– А менше не можна?
– Ну що ти! Ніяк не можна. Якщо ти не береш, то не бери. Сусідній пан мені більше давав. Та я, дурний, не продав. Як ти не береш, то я вернуся і продам йому.
– Та ні! Що ти! Я беру.
Та й виклав сто карбованців.
– Бачиш, стара, – хвалиться дід, – і овечата цілі, і гостинці дітям є за що купити.
– То все добре. Та на наступний базар я знову пожену овечат і таки їх продам.
Нічого дід на те не сказав, бо знав, що, коли баба вперлася, її вже не перепреш.
Перед наступним базарним днем дід знову став бабу просити, щоб не продавала овечаток. Дід просив, а внучата аж плакали – не помогло.
– Ні, – каже баба, – і не просіть. Я господиня, і зроблю так, як я захочу. Продам я наших овечат. Та й погнала їх на базар. І, як на диво, цього разу не довго й стояла. Покупці небавом трапилися – та й пішли овечки до іншого господаря. А баба що? Та нічого. Пішла по базару гроші тратити. Здається, нічого й не купила. Собі хустину, дідові шапчину, ковбасу та сало – і грошей не стало. Іде баба додому зажурена та невесела.
– От… – Зітхає, ледве не плачучи, – були у нас овечата, такі милі, такі славні, а тепер нема. З чого ж я тепер своїм онукам шкарпетки та рукавички зв’яжу?
Тут дід не на жарт розсердився та як гримне на бабу.
– Ану цить, дурна бабо. Чи не я тебе просив? Чи не онуки аж плакали, щоб ти не продавала овечат? А ти нікого не послухалася. То тепер нишкни, щоб тебе ніхто не чув.
А баба й далі своє:
– Сумно тепер буде на нашому подвір’ї. Хоч з хати не виходь.
– Не край душу, вража жінко. Ніколи я тебе не бив, а коли не замовкнеш, за прута візьмуся.
Коли засмучені старі підходили вже до свого дому, то знову зустріли знайомого багача. Побачив він їх – та до діда.
– Дідусю, чи не міг би ти лихо назад у ківш загнати?
– Іди собі, чоловіче. Не морочи мені голову. Зараз мені не до тебе.
– Допоможи, дідусю. Лихо у мене.
– Та знаю, що лихо у тебе, якщо ти вже його купив.
– Та біда мені з тим лихом.
– А що, ти і біду придбав?
– Та ні. Розумієш, я вирішив відкрити ківш і подивитися, як те лихо виглядає. Відкрив ківш – а там порожньо. От, думаю, надурив мене старий. Та вже хотів іти до тебе сваритися. Коли у той же таки день у мене стіжок жита згорів, свиня здохла і кінь ногу зламав. Чи не лихо?
– Та лихо, чоловіче. Справжнісіньке лихо.
– То я й прошу тебе, щоб ти те лихо назад у ківш загнав.
– Воно то можна, але справа та дуже морочлива. Не хотів би я за те братися.
– Та ж я заплачу, бо ж лихо, сам розумієш.
– Та розумію. То хіба так: дасиш мені сто карбованців – і лихо знову у ковші сидітиме.
– Сто карбованців! А менше не можна?
– Ні, за менше я й братися не буду. Живи собі зі своїм лихом.
Робити нічого. Виклав багач сто карбованців.
– То давай мені свій ківш. Завтра за ним прийдеш. Та ще чуєш, поміняй всіх своїх слуг, бо вони від лиха лихом захворіли.
Розійшлися. А баба і питає:
– Про яке лихо ти торочиш тому бідоласі?
– Не лізь. Не твого розуму діло.
– Та розкажи, за що ти з нього такі гроші лупиш.
– За його дурний розум. Кажуть, що буває лихо з розуму, але й буває лихо без розуму. Отепер той чоловік знатиме, почім ківш лиха.
– І все-таки… Що ж там у тому ковші? Я б і сама цікава туди заглянути.
– В ковші? Та нічого там нема. Порожній він.
– А лихо?
– Якщо лиха нема, то люди самі собі його пидумають.
