумним і спритним, не потрапляй у котячі пазурі. Коли ти заєць, то вмій одурити хитру лисицю. Тобі природа дала добрі вуха і довгі ноги. Всього пильнувала фея. Все мусило їй коритися. І от тепер та добра і грізна володарка мала бути тут. У їхньому селі. Як тут не хвилюватися? Як не переживати? Всі відразу подумали про Макса. Буде йому. Не минеться. Що він зробив з котами – того до ладу ніхто не знав. Та всі здогадувались, що це було щось таке… не дуже порядне. А якщо вже зовсім по правді сказати, то це було щось ганебне і безчесне. А ластівка вже гукала і гукала. Тепер вже всі її уважно слухали.
– Фея вже в дорозі,
Летить на крилатім возі.
Вона летить здалека,
Везе її лелека.
Фея про всіх пам’ятає.
То й про котів спитає.
А тепер скажи, хвостатий:
Що ти будеш їй брехати?
– Скажу, що нічого не знаю,
Що у вічі котів не бачив.
– Не відкрутишся, не відвертишся.
Хто б тобі, скажи, таке пробачив?
Доведеться відповідати.
І нікому буде тебе порятувати.
Щоб з чужої біди не робив собі втіхи,
Матимеш на горіхи.
І хто тебе на таке напоумив?
Хоч би про щурят свої подумав.
Довгий хвіст, а куций розум
До доброго не доводять.
Он ще щурі підходять…
– Я ж для всіх старався.
Ще й винним зостався.
– Ось вона! Вже зовсім близько!
Хмари опустились низько.
Подивитися кортить,
Як та фея прилетить.
– Ви чуєте запах її вінка?
А птахів назліталося! Сила-силенна! А звірини всякої! З лісів та борів! З усіх дворів! Одні просто хотіли фею побачити, а другі жалі та скарги свої принесли. Глянула фея на всіх, вислухала всіх уважно, а потім спитала:
– А де ще одне славне котяче сімейство? Щось я його не бачу. Ні дорослих, ні малечі. А я тут їм нагороду принесла. Ну, ви знаєте, про кого йдеться. Про Степана і Степаниду. Славні коти. А за їхньою малечею я не раз спостерігала. Ото виховання, скажу я вам. Справжній котячий інтелект. То де ж вони? Не може бути, щоб вони не знали про мій приїзд.
Всі мовчали і скоса дивилися на Макса. Макс теж мовчав.
– І ти, Максе, не знаєш, де це котяче сімейство?
– Та я… – вичавив з себе Макс. Та й далі замовк.
– І не сором? Невже ти думаєш, що я нічого не знаю? Знаю я все. Від мене не сховаєшся. Спершу я думала закинути тебе з усім твоїм сімейством в пустелю, в безводні піски.
– Не треба, володарко. Змилуйся.
– А ти змилувався? Ти пожалів тих маленьких кошенят?
– Та я…
– Потім я передумала. Бо і там живуть люди. Я пожаліла тих людей, що там живуть. Бо ти такий, що й у пустелі виживеш. А люди не матимуть спокою від такої щурячої навали. За що ж їх так карати? Тому я вирішила…