– Дуже просто. Всі ріки неодмінно течуть до моря. Треба йти туди, куди тече ріка. От івсе. Так і вийдемо до моря. Відпочинемо трохи та й підемо далі.
Так і зробили. Відпочили та й пішли. Добре, що животи не порожні були. А там по дорозі може ще щось трапиться.
Так ішли день, ішли другий. Вітер посвіжів, в повітрі відчулася волога.
– Незабаром вже буде велика вода, – сказав Мурко
– А я так думю, що незабаром вже мені буде великий гаплик, сумно сказав Рябко.
– Який там гаплик! У нас з тобою велика мета: раз те, що визволити принцесу, а друге те, що ми мусимо знайти скарб для наших господарів, щоб вони не бідували, – сказав Мурко. – Не розкисай. Пригоди наші, можна сказати, тільки починаються.
– А я б хотів, щоб вони вже закінчувалися. Там десь дід з бабою за нами сумують, Василик з Марічкою плачуть.
– Зате як вони зрадіють, коли ми повернемося.
І нарешті море, велика вода. Хвилі, чайки, люди, човни і кораблі. Гамір, сутолока.
– Як же нам перебратися на той берег? – зажурився Мурко. – Зі мною простіше. Я можу непомітно пробратися на корабель. А от як з тобою бути?
– А я тебе тут почекаю.
– Е, Рябко, ні. Так діла не буде. Мені помічник потрібний.
– От зараз нам якраз пічкурик би згодився. Та де ти його візьмеш? Він про нас і думати забув.
– А от і не забув, – писнув пічкурик, гойдаючись на великій хвилі.
– Знаю я вашу скруту. Зараз сюди припливе корабель мого батька. Мій батько на тому кораблі капітаном влаштувався.
І справді, незабаром до берега пристав корабель, і Мурка, і Рябка з пошаною запросили на борт.
– Вам, панове, куди? – спитав капітан. Від такого звернення Рябко виріс у власних очах, а Мурко вдав, що це йому не первина.
– Нам би туди, де змій живе.
– Широко розмахнулися, – почухав потилицю капітан. – Жаль мені вас, хлопці, але ваше діло безнадійне. Пропадете. Вас обох змієві навіть на сніданок замало. Краще відмовтеся від тієї затії.
– Ні вже. Що буде, те й буде. Мусимо спробувати.
– Ну що, тоді в дорогу. Тільки ось вам моя порада. Якщо ви вже насправді вирішили стати супроти змія, то є резон прихопити нам з собою одного лицаря. Живе він тут недалеко на острові. Не любить чоловік людської сутолоки. Ім’я його Боринич. Знамените ім’я, скажу я вам. Той лицар постановив собі визволити принцесу зі змієвого полону. І визволить. Це я вам кажу. Та, думаю, від помічників у такому ділі ніхто не відмовиться. Пропоную заїхати до нього і, якщо він готовий, прихопити його з собою.

Пристали до острова. Сам Боринич вийшов їх зустрічати. Височенний, могутній, як скеля, він стояв і лагідно посміхався. Та лагідна усмішка якось наче не пасувала до його могутньої постави, та зайвою не була.
– Радий, радий. Я гостям завжди радий. А помічникам у такій нелегкій справі радий удвічі. Коли ідеться про таку боротьбу, то тут і маленька пташина може у нагоді стати. Та маю, хлопці, я одну мороку. Може й не мороку, а півмороки. Не можу дістати собі міцну металеву булаву. Що скують ковалі, вдарю нею, а вона й розлетиться.
– Збирайся та й пливи з нами. А там по дорозі щось придумаємо.
– Пливти – то й пливти. Гуртом воно краще.
Чи довго пливли, чи не дуже, та пристали нарешті до берега, котрий так і називався – Зміїний. Безлюдний пустинний берег. Сердита хвиля накочувалася на нього і спішила якнайскорше відхлинути. Команда з капітаном зосталися на кораблі, а Боринич з котом та собакою заглибилися в темний дрімучий ліс. Ліс і справді був темний. Дерева понурі, квіти не цвітуть, пташки не співають.
– Що за ліс такий? – дивувався Боринич. – Ще не бачив такого лісу. Ні квіточки, ні пташечки. Здається, що ні сонце сюди не заглядає, ні вітер сюди не залітає.
Коли дивляться – а на пеньку старезний дідуган сидить. Правою рукою він свою довжелезну бороду розчісує, а лівою залізну булаву тримає. Привіталися з ним прибульці та й питають:
– А чого це ви, дідусю, свою бороду обома руками не розчісуєте. Одною ж не зручно.
– Мушу так, діти мої, бо та клята булава, як тільки її відпустиш, сама летить, куди собі знає, і б’є без промаху.
– О це так булава! – захоплено вигукнув Боринич. – Давайте, дідусю, я її потримаю, доки ви свою бороду розчешете.
– А втримаєш? – засумнівався дідуган. А потім зміряв поглядом поставу лицаря та й посміхнувся.
– Втримаєш. Бачу, що втримаєш.
Боринич не відривав від булави захопленого погляду. Він зважував її в руках, милувався нею.
– Скажіть, дідусю, чи не могли б ви позичити мені вашу булаву?
– А чому ж ні? Для доброго лицаря та для доброї справи я й подарувати її можу. Не питаю, для чого вона тобі. Знаю, на яку небезпечну боротьбу ви йдете. Я, діти, щоб ви знали, трохи знахар, трохи ворожбит, а трохи навіть чарівник. Життя навчило. Та ще, скажу я вам, живучи поряд з таким небезпечним сусідом, і не такого навчишся. Бо мусиш не тільки сам виживати, а й другим допомагати. А я вас, діти, вже давно чекаю. Знав я про вас. Зірки мені шепнули. Я вже й принцесі голубка з доброю звісткою послав. Вона, бідна, вже зачекалася.