– Чекай. А чому, коли він відкрив ківш, то стільки нещасть у нього сталося за один дегнь?
– Співпало. Яби він не відкривав ківш, то нещастя однак би трапилися. Слуг поганих має. Я ж недаремно казав йому їх поміняти.
– Однак мені шкода того чоловіка, що ти його так немилосердно дуриш.
– Не шкодуй. Через нього ми з тобою так бідуємо. Я тобі ніколи не розказував, а тепер розкажу, якщо вже до слова прийшлося. Колись мої батьки добрими господарями були. Мали поле, ділянку лісу, мали й гроші. А цей багачик, котрого ти так шкодуєш, заготував пачку фальшивих векселів. Ну, може ти і не знаєш що таке вексель, то я тобі скажу. Це такий документ, який підписує той, хто позичає гроші, і мусить колись по тому векселю заплатти борги. Так-от, оцей багачик пред’явив моїм батькам пачку фальшивих векслів і, підкупивши суд, відсудив у моїх батьків і поле, і ліс, і гроші, прирікши нас на безпросвітну бідність. А що могли мої неписьменні батьки? Клявся мій батько, аж плакав, що ніколи ні в кого ніяких грошей не позичав, – не помогло. А тепер мені тпака нагода випала: повтішатися з того дурня, ще й заробити на тому хоч якісь гроші. То чи я з того не скористався б? Тоді б і я дурнем був. Дах тече, діти голісінькі, та й ми до зими не готові.
А овечат не було. Подвір’я без них опустіло. Баба вже й сама зрозуміла, що вчинила зле. Та що зробиш? Овечат назад не повернш. Сумно повечеряли, сумно й спати лягли.
А зраненька прибіг захеканий багач.
– Ти знаєш, діду, що я собі подумав?
– Не знаю, що ти собі подумав. Я не ворожбит, щоб чужі думки вгадувти. Скажеш, якщо захочеш. А як ні, то й так обійдемося.
– А я собі подумав: ну навіщо мені той ківш лиха?
– А то вже я не знаю, навіщо ти його купував.
– З дурного розуму.
– То вже добре, коли чоловік визнає, що в нього розум дурний.
– Панам його не покажеш, бо вони там нічого не побачаь, то й не зрозуміють. Морока одна з тим ковшем. От я й подумав : чи не взяв би ти той ківш собі?
– Отакої! Навіщо мені чуже лихо? Мені і свого вистачає.
А тут і баба підіспіла, що знала вже ту історію.
– Не бери, чоловіче. Не треба нам чужого лиха.
– А чого це жінка встряває у чоловічу розмову?
– Та часом і жінка може щось путнє сказати. Вона в мене розумна.
– То як? Домовимось? Виручи мене. Забери той ківш лиха собі. Був же він у тебе.
– Е, пане, що з воза впало, те пропало. Був! У мене колись багато чого було. Було поле, і ліс, і гроші водилися.
– Та що те згадувати? Тепер інші часи.
– Часи нові, а лихо колишнє. То хіба от як ми зробимо: ти заплатиш мені двісті карбованців – і я забираю ківш лиха.
– А чого так багато? Аж двісті карбованців!
– Торг – є торг. Не хочеш – то як хочеш. Діло хазяйське.
– Та добре вже. Нехай буде так. Та скажи мені, добрий чоловіче, чому ти гроші все на сотні лічиш? Наче дрібних грошей взагалі нема.
– А я тобі скажу, що я дрібних грошей і лічити не вмію. Це ще з тих часів, коли у нас гроші водилися.
Пішов багач, залишивши і ківш, і двісті карбованців. А дід з бабою взялися господарювати. Дах полагодили, стіни підправили, одяганок накупили, сяких-таких припасів. Ще хотіли знову пару овечат купити, щоб подвір’я не видавалося таким порожнім, та грошей забракло.
І знову почалися будні. Як кажуть: часом з квасом, а порою з водою. Мурко був дуже розумний, але і він не міг придумати, як допомогти своїм господарям, щоб вони так не бідували. Ще вирішв з Рябком поговорити. Може він щось придумає.