Чи то правда, чи хтось вигадав, що в селі Ільківці зовсім вивелися щурі. Жодного тобі щурика! Щонайменшого! Правда-правда. Самі мешканці дивуються. Миші є, коти є. Бо як же миші без котів? А щурів нема. Розказують всяке. Навіть таке, що й віри не ймеш. То й я розкажу. А ви вже, як собі знаєте: хочете – вірте, а хочете – ні. Трохи про щурів розкажу, а трохи про котів. Ну, щурі, як щурі. Що про них розказувати? Селяться ближче до людей. Живуть в підвалах, у занедбаних захаращених приміщеннях, а інколи, як є така можливість, то й у людські помешкання проникають. О, тоді вже начувайтеся, люди. Важко їх вивести. Гидкі створіння, що там не кажіть. Ясна річ, що люди щурів не любили. А за що їх любити? Одна шкода від них. Зате люди любили котів. В котах був порятунок. Бо коти, як відомо, ловлять не тільки мишей. Дехто з них любить і на щурів полювати. Як-от кіт Степко. Кажуть, що доля у котів така ж, як у людей: кому як поталанить. От котові Степкові і його дружині Степаниді поталанило: вони мають свій дім, добру господиню. Тітка Наталка любить їх, дбає, щоб вони були доглянуті і ситі, завжди знаходить для них добре слово. Якщо коли і сварить за якусь шкоду, то зовсім трішки. Таке й сваркою не назвеш. Вона й кошенят їхніх ніколи не топить. Вона їх людям роздає. І люди беруть, бо знають, що ці коти, хоча й не породисті, зате гарні і дуже порядні.

– Ви хочете взяти котика? – питає у жінки тітка Наталка. – Ще трохи почекайте. Нехай їх мама розуму навчить. О, вона навчить. Степанида у мене така. Її кошенята все знають: що слід і чого не слід. У котів, як і в людей: одна мама своїх дітей виховує, а друга – ні. Степанида своїх дітей виховує. З ними клопоту мати не будете.
От і тепер у них аж п’ятеро кошенят.
– Наталко, – гукає сусідка, – чому ви їх трохи не потопите?
– А навіщо? Кому вони заваджають? Он гляньте, які вони красені. Нехай живуть. Життя кожному миле.
І наливала в стару пательню молока, а все котяче сімейство хлебтало те молоко – аж вилязки йшли. А тітка Наталка дивилася на них, посміхалася і дивувалася з людей, що вони такі немилосердні. Інколи її це сердило.
– Ви, Наталко, що? Котячу ферму собі завели? – шкіриться чоловік, що ніколи не тримав ні песика, ні котика.
– А ви воліли б щурячу ферму завести?
– Та ні. Та я що? Я нічого. Самого миші заїдають.
– А так воно є. Хто не хоче годувати котів, той буде годувати мишей та щурів. А як ви думали?
Одне кошеня, мале і нахабне, залізло в пательню з молоком передніми лапами і тут-таки дістало від кота-батька прочухана. Степко з кошенятами дисципліну тримав. Бо як інакше? З ними інакше не можна. Розпусти їх тільки.

Щур Макс вже не раз у злості поглядав на садибу тітки Наталки.
«Тут не підступишся, – думав Макс. – О, Степко – то знаменитий щуролов. Його всі щурі бояться. Ну. Нічого. Я ще до нього доберуся».
А треба вам знати, що Макс був найголовніший над щурами. Найдужчий, найспритніший. Ну, про розум я не кажу нічого. Що казати про те, чого нема? Зате Макс чувся при силі, був хитрий і спритний.
– О, мій чоловік! – хвалилася щуриха Шелеста. – То такий, що кращого і дужчого за нього і на світі нема.
– Вже ж таки на світі! – зіронізувала молода єхидна щурочка.
– А так. Щоб ви знали, – не здавалася Шелеста. – У нас з ним аж вісімнадцятеро щуренят. Різного віку. А скільки вже дорослих – не перелічити. І всі ситі. А я – так зовсім нічого не роблю. Розжиріла ось. Тепер треба спортом займатися. Макс обіцяв, що доберемося якось на корабель тай попливемо на курорт.
Декотрі щурихи заздрили їй, а декотрі скрушно хитали головами і злословили.
– Ну-ну! Все так не буде. І на Макса прийде колись…
А що прийде, вони до ладу й самі не знали. Та знали, що прийде колись і на Макса лиха година та нещаслива. Макса не любили, бо він нікому ніякого добра не зробив і на ніготь. Про свою родину дбав, а другі хоч би й пропали – йому байдуже. А ще Макс був неабияким чаклуном. Він міг обертатися людиною. тоді Макс був особливо небезпечний. Його волохаті вкриті шерстю руки тягнулися до всього, що погано лежить, або до того, щоб зробити хоч яке-небудь зло.
І якось лихо сталося. Обернувся Макс людиною, вибрав час, коли господині вдома не було, та й зайшов на подвір’я. Коти разом з кошенятами, пригрівшись на сонечку, любенько собі спали. Макс єхидно посміхнувся.
– Сплять собі! Щаслива родина! Ну, спіть, спіть. Дуже добре. Зараз я вас… Розбуджу.
Під пахвою Макс мав мішок. Розправив його та й покидав у нього всіх котів разом з кошенятами. Ніхто й занявчати не встиг.
– Отак воно краще, сказав Макс і задоволено посміхнувся. – Тепер буде чистий спокій.
Потім зняв руки вгору і проказав:
– Летіть, коти,
На чотири кути,
На п’ятому зупиніться,
У пустелі опиніться,
Де сонце пече,
Де річка не тече,
Де дощі не йдуть,
Де трави не ростуть.
І коти зникли, наче їх тут і не було. Повернулася додому тітка Наталка, а котів нема. Вона туди, вона сюди – нема! У сусідки питає:
– Чи не бачили ви часом, куди поділися мої коти?
– Ні, не бачила.
– Ні дорослих, ні малих. Куди б вони могли подітися? Та ж ніби не звикли вони кудись ходити.
– Тут без вас чоловік якийсь заходив. Може часом він їх позабирав.
– Який чоловік?
– Я його не знаю. Видно, якийсь нетутешній.
– Ой, то, певно, лиходій. Пропали мої кошенята. Чує моє серце – пропали. Чому ж ви його не зупинили?
Сусідка стенула плечима, а тітка Наталка заплакала.
– Та не побивайтеся ви так. Ще я не чула і не бачила, щоб за котами так побивалися.
– Та ж вони мені, наче діти мої. Я так до них звикла, що й не знаю, як я буду без них.
– Та може ще знайдуться.
– Ой, чує моє серце – не знайдуться вони. Лихо з ними скоїлося. Хоч би одненьке зосталося. Жодного!
І заплакала, заголосила гірко і невтішно. Сусідка дивувалася: як можна так за котами побиватися? Це може зрозуміти тільки той, хто сам має котів чи собак. Бо він серцем до них прикипає.