Коли всі полягали спати, кіт Мурко і песик Рябко докупи зійшлися і стали радитися.
– Знаєш, Рябко, я оце дивлюся, як бідують наші старі, то мені аж страшно стає. Страва у горло не лізе. Бо, якщо подумати, то ми з тобою дармоїди.
– Як це дармоїди?
– Справжнісінькі.
– Ти, Мурко, щось не те кажеш. Я вночі не сплю, справно гавкаю, – словом, сторожую.
– А кому потрібне твоє сторожування? Якиий злодій надумається прийти сюди щось красти?
– Ну… того я не знаю. Це не моє діло. Я свій обов’язок виконую справно.
Рябко аж образився на Мурка. Чого Мурко до нього дістається?
– Ти не ображайся, Рябко. Я теж не кращий. Ти думаєш, я не ловив би мишей, якби вони були? Ловив би, ще й як ловив би. Та мишей нема. Повтікали. Бо тут їсти нічого. То виходить, що і я дармоїд. То я собі подумав: як би старим допомогти? Вони ж для нас добрі господарі. Останнім кусочком з нами діляться. Та й Василько і Марічка славні діти.
– Нічого не кажу. І господарі добрі, і діти славні. Тільки-от… Не знаю, як ми з тобою можемо їм допомогти.
– Чув я, що за далекими морями, за дрімучими лісами живе страшний змій. Має той змій дванадцять голів. З кожної пащі вогонь пашить, а з кожного ока дим клубочиться. У того змія великі скарби закопані. Та ще тримає той змій полонянку, красуню принцесу. Хто полонянку визаолить, тому й скарби дістануться.
– Чи ти, коте, з дуба впав? Чи білини об’ївся? Як ти собі міг таке уявити, що ми з тобою ту принцесу визволимо? З таким страховиськом і відважному лицареві не впоратися. Ами з тобою всього лшише кіт та собака.
– А кіт та собака, щоб ти знав, це не так вже й мало.
Судили, рядили, а наступного вечора, як стемніло, рушили в дорогу. Навіть харчів на дорогу не взяли: не було що брати. Лише водою запаслись.
– Бо без їжї ще якийсь час можна витримати, а без води – відразу гаплик.
От вийшли вони в поле. А тут простір – хоч співай. Кіт якусь мишу-полілку піймав, собака препілку наполохав. Ідуть. Аж раптом заєць. Собака припустив за ним – і таки піймав. Вже хотів його за горлов вхопии – аж тут заєць попросився.
– Не їж мене, песику-друже. Я знаю, куди ви йдете. Нелегка ваша дорога. Відпусти мене, то може я вам у пригоді стану.
Рябко може б і не відпустив, бо дуже вже йому їсти хотілося. Та тут Мурко підіспів.
– Не їж його, Рябко. Це не простий заєць. Може й справді він нам у пригоді стане.
– Ах, як знаменита вечеря пропала. А все, Мурку, через тебе. Відпустив зайчиська. І далі підемо з порожніми животами.
– Не журися, Рябий. Ще й нам колись поталанить.
Напилися води та й далі пішли. Ідуть та й ідуть. Коли дивляться – ховрах по полю біжить. Такий собі маленький ховрашок. Щоки роздуті – щось за щоками додому несе.
– Поганенька вечеря. Бо що там наїдку з того ховрашка? Та всетаки хоч щось.
– Побіг за ним кіт і таки піймав бідолаху. А той і каже:
– Не їж мене. Котиу-братику. З мене який там наїдок. Знаю куди ви йдете. Дорога ваша нелегка. Відпусти мене, то може я вам у пригоді стану.
Кіт його і пустив. А тут Рябко підбіг. Та такий вже сердитий.
– Що ти, коте, слухаєш всяких брехунів? Ну чим нам може допомогти той маленький ховрах?
– Ти, брате, даремно так кажеш. В житті всяке буває.
– Поки там що буде, то я й лапи відкину, бо так їсти хочу, що здається, живіт до спини приріс.
– Не журися, песику, ще колись і нам поталанить.
– Доки поталанить, то я з голоду здохну.
Напилися води та й далі пішли. Ідуть та й ідуть. Аж рибалки на березі річи сидять, рибу ловлять. Посідали друзі перепочити. Та ще надія така була, що може ж таки сякий-такий маленький пічкурик рибалкам зайвий буде. Так і вийшло. Піймався рибалкам маленький пічкурик. Один рибалка вже хотів його у воду кинути, та другий його зупинив.
– Стривай. Он кіт і пес сидять та на нас голодними очима дивляться. Кинь краще котові.
– Та що з того пічкуря наїдку? Кіт ковтне – і навіть не помітить.
– Ну, все-таки
Та й кинули того пічкуря котові. Кіт вже хотів того пічкурика з’їсти, та посовістився: а може Рябкові віддати? Правда, той пічкурик зовсім маленький, та все-таки. Задумався Мурко. Коли чує – аж щось пищить
«Комар чи що? Та ні, не комар».
Нахилився кіт, дослухається- аж то пічкурик.
– Відпусти мене, котику-братику. Я знаю, куди ви йдете. Дорога ваша нелегка. Не я, то мій батько вам у пригоді стане. Кіт і кинув пічкурика у воду. Рябко вже знову хотів на Мурка насваритися, як тут рибалки надумали щось перекусити. Розклалися. Глянули друзі на ті наїдки – аж подих ї мперехопило. І хліб, і ковбаса, і м’ясо, і куряче стегенце. Сидять, вдихають той запах, а їсти вже так хочеться, що ось-ось пропадуть. Та рибалки добрі люди були: самі їли та в ряди-годи і котові, і собаці щось кидали. Наїлися друзі – і життя їм видалося веселішим.
– Я ж казав, що нам поталанить, – тихо промуркотів кіт.
– Ой, я так наївся, що вже б і не йшов нікуди, – розімлів від ситості Рябко.
– Подрімаємо трохи та й далі підемо, – суворо сазав Мурко. – Тихо, тихо. Слухай. Щось про нас говорять. Либонь, про тебе.
Старший рибалка сказав:
– Знаєш, я того пса забрав би додому. У мене собаки нема. А без собаки якось воно не дуже.
– Худий він дуже.
– То нічого. Відгодуємо.
– Для сторожа він не годиться. У нього очі занадто добрі.
– Та… Посидить трохи на ланцюгу – то й злішим стане. Тільки де взяти мотузка?
Дрімоту з Рябка, як рукою зняло.
– Тікаймо, коте, – схарапудився Рябко. Кди й лінь його поділася. А як відбігли у безпечне місце, Рябко сказав:
– Слухай, коте, чи довго ми з тобою будемо по дорогах лапи збивати? Я вже собі подумав, що може даремно я втік від того рибалки. Може треба буо у нього зостатися?
– Що, на ланцюг захотілося? То так і скажи.
– Та не дуже азхотілося, але… Я так зрозумів, що нам море треба шукати. А де те море? Як його знайти?
– Дуже просто, – сказав Мурко. Цей кіт був дуже розумний. Він дуже багато знав. Це тому, що Мурко в школі часто бував. Сяде в класі, принишкне, доки похопляться, щоб його вигнати, то він щось почує. Аголовне – почує і запам’ятає. А часом його й не виганяють і просидить отак Мурко увесь урок у когось під партойю чи й на парті. А діти дивляться на нього і посміхаються. А Мурко слухає, слухає і запам’ятовує.
– То як нам знайти море? – повторив своє запитання Рябко