– І як же вам тут живеться?
– Самі бачите. Ліс наче вимер. А колись було… І зела, і цвіту, і птаства, і звірини всякої. А що вже людей тут жило. Кожен спішив оселитися у тому благодатному куточку. А тепер що? Змій все вогнем своїм випалив, з благодатного краю пустелю зробив. А все живе, що врятувалося, вивтікало звідси. Люди вже й віру втратили, що хтось здолає те страховисько. Лише я знав, що знайдеться такий лицар. Тільки-от песик ваш…
– А що песик?
– Є у змія одна таємниця: він смертельно боїться собак.
– О, тоді наш Рябко якраз до діла.
– Так то воно так. Та змієві приспішники так і шастають по всій околиці, вистежуючи, чи не забрів випадково сюди якийсь собака, бо місцевх собак вони вже давно знищили.
– Ой-ой-ой! А що ж робити?
– Треба якось його під когось замаскувати. Ну, скажімо…
– Під зайця.
– Ні, під зайця не можна. Мисливці часом можуть його вполювати.
– Тоді, скажімо, під ховраха. А що? Такий собі маленький ховрашок. Бігає собі. Нікому і до голови не прийде, що, коли треба, то цей ховрашок може не тільки гавкати, але й вкусити.
Спершу Рябко й не зрозумів, про що йдеться. А коли зрозумів, то його обуренню не було меж.
– Це ви про мене?
– Та про тебе. У нас тут тільки ти собака, один-єдиний, дуже дорогий нам, оскільки змій собак боїться. На тебе вся наша надія.
– Щоб я став ховрахом? Та нізащо в світі! Хто таке придумав, той навіки мій ворог.
– Послухай, Рябко. Не гарячкуй. Це ж тільки, щоб обдурити змія.
– Це ж тільки на короткий час. А потім ти знову станеш собакою, нашим улюбленим Рябком.
– А де моя собача гідність? Не буду – і край. Нехай мене краще змій з’їсть.
Тут вже і Мурко не витримав.
– Я, хоч і кіт, але, якщо для справи треба, готовий стати навіть мишею.
Якось заледве Рябка вмовили, і він погодився стати ховрахом.
– Тільки на короткий час. Я сказав.
– Але як це зробити? – почухав потилицю дідуган. – Для того нам потрібний справжній живий ховрах. А де ти тут його візьмеш?
– Був у нас один знайомий ховрах. Та він там, за морем зостався.
І раптом почули:
– А я тут. Давно вже чекаю, коли ви мене покличите. Я потайки подорожував разом з вами. Думав собі: а раптом я вам потрібний буду?
– Славно. То давайте не гаяти часу.
Всі сіли, підкріпилися тим, що мали з собою.
– А тепер, ховраше-друже, дихни на Рябка своїм духом та потри його своєю шерстю.
– А Рябко мене не з’їсть? Він такий сердитий.
– Не бійся, не з’їсть. Та ти дужче, дужче три. Не шкодуй своєї шерсті. Нова виросте, ще густіша. А я слово чарівне скажу.
І зовсім несподівано перед друзями замість Рябка стояв ховрах. Великий, розповнілий, але ж ховрах. Правда, він час від часу виставляв на показ свої великі міцні зуби, щоб нагадати всім, що він таки собака, та то вже були деталі.
– А ще от що, – сказав старий. – На тобі, лицарю, волосинку з моєї бороди. Як буде вам непереливки, кинеш її на землю – і я з’явлюся. А тепер підійди до мене, славний лицарю, нехай я над тобою трохи почаклую. Та нагнися трохи, голубе. Я вже такий старий, що переді мною і схилитися не гріх. Бо я ж не дістану до твоєї маківки.
І, поклавши руки на голову Бориничу, зашепотів щось відоме тільки йому. Потім вчепив йому на шию вузлик з подолай-травою і оперезав Боринича своїм поясом.
– Моє слово обереже тебе від загибелі, подолай-трава не дасть змію тебе перемогти, а мій пояс захистить тебе від вогню, що пашить з усіх дванадцяти пащ лютого змія. Тепер, либонь, все. В добрий час, братове. Нехай вам допомагають всі добрі сили неба і землі. Ну, а тепер рушайте.
Попереду ішов Боринич, а за ним кіт Мурко і ховрах Рябко. На ту дрібноту і уваги ніхто б не звернув. Булава Боринича просто-таки рвалася з його рук. Він ледве її стримував.
– Постривай, голубонько, не спіши. Ще встигнеш. Твоє від тебе не втече.
Вийшов Боринич з лісу та як гукне:
– Гей, ти, зміїще! Виходь на залізний тік. Я прийшов з тобою битися.
– Що це за комариний писк я чую? – потужно гукнув змій. – Перше, ніж зі мною битися, скажи, щоб викопали тобі могилу. Бо тут тобі і гаплик буде.
– А це ми ще побачимо. Виходь на герць, якщо не боїшся. Я не люблю балакунів.
Та й випустив з рук свою булаву, шепнувши їй:
– Лети, порази змія і назад до мене повертайся.
З гучним свистом полетіла булава та й гупнула змія по одній з його дванадцяти голів. Голова так і репнула. Закричав змій від болю і від злості так, що аж дрімучий ліс похилився.
– Бачу я, що ти ворог гідний. Виходь, щоб і я міг тебе вразити.