– Це перемога не тільки над змієм, але й над злом, – сказав старий.
– Це наша спільна перемога. Перемога всіх добрих сил.
І на ті слова озвалося співом птаство, якого тут вже давно ніхто не чув.
– Ще не все, – сказав Боринич, – нам ще треба знайти принцесу. Ми не знаємо, куди її заховав змій.
Всі задумалися.
– Я до неї голуба посилав. А де вона – не знаю, – сказав чарівник. А тут і голуб з’явився.
– Я до принцеси у віконечко вежі літав.
Боринич у всьому своєму лицарському обладунку попрямував до вежі. Всім хотілося якнайскорше побачити принцесу, і вони пішли слідом. Обійшли довкіл, а дверей нема. На таке ніхто не сподівався.
– Треба шукати вхід. Мусить же він десь бути.
– Очевидно, з якогось підземелля.
Та марно шукали. Нічого не знайшли.
– Ну, коте, – сказав старий, – тепер тобі робота. Залучай мишей. Укладай з ними угоду чи як. Та нехай вони нам відкриють цю таємницю.
Мурко зник. Всіх розбирала нетерплячка.
– Не завжди лицарські обладунки та лицарська сила може здолати перешкоду.
Кота не було довго. Нарешті друзі почули переможне нявчання, а потім і кота побачили.
– Знайшли! Ходімте. Посланців до принцеси не посилав, бо вона страшенно боїться мишей.
А по якімсь часі на світ вийшла принцеса. Бліда, замучена своїм полоном, вона прикривала очі від сліпучого сонячного світла і плакала від щастя. Колись розкішний одяг принцеси був у жалюгідному стані, і принцесу це непокоїло. Тут звідки не взялися дві крилатих феї.
– Ми попросили б вас, панове, залишити нас з принцесою, аби ми могли її гідно одягнути і привести її до звичного вигляду. Вибачайте нам.
І ми залишимо принцесу. Не будемо заваджати феям чаклувати над нею. А послухаємо, чим занепокоєні наші друзі.
– Я щасливий, що подолав змія і визволив принцесу. Все. Більше мені нічого не треба. Ні змієвих скарбів, ні змієвих хоромів, – сказав Боринич.
– А ми з Мурком йшли по скарб. Не для себе, а для наших господарів. Бо бідують вони зі своїми онучатами так, що часом і їсти нічого. Чи й живі ще – не знаємо.
– А ми ще тих скарбів і не знайшли, і на очі не бачили.
– А може їх і нема?
– Не може такого бути, щоб такий грабіжник та не надбав скарбів. Тільки їх пошукати треба.
– Це знову, коте, до тебе. Знову тобі доведеться до мишей по допомогу звернутися.
– Ой-ой-ой! Знову угоду з мишами укладати! Так я позбавлю себе права на все своє життя мишей ловити.
– Зате добрій справі прислужишся. А сам… Що ж, на вареники перейдеш. Все життя вареники їстимеш. Не так вже й погано.
– І м’ясо, – докинув Рябко. Всі засміялися.
– Ми зовсім забули. Ми й досі не повідомили друзям на корабель про нашу перемогу.
– Думаю, що вони вже знають. Добрі вісті скоренько поширюються.
– Як і погані.
– Про погані зараз не будемо.
– І все-таки на кораблі чекають звістки від нас.
– Посланця! Посланця! Меткого, щоб чимдуж.
– Був у нас один знайомий заєць, та він…
– Я тут, панове. Вже давно чекаю, коли ви мене покличете.
– О, зайчику! Де ти тут взявся?
– Та я потайки з вами подорожував. Все сподівався: а раптом вам знадоблюся. Та ховався трохи. Все боявся, щоб часом Рябко мене ненароком не з’їв.
– І знадобився. Предай нашим нехай чимдуж поспішають сюди. Змієві скарби з підземелля виносити та радитися, як їх розподілити.
– Ще перше треба їх знайти.
– Є! Є! – прибіг захеканий Мурко. – Знайшли миші. Там стільки коштовностей, що возами доведеться вивозити.
– Досить награбував той пройдисвіт.
– І для чого йому стільки?
– А просто так. Щоб було. Розбійники міри не мають.
До гурту підійшла принцеса з двома крилатими феями. Вона була така гарна, що у друзів забракло слів. Боринич тихо сказав:
– Та за тебе, красуне, я готовий битися з цілим зміїним кодлом.
– Краще не треба, – опустила очі принцеса. – Нехай не буде зла на землі.
– Якщо ти і твій батько не будете проти, я назвав би тебе своєю дружиною.
– Я з радістю погоджуся пройти по житті поряд з таким лицарем. Думаю, що і мій батько не буде проти. Та ми незабаром у нього спитаємо.
Друзі, дивлячись на молоду пару, посміхалися. Всім разом якось так гарно було, що їм і розлучатися не хотілося. Та розлучатися мусили, бо кожному стелився його життєвий шлях.
– Ідуть! Ідуть наші! Вся корабельна команда на чолі з капітаном.
– Що тут за веремія? – запитав капітан.
– Така веремія, що Боринич переміг змія.
– Чули, чули.
– А звідки?
– Сорока на хвості принесла. Світ гуде про вашу перемогу. Вже й королю звістку послали.
– А нам от… Бракує чоловічої сили – змієі скарби з підземелля виносити.
– Добра робота.
– А потім ще розподілити їх.
– Робота ще краща. То за діло, братове. Відведіть принцесу на корабель. Щоб не нудилася. Нехай відпочиває.
– Ні вже. Краще я з вами побуду. Мені без вас страшно. А раптом ще якийсь змій звідкілясь візьметься.
Всі засміялися.
– Не бійся, принцесо. Тепер ти маєш Боринича. Він за тебе всіх зміїв подолає. І зміїного роду на землі зовсім не залишиться.
– Я не хотіла б для славного лицаря такої долі.
– Зате ж нагорода яка!
І закипіла робота. До самоо вечора виносили чоловіки золото і коштовності з потаємних підземель змія. Аж чуби їм мокрі стали. Нарешті по такій роботі сіли відпочити і підкріпитися.
– А тепер, братове, нехай місцеві жителі оберуть собі кого там знають: казначея, старосту та й нехай розумно і справедливо керують тим, що їм дістанеться. А дістанеться їм чимало. Щось на корабель піде – команді треба заплатити, щось Бориничу і тим, хто йому допомагав, а решта для оновлення краю, що змій випалив та витолочив.