Та й повіяв вітер. А за мить у мене уже була прекрасна сопілочка, що аж просилася, аби на ній заграти. Я приклала її до уст – і вона зазвучала – заспівала чисто і сонячно, як сама весна.
– Дякую тобі, вітре. І пастуху від нас подякуй. Гарна сопілочка. Тепер, Ліндо, спробуємо за ту сопілочку у водяника смуток твій виміняти. Спершу подумай добре, чи він тобі треба.
– Так. Треба. Дуже треба. Мені здається, що зі смутком я сама себе загубила.
– Тоді ходімо того водяника шукати.
А його й шукати не треба було. Підійшли до березового мосту та й почули, що хтось виє, скиглить та ще й примовляє.
– Бідний я, нещасний. Нікому мене пожаліти, нікому мені добре слово сказати.
– Оце він і є, – догадалися ми обидві з Ліндою.
– Виходь, водяниче, до нас і свій смуток бери з собою. Поговорити треба.
– Ой! Мені не до розмов. А хто ви?
– Виходь – то й побачиш.
– І він вийшов до нас, жалюгідний, заплаканий.
– Чого тобі, водяниче, бракує? За чим ти так повиваєшся?
– Нічого мені не бракує. Навіть дещо зайве маю.
– А що ж у тебе зайве?
– Та от… Взяв я собі на лихо смуток в одної дівчини, а тепер не знаю, що з ним робити. Сумую та плачу вдень та вночі. Русалки від мене повтікали, люди бокують, обходять мене, як закляте місце, а я не можу собі з тим смутком ради дати. І навіщо я його брав? Тільки лиха собі наробив. Ет! Як з літ, так з розуму.
– А хочеш, ми твоїй біді допоможемо?
– А хіба можна моїй біді помогти?
– Ясна річ, що можна.
– А хто ти?
– Я – казкарка.
– А! Це та казкарка, що про мене всякі дурниці виплітає? Іншим разом я тебе у воду затягнув би, та й утопив би. Та зараз… Коли ти можеш мені допомогти…
– Даремно ти на мене ображаєшся. Нічого поганого я про тебе не вигадувала. Казки про тебе складала, це так. Але в тих казках ти навіть симпатичний.
– Ну добре, добре. Краще скажи, як ти можеш мені допомогти.
– А давай ми твій смуток обміняємо на ось таку сопілочку. І тобі буде весело, і довколишні мешканці зітхнуть з полегкістю, і, я певна, русалки до тебе повернуться. Ще й чужі припливуть. От побачиш.
– Ну ж бо. Не тягни. Показуй свою дудку.
І я приклала сопілку до уст. А саму брав острах: а що, коли вона не зазвучить? Я ж ніколи не грала на сопілці. І водяник ніколи не грав.
«Але ж я казкарка! Мусить же мені вдатися ну хоча б маленьке диво».
– Крібле! Крабле! Бумц!
І сопілка заграла. Ще й як заграла. Це був веселий танок. Такий веселий, що водяник став танцювати – аж виляски по воді пішли.
– Ой! Уморився. Це й справді прегарна річ, – сказав водяник, відсапуючись. – Давно я вже так не розважався. От спасибі. О, де ж смуток? Нема!
Смутку і справді не було. Тільки Лінда витирала зволожені очі.
– Що, Ліндо? – занепокоїлась я.
– Все гаразд. У мене смуток. Тільки не весь. Лише півсмутку.
– Того тобі досить. А тепер розправляй свої крила і лети. Прощай. Вчися сама чаклувати. Ти ж фея все-таки. Вчися сама виплутуватись з усяких неймовірних історій, в які ще не раз будеш потрапляти. І чаклувати вчися. Ти ж фея. Тобі без того не можна.
– Це я знаю. Першою, кому я щось начаклую, будеш ти. Тільки от… Що тобі начаклувати?
– Мені? Нічого. У мене все є. Скарбів мені не треба. Мої потреби дуже скромні.
– І все ж… Мені дуже хочеться тобі щось начаклувати.
Лінда задумалась на мить.
– Знаю. Вже знаю. Начаклую я тобі нову казку.
– Казку? То нехай так. Казок забагато не буває.
– Крібле! Крабле! Бумц! Так ти кажеш?
– Так я кажу.
– Нехай у нашої казкарки народиться нова казка!
– Дякую. Вона вже, здається, народжується. Я відчуваю її. От прийду додому – і запишу.
– Значить, я таки фея.
– А ти сумнівалася?
– Ну… Було таке.
– Це не годиться. В свої сили треба вірити.
– Буду вірити.
– Чекай. А як тебе тепер звати? Ти була фея, котра загубила свій смуток. А тепер як?
– А тепер… Фея, що знайшла свою казку.
Ми попрощалися. А над річкою Горинь у тихому вбранішньому повітрі линули та й линули ніжні мелодії сопілки.