А булава вже знову була в руках Боринича і знову рвалася до нападу. Вийшов Боринич на залізний тік і побачив страшного змія. Хоч Боринич за боягуза себе не мав, та коло серця йому млосно стало. Він випустив з рук свою булаву, і вона влучила в другу голову змія та й знову вже була у лицаря в руках. Тут і змій ударив Боринича. То був страшний удар. Залізний тік під Бориничем провалився, і лицар по щиколотки під землю увійшов. Бій тривав до самого вечора. Змій не мав уже шести голів, а Боринич по пояс був у землі.
– Добре б’єшся, хлопче, – нарешті ревнув змій. – Як звати тебе? Щоб я знав, яке ім’я на твоїй могилі написати.
– Твого імені на твоїй могилі я писати не буду. Та й могили, я так думаю, після тебе не залишиться. А щоб ти знав, від кого ти загинеш, я скажу тобі: ім’я моє Боринич.
– Ти диви! Я – Горинич, а ти – Боринич. Майже тески. То подумай сам: чи варта нам битися, чи може краще нам помиритися.
– Не для того я сюди прийшов, щоб з тобою миритися. Будемо битися.
– Ти мені навіть не сказав, чого ти хочеш. А може я б і пристав на твої умови. І без бійки може обійшлося б.
– Не погодишся ти на мої умови. Я вже твій зміїний норов знаю.
– Та все ж я хотів би почути.
– Звільни принцесу, роздай свої скарби, щоб оживити цей край, котрий ти занапастив, а сам забирайся звідси до лихої матері.
– Нічого з того я прийняти не можу. Що ж, розходимося до завтра. А завтра я тебе з головою в землю вжену – та й повсьому.
– Не хвали день перед вечором.
Кинув Боринич на землю волосину з бороди дідугана – і той тут-таки з’явився.
– Тяжко тобі, лицарю. Та перемога легкою не буває.
Шепнув старий кілька слів – і земля сама собою розсунулася, звільняючи лицаря. Сіли вони всі гуртом та й підкріпилися тим, що старий приніс.
– А тепер давайте відпочивати. Завтра тебе, Бориничу, чекає нелегкий день.
Тільки-но сонце встало, загукав змій на всю потугу. Аж море вийшло з берегів.
– Де той хоробрий, що готовий сьогодні кістьми полягти?
– Таких нема. Є той, що збирається святкувати свою перемогу над злом. Глянув Боринич на змія і остовпів: всі дванадцять змієвих голів були на місці.
– Що дивишся? Тепер ти зрозумів, що мене не можна подолати?
Сумнів зародився у душі Боринича.
– Невже і справді змія не можна подолати?
Сумнів у бою – то кепська справа. За свій сумнів Боринич жорстоко поплатився. Змій тут-таки увігнав його по щиколодки в землю.
– Ха-ха-ха! Ну що? Може будеш здаватися? Може будеш мені служити? Від такого слуги я б не відмовився.
– Рано смієшся, зміїще. Не дочекаєш, щоб я тобі служив.
А сам подумав:
«Треба вірити у свою перемогу. Не можна сумніватися. Зневіра породжує безсилля».
З новою силою закипів бій.
«Але ж чому ті голови знову ожили?»
І тут в небі з’явилася сила-силенна птаства. Змій пирхав вогнем, та той вогонь нікому не причиняв зла. А тим часом Боринич збивав та й збивав зміїні голови. От вже їх лишилося тільки три.
«А що, коли вони на завтра знову приростуть? Та що роблять птахи?»
Спершу Боринич нічого не міг зрозуміти. А все було дуже просто. Кожна пташка у дзьобі мала мертву воду. Як тільки голова змія падала птахи скроплювали її мертвою водою. Голова не могла більше ожити.
– Всі добрі сили допомагають мені, – вигукнув Боринич. – Ми переможемо.
Увечері змій засумував. Він вже бачив, до чого воно йдеться. Мовчки поплентався відпочивати. А на ранок не так гучно сказав:
– Що, хлопче? Може будемо миритися? Я погоджуся віддати тобі половину своїх скарбів. Принцесу не віддам. І другу половину скарбів собі залишу. І з цього краю я нікуди не піду. Прижився тут. Половину моїх скарбів – це дуже багато. Ти собі уявити не можеш, як це багато. То може все-таки на тому помиримося?
– Не для того я сюди прийшов, щоб з тобою миритися. Я прийшов, щоб подолати зло.
Точився лютий бій. Тепер змій пильнував три своїх голови. За цілий день Бориничу не вдалося збити жодної. Даремно птаство кружляло в небі, тримаючи в дзьобах мертву воду. А може все-таки не даремно? У самому розпалі бою, коли Боринича охопив розпач, що йому так і не вдасться подолати лютого змія, з’явився величезний пес з настовбурченою шерстю. То був Рябко. Він сміливо кинувся на змія. Змій закричав, аж сонце в небі сховалося за хмари. Змій закрутився, завертівся, втратив пильність, і Боринич одну за одною збив всі три змієві голови. Отут і пригодилася мертва вода, аби змій ніколи вже більше не ожив. Всі зітхнули з полегкістю. Аж не вірилося, що страховисько було подолане. Де не взялася шквальна морська хвиля. Спершу всі перелякалися. Почалася паніка. Думали, як їм від тієї хвилі врятуватися. Потім помітили, що та хвиля всіх обминула, нікому не причинивши зла, лише підхопила останки змія і змила начисто землю, не лишивши сліду від нього. Хвиля відхлинула, а друзі стояли, ошелешено оглядаючись довкіл.