– Все, крім щурів, – засміявся хтось з натовпу.
– А хто ж їх любить? Та в природі і для них є місце. А тітка Наталка… Я бачила, як вона взимку птахів підгодовувала. Е, е, Степане і Степанидо, куди ви? Затримайтеся. На вас чекає нагорода. За вашу мужність і за гідне виховання дітей. Ось вам годівничка. Вона ніколи не буде порожньою, скільки б ви з неї не їли. Можете і сусідських котів пригостити. А особливо котів-безхатченків. На жаль, є ще й такі… а ще ось вам… Медалі засновників нової породи – породи інтелектуальних котів. Відтепер буде й така порода.
Всі заплескали, а Степан і Степанида повагом підійшли і, подякувавши, прийняли нагороди. А Степан, ніхто від нього такого не сподівався, сказав:
– Найбільша наша нагорода те, що ми вдома.
– Тітка Наталка теж вартує нагороди. Ну, я про неї не забуду. Запам’ятайте всі: який би не був не урожайний рік, на городі у тітки Наталки все вродить. Ні град, ні буревій, ні засуха, – ніщо не зашкодить городу тітки Наталки. А ви це запам’ятайте, щоб і мене колись добрим словом згадати. А ще пам’ятайте, що добро кожному віддасться сторицею. А зараз вимітайтеся з села всі щурі. Не вміли себе гідно поводити, то вимітайтеся. Я почекаю.
А коли затих щурячий вереск і метушня до феї підлетіли два білих лебеді, впряглися в її легкий квітковий візок та й полетіли, понесли фею в її володіння, щоб вона завжди опікувалася тим, що живе, і тим, що росте. На прощання фея розкидала запашні квіти зі свого вінка. Дівчатка збирали ті квіти на щастя собі і своїй родині. Пішов теплий літній дощ, і ніхто від нього не ховався. Від такого дощу росте все на городі, ростуть гриби і діти.