Почім ківш лиха та Чи можна подолати змія

Почім ківш лиха
та
Чи можна подолати змія

Жили собі дід та баба і була в них… Ні, не курочка ряба. Хоча курочка ряба також у них була. Та, окрім курочки, був у них кіт Мурко, песик Рябко, двоє овечат та двоє онучат. Отак собі й жили. Онучат гляділи, овечат пасли, собака дім стеріг, а кіт робив, що міг. Кіт мишей не ловив, бо їх у діда з бабою не було: вивтікали всі від голоду. Кіт Мурко любив молоко, а коли молока не було, то їв те, що перепадало. Курочка ряба кожного дня несла яйце, не золоте, а просте, і всі їй дякували за те. Яйце онукам діставалося, а старим нічого не зоставалося. Борщ, каша та картопля в ряди-годи. А про хліб по святах згадували. Дуже бідували старі. От якось баба і каже:

– Бери, діду, наших овечат та й жени їх на базар. Може хтось купить, то будемо мати хоч на якийсь час і хліб, і до хліба.
– Та що ти, стара. Хто там їх купить. Вони у нас такі худі та нещасні.
– Та може таки хтось знайдеться та й купить.
– Та ще таке скажу. Як можна овечат продавати? Вовну обстрижеш, спрядеш, онучатам шкарпетки та рукавички зв’яжеш. А так що?
Зітхнула баба, та від свого не відступилася.
– Жени та продай, діду, наших овечат.
Робити нічого. З бабою сперечатися – даремна справа. Встав дід раненько та й погнав овечат. Вигнав їх за село та й каже:
– Пасіться, овечки. Не пожену я вас на базар. Не можу. А бабі скажу, що ніхто не купив.
От попас дід овечат, а коли люди стали з базару йти, то й він погнав своїх овечок додому. Зачинив їх у кошарі, а сам до баби пішов.
– Ну що, продав? – зустрічає його баба.
– Та де там! Ніхто не купив.
– То може ти дорого цінив?
– Та де вже там дорого. Та їх хоч задурно віддавай, ніхто не візьме. Худі дуже.
– Поганий, діду, з тебе продавець. Наступного базару я сама їх пожену, то вже не я буду, як не продам.
Та й на тому порішили.
Коли настав наступний базарний день, баба встала раненько, причепурилася та й погнала овечат на базар. Дід і собі з нею пішов, за компанію. А ще, щоб вдома не сидіти, щоб поміж людьми походити та послухати, де і як люди живуть. Чи ж то краще, ніж у них. Доки баба з овечатами стояла: може хто купить, дід поміж людей ходив та й питав:
– А скажіть-но мені, люди добрі, хто тут лихом торгує.
– Ото дивний чоловік, – сміялися зі старого. – Хто лихом торгує? А хіба лихом торгувати треба? Те лихо, як вчепиться до кого, то й не збудешся його.
– Та це дід так, людей веселить.
Ходив, ходив дід – ніхто лиха не продає. Аж тут циган трапився. А циган – як циган: до всього мастак.
– А ти, чоловіче, пощо про лихо питаєш?
– Та… Купити хотів.
– А чи багато тобі того товару треба?
– Та щоб багато, то ні. Мені б ківш лиха – та й вистачить.
– Є у мене трохи лиха. Якраз на ківш і буде.
– А почім у тебе ківш лиха?
– Та… Як для тебе, то я затак віддам.
– Е, якщо затак, то я б і два ковші взяв.
– Та не маю я більше. Тільки ківш.
– Дякую і на тому.
Закрив циган ківш покришкою та й віддав дідові. Весь базар сміявся, як циган старого надурив. А дід і собі сміявся:
– Чи надурив, чи не надурив, та я за те грошей не платив.
Сказав так та й пішов свою бабу шукати. А баба, як стояла з вівцями, так і далі стоїть. Ніхто овечат не купує.
– Дуже худі ваші вівці, – кажуть. Та й ідуть собі далі кращих овець шукати. А сонце припікає. Вівці від спеки вчаділи, баба їсти захотіла, а покупців нема та й нема.
– Ходімо, стара, додому. Я ж казав, що так буде.
– А що це в тебе за ківш?
– Та… Це я у цигана ківш лиха купив.
– О, а хіба ж нам свого лиха замало? Ще його купувати треба?
– Та ти не гризися. Я його затак купив.
– Ну, якщо затак… То чому ж не взяти?
Та й пішли додому, по дорозі овечат попасаючи. Йшли вони, йшли, додому не поспішали, а новини летіли наввипередки. Доки дійшли, то вже їхній сільський багач чекав на них. Мав той багач і поле, і худобу, і гроші, та розумним не був. Зате любив дивувати панство, яке до нього в ряди-годи з’їжджалося, всякими дивинками. От і зараз перестрів діда з бабою по дорозі, щоб ніхто не перехопив.
– Чув я, діду, що ти ківш лиха купив.
– Так, купив, от він, ківш лиха, справжнісінький.
У багача аж очі загорілися.
– Слухай, діду, ну навіщо тобі той ківш лиха?
– От і я йому кажу, – докинула баба. – Чи тобі свого лиха мало?
– Цить, стара, коли чоловіки говорять.
– Ну чому ж… Часом і жінка може сказати розумне слово. Слухай, діду, продай те лихо мені. Хто там у тебе його побачить? А до мене ось пани з’їхатися мають. А я їм – ківш лиха! Продай, зроби таку ласку.
– Воно, звісно, можна й продати, та це товар рідкісний, то я вже й не знаю…
– Та ж я запалчу, вже не поскуплюся. Дуже мені хочеться панів здивувати.
– Ну, так, як для тебе… Дававй сто карбованців – і ківш лиха твій.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

ten + thirteen =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.