Тепер всі щурі Макса хвалили. І навіть ті, що про нього ніколи доброго слова не сказали. Добре їм тепер жилося. Можна було спокійно у смітниках ритися. Правда, тепер у смітниках мало чого їстівного можна знайти. Та все-таки… І в людські житла можна тепер безборонно навідатися. Є на селі коти, але таких щуроловів як Степко, більше нема. Знахабніли щурі до краю. Не було на них ніякої ради. Отруту вони не їли, капкани обминали. Люди все частіше згадували кота Степка та кицю Степаниду. Ніхто й гадки не мав куди вони поділися.
А вони нікуди не поділися. Просто коти разом зі своїми кошенятами опинилися у спекотній піщаній пустелі.
– Ой, мамо, спекотно.
– Ой, тато, пити.
– Няв! Няв! Няв!
Кошенята пищали, а їхні батьки були розгублені і безпорадні. Кошенята їх ще такими не бачили. Вони звикли, що їхні батьки завжди були розумні та дужі, завжди вміли знайти розумний вихід, що б там не було. А тут… Степанида плакала, а Степко чухав ліве вухо і намагався всіх заспокоїти, та йому це не дуже вдавалося. Було видно, що він і сам не знає, що робити.
– Ой, спекотно!
– Дихати нічим!
– Їсти хочемо.
– Пити.
І всі, окрім Степана, плакали і нявкотіли.
– Так. Перестаньте зараз же. Потерпіть ще трохи.
А скільки ще терпіти, того Степко й сам не знав.
– Замовкніть. Ви мені заваджаєте думати.
Потягнув носом.
– Мішок пахне щурами. Це витівки Макса. Не інакше. Ну почекай, щуряко. Доберуся я до тебе.
– Не доберешся, – плакала Степанида. – Ми тут всі загинемо. Ти подивися на малих.
– Тримайся, Степанидо. Не розпускай нюні. Тим однак не допоможеш.
А в пустелі, як не дивно, також живуть люди. Це араби. І тримають вони тварин, котрі здатні переносити гарячі піски, спеку, спрагу, ще й перевозити чималу поклажу. Це верблюди. А в тих арабів виявляється, є діти. Є не тільки хлопчики, але й дівчатка. Одна така дівчинка і натрапила на мішок з кошенятами та й принесла його додому.
– Мамо, там у мішку щось нявкає. Я побоялася сама його відкрити. А раптом там джин.
– Який там джин, – схилилася над мішком мама. – Це ж звичайнісінькі кошенята. Бідненькі! Ледь живі. Вони явно не звичні до нашого клімату. Неси скорше молока. І намочи простирадло. Хто ж це над вами так позбиткувався? Видно, хтось недобрий. Ну, та нічого. Тепер ви в безпеці. Ми вам пропасти не дамо. Старші люди кажуть: хто вирятує кошеня, той буде щасливий. А хто вирятує двоє кошенят, той сім раз щасливим буде. А тут вас аж семеро. Чуєш, Рашидо? Ти будеш щаслива.
А кошенята, напившись молока верблюдиці, дуже поживного і смачного, лежали на мокрому простирадлі і потрохи оживали. Вони ще не бавилися, але вже не плакали. Вони просто звикали до нових людей.
– Рашидо, ти поки що їх не займай. Нехай відпочивають. Вони, видно, не з наших країв. Але як вони тут опинилися? Та тієї загадки ми не розгадаємо.
Жили коти. Росли кошенята. Та на спекотне сонце ніхто поки що не виходив. Тут на першому поверсі підлога була викладена плитками. Плитки були холодні. Отут кошенята і любили бавитися. Всі до них звикли і вже мали їх за своїх. Як не дивно, найперше освоїлися малі. Незадовго вони вже потрохи виходили на спеку, та тут дівчинка пильно мусила стежити за кошенятами, аби не зловили вони отруйного павука чи ще чогось. Малі зовсім тут прижилися і, здається, не дуже сумували за домом. Наче вони тут і народилися.
– Невже забули? – дивувався і журився Степко. – Забули свій дім, свою господиню, стару пательню з молоком…
– Не забули. Просто діти не здатні довго сумувати. Та й скорше звикають до всього. А ми…
– Ні, я тут ніколи не звикну. Чужий край. Але чомусь я думаю, що станеться щось таке… Словом, Степанидо, я вірю, що ми повернемось додому.
– А я вже всяку віру втратила. В дива я перестала вірити вже давно. Я от що собі думаю… Діти наші вже попідростали і тут прижилися. Ними клопотатися не треба. Нам тут добре живеться. То чи не пора нам… Завести знову маленьких кошенят?
– Ти з глузду з’їхала, Степанидо! На чужині! У цій пустелі! У цьому безводному світі! Кошенят? Бачу, і ти забула наш дім, нашу господиню і стару пательню з молоком. Дітям не дивуюся, а тобі…
Степанида заплакала.
– Та не забула я. Нічого не забула я. Але… життя триває.
– Я не можу від тебе відректися, бо ти – моя дружина, і у нас діти. Але. Обіцяю тобі, якщо ти ще раз заведеш таку балачку, то залишишся без хвоста. І це тебе аж ніяк не прикрасить.
І між котами знову запанував мир.